І ВАРІАНТ
Коли почалися соціальні зрушення на початку XX століття, українська молодь активно стала на захист України, віддала майже всі сили, щоб рідна земля здобула незалежність. Та на жаль, кров'ю захлинулися визвольні змагання українців — на нашу землю зав жди зазіхали, як на ласий шматок, вороги. Після поразки більша частина тих, хто залишився в живих, змушена була емігрувати: патріотизм ставав не чеснотою, а підставою до знищення.
Така доля спіткала відомого українського поета Євгена Маланюка. У 1920 році він виїхав за межі України, щоб більше ніколи її не побачити. Спочатку знайшов притулок у Польщі, потім у Чехословаччині, далі доля занесла в Німеччину, СІЛА, та в серці горіла Україна. Важко передати страждання палкого патріота, який мріяв про Батьківщину, та не міг на неї повернутися. Він пройшов усі кола пекла, «о, жаден Дант того не бачив!» Не знайшов поет і нової Батьківщини, тому й життя, як йому здається, тягнеться важко й безкінечно, а «дні — віками»:
В вікні сльота і листопад.
Вертаються з костьолу люде.
Цей дім отчизною не буде,
Будинки не замінять хат.
Залишається поетові писати листи, адресуючи їх Батьківщині. Роздирає його гаряче серце любов, неможливість активно діяти на користь Україні, «коли марно палаєш, а ворог регоче, а доба ось гримить у залізі й вогні». Вмирає поет через те, що на чужину не долітають ні шум тополь, ні вітер пісень. Найстрашніше для Є. Маланюка — не зробити чогось, що в його силах:
Так нещадно, так яро згораю, —
Чи ж побачиш, почуєш ти?
Рідна земля стала невтомним серцем поезії Євгена Маланюка, та земля, що «справляє з сонцем шлюби», на якій «в кожнім стовбурі космічна рокоче кров», а його патріотизм є щирим, органічним. Ностальгічна жага й туга голосять з його творів:
Через гори і доли, понад океани,
Крізь пущі і джунглі — пливуть день і ніч голоси.
То не пісня, не поклик, не клекіт. То зойк незбаданний —
Як останнє зітхання з останніх сил.
"Напружений, незломно-гордий, залізний імператор строф", Євген Маланюк самотньо помер у своїй квартирі в Нью-Йорку. Можливо, душа його нарешті змогла повернутися на Батьківщину, до якої постійно був звернений його голос і прекрасне майбутнє якої він бачив серед виру революційних перетворень, розбурханого моря крові та вогню:
Тоді кожен оглянеться і зрозуміє,
Що ця хата, цей шлях і цей обрій — це Мати-Земля,
Що її ображати ніхто не сміє —
Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.
Що не треба заплутано метикувати
В залежності від нагод і годин, —
Тільки знати:
Вона — Мати,
Ти — син.
ІІ ВАРІАНТ
Життя Євгена Маланюка — приклад того трагічного існування викинутого за межі рідної землі українського поета, свідомого громадянина, що не потрібний виявився Батьківщині саме тоді, коли потребував віддати всю свою долю їй. Тому лірика поета — болючий монолог емігранта-вигнанця, закоріненого в рідній землі.
Портрет емігранта накреслює Євген Маланюк в «Сонетах про Орлика» — керівника козацької еміграції мазепинських часів. Місце дії твору — чуже місто чужої країни:
В вікні сльота і листопад.
Вертаються з костьолу люде.
Цей дім отчизною не буде,
Будинки не замінять хат.
Те саме. Двісті літ назад
Отак же чужиною нудив
Змарнілий Орлик крізь облуди
Своїх надій, трудів і втрат.
І, може, тут сидів так само,
Чекаючи вістей із Ясс,
І крізь вікно він бачив браму
І вулицю в цей самий час.
Дружина в Кракові з доньками,
Син у Парижі. Дні — віками.
Такі болючі ці останні слова процитованого уривка. Дійсно, і для ліричного героя Маланюка, і для нього самого кожен день на чужині перетворювався на ціле століття, пережити яке було справжньою мукою. Він, поет-вигнанець, відчував свою відірваність від Батьківщини, хоч і не переривав зв'язку з нею. Поет був у курсі культурного життя та політичних подій в Радянській Україні. Перебуваючи за кордоном, усе ж був у самому серці подій на Батьківщині.
Як і кожен поет-вигнанець, Маланюк створює свою історіософську концепцію України. Концепція поета будується на двох голов них символах: Степова Еллада та Земна Мадонна. Образи ці дуже близькі за своїм значенням і глибинною суттю. Так чи інакше, але Україна персоніфікується в жіночому образі і історія її пропускає через історію античності, ніби крізь чисте горнило. Мадонна — це чистота, непорочність. У Маланюка ж Земна Мадонна, тобто близька, життєва і, можливо, грішна. У вірші «Псалми степу» Україна зображена як степова бранка, заарканена і ґвалтована в наметах половецьких і татарських ханів та пізніших царів. І автор одночасно відчув?" до цієї бранки зневагу, огиду і чисте співчуття, любов, каяття з» ТЕ, що не вберіг:
Хижі птиці летять зі Сходу
На червоному тлі пожеж, —
Бачу, бачу Твою Голготу
І звідсіль, з моїх мервих меж...
Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг, —
Прости, прости, — молю, невтішний митар,
Прости, що я — останній печеніг.
У таких протирічних почуттях до своєї Батьківщини поет бачить свою власну вину, всю недосконалість:
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова!
З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
Батьківщина стає мрією, маренням, ідеальною субстанцією, недосяжною для поета, та єдино бажаною:
А мені ти — фата-моргана
На пісках емігрантських Сахар —
Ти, красо землі несказанна,
Нам немудрим — даремний дар!
Поет створює свій власний міф про Україну, побудований на кількох основних елементах: міфологема Бога, який покинув Україну, покаравши її вічною неволею; образ Степової (Скитської, Чорної) Еллади, хворої на елліністичну замріяність та бездіяльність; мотив вінчання поета з Батьківщиною, яка не виправдала його сподівань.
Міф про Україну цілком пронизаний ностальгією, втратою, відірваністю, і це надає йому ще більшої трагічності. Батьківщина втратила свою волю, себе саму, і вона втратила свого поета, а поет втратив її:
Крізь вітер, негоду осінню,
Хай сонце, хай місяць — оттак
Ковтатимуть далеч синю
І очі мої, і уста.
Поет перебуває на вічному шляху повернення до Батьківщини, тому що не може змиритися з розлукою. І коли тепер поезії Євгена Маланюка повернуті, врешті, українському читачеві після довгих років замовчування, це виглядає досить символічно. Таким чином поет-вигнанець повертається на рідну землю. |
