І ВАРІАНТ
Мистецький процес кінця XIX — початку XX століття швидко й відчутно оновлювався завдяки новій потужній хвилі талановитої молоді. її представники в цей період були тими, кого сьогодні модно називати «self-made-man», тобто людьми, які «самі себе зробили». Саме до таких людей належить і талановита українська письменниця Ольга Юліанівна Кобилянська. Дівчина із багатодітної небагатої сім'ї, вона відчула тягар жіночої дискримінації на собі: дуже хотіла здобути освіту, але всі надії покладалися на синів, дівчині ж достатньо було «гарних манер», музики, уміння вести господарство. Самотужки здобувши освіту, О. Кобилянська велику увагу у своїх творах приділила життю жінки, її боротьбі за свої людські права. Письменницю називають першою представницею українського фемінізму.
У 1887 році з'явилося друком невеличке оповідання «Вона вийшла заміж», яке вже на початку 1894 року О. Кобилянська переробила на повість із цікавою назвою «Людина» та додатковим жанровим визначенням «повість з жіночого життя». Героїнею твору є Олена Ляуфлер, донька досить багатого лісового радника. Родина була велика: чотири доньки й син. І звичайно, надії всі покладалися на сина. «Се буде гординя мого життя, світило цілої родини», — часто говорив пан Ляуфлер про сина. Дівчат виховували майбутніми дружинами й господарками, які змушені коритися чоловікові. Із прикрістю, правда, визнавала пані радникова, що донька Олена не така, як усі. Дівчина любила читати, сперечалася, мала свої думки, вживала незнайомі слова: «соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке», а найгірше — «говорила про якусь рівноправність між мужчиною і жінкою!!!» Єдиною людиною, яка підтримувала Олену, був Стефан Лієвич, студент. Він переконаний був, що жінка може бути абсолютно самостійною, свідчення тому — рух жінок у Швейцарії.
Так формувався світогляд Олени. Та дійсність, оточення не були готові до таких перетворень. Дівчині личило одружитися, бути гарною господинею, ростити дітей. Реальність, яка і «залізо ломить», зламала й Олену. Залишив Дівчину й Стефан Лієвич: через туберкульоз помер за. кордоном. А вона не усвідомлювала собі життя без нього. Змінилися й обставини життя. Тепер вони вирішували долю Олени. У цьому трагедія її особистості.
Улюблений син пана Ляуфлера виявився картярем і покінчив життя самогубством, самого радника звільнили з посади, родина опинилася у скрутному становищі. Зарадити всьому могла лише Олена, погодившись на одруження із пересічним, але багатим німцем Фельсом. Це означало б переступити через свої переконання, зламати в собі Людину, яка хоче жити незалежним життям. Та хіба хтось розуміє Олену?
Лікар переконує її, що людина — це лише тварина з усіма інстинктами, вона не може існувати одна, їй треба бути з кимось, треба розмножуватись. Огидним здається дівчині Фельс, коли вона згадує Лієвича, що розумів її. Та по довгих роздумах вона; виходить заміж без любові, аби тільки врятувати зубожілу родину, змушувана нею й міщанським оточенням. Просить лише сестру не будити в ній «колишньої людини». Олена сповнила своє «завдання», але зламала власне життя, і вона усвідомлює свою зраду: «Адже вона винувата! Сама, саміська вона... І чим вона оправдається? Що вона людина?» Ніхто не розуміє її сліз перед весіллям, а вона ж ридає над втраченим вільним життям, а не з того, що покидає батьківський дім.
Ольга Юліанівна Кобилянська яскраво показала нам, як нелегко йшло виборювання жінками своїх прав, як жорстока закостеніла міщанська свідомість ламала характери й життя, вона показала трагедію людської особистості, яка прагнула виламатися із вузьких рамок. Чи варте те, чого досягли жінки, затрачених сил і доль? Я вважаю, варте. До того ж письменниця у 1895 році написала твір «Царівна», який став логічним продовженням у зображенні жіночої теми. Тільки героїня цього твору вже зуміла побудувати своє життя таким, яким вимріяла його сама.
ІІ ВАРІАНТ
Ольга Кобилянська розпочала свій літературний шлях повістю «Людина», у якій підняла актуальну і болісну на той час тему жіночої долі, поставила проблему емансипації жінки. Ця тема була близькою для письменниці, адже в її родині дівчаткам з дитячих років втовкмачували, що головною метою жінки є вдале заміжжя, що їй не треба вчитися, і вже зовсім не заохочувалась участь жінок у суспільному житті.
Та Ольга Кобилянська обрала інший шлях — вона стала однією з найосвіченіших жінок України, добре знала європейську культуру і своє життя присвятила літературній творчості. У її оповіданнях та повістях часто з'являються образи сильних та мужніх жінок, що кидають виклик оточенню, які незважаючи на засудження обирають свій життєвий шлях самостійно.
Проте не всім це вдавалося — життя було суворим до жінок, особливо до тих, хто насмілювався йти проти власної долі. Однією з них була Олена Ляуфлер — головна героїня повісті «Людина». Авторка виступає на боці своєї героїні і, як я гадаю, вкладає в її уста власні думки. Олена говорить про емансипацію жінок, про необхідність надати їм рівні права з чоловіками і в освіті, і в роботі, адже дівчина хоче щось змінити, хоче активно працювати для народу, жити повноцінним життям, а не бути лише дружиною, господинею в домі та матір'ю: «Донька лісового радника виказувала думку, щоби жінкам було вільно ходити в університети, там нарівні з мужчиною набувати освіту; в життю самій удержуватися, не ждати лише подружжя, котре сталося простим прибіженцем проти голоду й холоду».
Звичайно ж, такі думки викликали засудження вузькопоглядних, недалекоглядних, самовдоволених міщан, які жили за давніми традиціями і не хотіли нічого змінювати. А людина, що йде проти загалу, завжди наштовхується на нерозуміння, зневагу, її намагаються зламати, зробити такою, як усі, довести, що вона «лише людина» і нічого не може змінити. Та Олена Ляуфлер по-іншому розуміла слово «людина», для неї бути людиною — це бути вільним, відповідати за свої вчинки і ніколи не йти проти своїх переконань, ідеалів, проти своєї совісті. Людина — це вінець творіння природи, і це зобов'язує її відповідати своєму високому призначенню.
Дівчина від природи наділена сильною волею, розумом та витримкою, вона з гідністю витримує удари долі. її прагнення підтримує Стефан Лієвич — людина освічена і прогресивна. Олена покохала його, бо їхні думки і погляди багато в чому збігалися. Стефан багато подорожував і бачив, що в багатьох європейських країнах ситуація змінюється на краще, що жінки стають більш активними і вже багато чого досягли. І хоча Олена знала, що Лієвич не ідеал, що він також має багато вад, проте цінувала його любов, поважала за шанобливе ставлення до жінки, до її прагнень мати рівні права з чоловіками.
Але доля виявилася суворою до Олени: на неї було покладено відповідальність за всю родину, а дівчина не* змогла б самостійно утримувати своїх близьких і змушена була вийти заміж за духовно вбогу, чужу людину, яка б ніколи не змогла зрозуміти її високих прагнень. Все, про що мріяла Олена, стало водночас далеким і недосяжним, її мрії розбилися об жорстоку реальність. Весілля було справжньою трагедією для дівчини, але ще трагічнішим, на мій погляд, є те, що думки Олени так і залишилися незрозумілими оточенню, на неї дивилися, як на дивачку, що нарешті отямилась і стала нормальною жінкою.
Проте ця повість не була останнім словом письменниці в темі емансипації жінки, і вже наступний твір «Царівна», героїня якого багато в чому нагадує Олену Ляуфлер, має щасливий фінал, бо Наталка таки змогла реалізувати свою мрію, а її чоловік поважав прагнення та переконання своєї дружини. А це доводить, що письменниця вірила у можливість змін, у те, що жінка посяде гідне місце у суспільстві.
ІІІ ВАРІАНТ
Кожна людина прагне бути особистістю, прагне реалізувати свою людську сутність, розвинути всі здібності, закладені в ній природою, бути щасливою, знайшовши своє місце в житті. Однак далеко не кожній людині, на ж'аль, вдається це зробити. Саме до цих проблем звертається у своїй повісті «Людина» О. Кобилянська — письменниця, яку перш за все турбувала доля української жінки, її право бути особистістю, реалізуватися в суспільстві.
Бути особистістю — те ж саме, що гордо носити ім'я людини. Саме цей момент неодноразово підкреслює відома українська письменниця на прикладі своїх героїнь — гордих, сміливих і самостійних жінок. Олена Ляуфлер, дочка лісового радника, змальована О. Кобилянською у повісті «Людина», вкладала у це слово якийсь особливий глибокий зміст, разом з тим розуміючи його значення абсолютно по-своєму, виходячи з умов її особистого життя, життя суспільства того часу. Для неї питання про те, щоб залишитися Людиною, було перш за все пов'язане з можливістю жити з коханням у серці, вибирати свою долю. Коли дівчині пропонували вийти за нелюба, вона відмовлялася, бо вважала себе людиною, гідною поваги,людиною, що не зраджує саму себе. «Біда ломить і залізо, а ви лиш людина», — зауважує Олені приятель батька, закликаючи її до шлюбу з К. Дівчина відповідає, що цього не буде ніколи, і саме тому, що вона вважає себе людиною, особистістю.
Безперечно, обидва ці герої повісті по-різному розуміють зміст того самого поняття, призначення особистості у світі, щастя людини, загалом життя. Пан доктор підкреслює слабкість людської натури, яка може схилятися й ламатися під тиском нещасть. На його думку, Олена, втративши коханого (Стефан Лієвич помер, коли навчався за кордоном), повинна змиритися з цим ударом долі та вийти за нелюбого, але поважного К. Дівчина ж наголошує, що справжня людина ніколи не зрадить свого переконання.
Олена здається сильною, цільною натурою, здатною опиратися обставинам, громадській думці, що звично підтримує віками усталені форми існування жінки у світі. Однак дівчина цілком самотня у своєму борінні, їй все важче стає опиратися тиску зовні, зберігати непохитну віру у свої переконання. Таким чином, показуючи поступове формування натури Олени Ляуфлер, О. Кобилянська розкриває своє бачення трагічного існування людини в соціумі, питання про протистояння особистості й суспільства, самотності людини у світі, трагічності її існування.
Якою ж є справжня людина у розумінні Олени? Мабуть, такою, якою намагається стати сама дівчина. Вона істотно відрізняється від усіх інших дівчат свого міста. Олена прочитала чимало книг (а освічена жінка — це також рідкісне явище для тогочасного західноукраїнського суспільства), розповідає про прочитане знайомим чоловікам і юнакам, які із захопленням слухають її. Однак така поведінка є непристойною в очах міських жінок — молода дівчина в оточенні чоловіків! До того ж вона вживає «небезпечні» слова, палить «папіроски»!Одним словом, для всіх оточуючих Олена — досить дивна особа, оскільки вона виривається за рамки звичного побутового існування, виявляє себе як мисляча особистість, а не жінка — прикраса інтер'єру.
Олені дуже важко зустріти у своєму оточенні гідну себе людину, того, хто зрозуміє й підтримає її, кого вона зможе полюбити. І тільки зустріч з Лієвичем дарує їй щастя. Стефан, який навчався за кордоном і не лякався жіночої емансипації, бажання жінки стати нарівні з чоловіком, по-справжньому підтримав дівчину, подарував їй щастя кохання й дружби. Олена зізнається, що покохала Стефана за те, що «був дійсно цілою людиною», «людиною людяною», вкладаючи у це слово високий зміст. Хлопець, у свою чергу, цінує Олену, однак побоюється, що вона може не дочекатися, поки він закінчить навчання, що батьки намовлять її вийти за кращого, багатшого, адже вона теж «людина».
Однак дівчина, будучи істотою цільною, свідомою, не здатна на зраду свого кохання, тільки жорстока доля не дає закоханим бути щасливими. Лієвич помирає за кордоном, залишивши Олену цілком самотньою у ворожому світі. Однак, можливо, такий удар долі сприяє подальшому розвитку особистості дівчини, яка тепер намагається самостійно існувати у світі, заробляти на хліб, не зраджуючи, однак, своїх переконань. Супроводжувана прокльонами батька й матері, насмішками знайомих, бідна дівчина твердо веде свою лінію, вдаючись до різних дрібних заробітків, як-от переписування нот.
Та врешті непохитний характер ламається. Що ж змушує Олену погодитися на шлюб з людиною, яка ніколи не підтримуватиме її поглядів, ніколи не цінуватиме її як особистість, не визнає її інтелекту? О. Кобилянська не пропонує читачеві однозначної відповіді на це питання, та вона й неможлива при такому складному й неоднозначному характері її героїні. З часу смерті Стефана минуло кілька років. Загинув брат Олени, залишилася вдовою улюблена сестра, родина переїхала до села, рятуючися від остаточного зубожіння. І Олена, натура пристрасна, схильна до постійного самоаналізу, відповідальна, вирішує для себе, що саме на її плечі лягає обов'язок турбуватися про родину. Дівчина стає головою сім'ї, піклується про матір і сестер, веде господарство. Вона бачить, що дрібні заробітки, слабкі намагання підняти господарство нічого не дадуть. І рішення її абсолютно суперечить усім тим переконанням, які вона висловлювала попередньо. Порятунок Олена бачить в одруженні із заможним чоловіком. Дівчина ламається під тиском обставин, йде тим шляхом, яким традиційно йшли усі жінки протягом віків, та й у наш час теж, вона забуває про своє людське призначення, гордість Людини. Але, можливо, Олену виправдовує те, що робить вона такий крок не задля себе, а заради близьких? Та читач задумується над тим, чи готова була б дівчина в інших обставинах залишатися цільною і сильною особистістю? Однак, так чи інакше, але Олена погоджується вийти заміж за молодого лісничого Фельса, вродливого чоловіка, предмет таємних зітхань усіх околишніх дівчат та їхніх матінок. Фельс є повною протилежністю Лієвича: він обмежений, недалекий, вважає, що книжки — це дурна забава, тим паче для жінки, основне призначення якої — вести господарство. Не може й бути мови про те, щоб Олена покохала такого чоловіка, але вона все більше думає про нього і врешті сама погоджується на шлюб, переконавши себе в тому, що сама має піклуватися про родину. Дівчина бачить у шлюбі з Фельсом можливість врятувати свою родину від зубожіння і приносить себе в жертву, при цьому вважаючи, що втратила право називати себе людиною. «Не буди в мені колишньої людини», — просить вона сестру. Перед весіллям Олена розриває на шматки листи Лієвича, при цьому гірко плачучи. А наречений, побачивши ті сльози, з посмішкою зауважує, що усі дівчата плачуть перед весіллям. Яким же буде життя Олени з такою байдужною людиною? Вона в цей момент не думає про майбуття, однак розуміє, що сама зруйнувала своє життя, зруйнувала себе саму, зреклася своїх мрій і переконань.
Чи стала Олена трагічною жертвою обставин? Чи, можливо, О. Кобилянська хоче показати нам на її прикладі трагічну долю самотньої особистості, закиненої у ворожий світ, позбавленої підтримки і розуміння? Дійсно, спостерігаючи за переживаннями і стражданнями молодої жінки, яка є неординарною особистістю, ми задумуємося над тим, яке є місце кожної людини в суспільстві, і чи завжди нам, як і Олені, вистачає душевних та інтелектуальних сил відстоювати свої переконання, жити за ними... |
