І ВАРІАНТ
Світова література має у своїй скарбниці багато історій трагічного кохання, багато закоханих героїв, мрії яких так і не здійснилися. Трістан та Ізольда, Ромео та Джульєтта, Паоло та Франческа і ще багато-багато закоханих, яких розлучила чи доля, чи злість та ненависть інших людей. Михайло Коцюбинський додав до цього переліку ще одну пару — Івана та Марічку, сільських парубка та дівчину з берегів Черемоша, які, на відміну від заклопотаного своїми справами та буденністю оточення, мали поетичні душі, чутливі серця.
Іван від самого свого народження виділявся серед інших дітей, він поводився інакше, був чужим у гуцульському світі, де існували свої закони й чітко визначений погляд на всі явища та події. Мати навіть неодноразово замислювалася, а чи свою дитину вона виховує, чи не «встигла хитра бісиця обміняти її дитину на своє бісеня». Незвичайною, несхожою на всіх була і Марічка. Згадаймо лише сцену зустрічі двох дітей: дівчинка не заплакала, коли Іван вдарив її та викинув у воду її кісники, а почала привітно розмовляти та пригостила кривдника цукеркою.
Іван та Марічка, як і славнозвісні Ромео та Джульєтта, були представниками двох ворогуючих родів — Гутенюків та Палійчуків, ненависть між якими була такою давньою, що вже ніхто, не пам'ятав, звідкіля вона пішла. Проте, на відміну від Шекспіра, український письменник не акцентує увагу на цій ворожнечі — двоє закоханих змогли обійти її, їхнє кохання довгий час залишалося таємним, батьки нічого про нього не знали і не втручалися в стосунки Івана та Марічки.
Хлопчик та дівчинка зростали разом: випасали ягнят, бігали лісами та луками, купалися у річці, гралися та веселилися. Поступово їхня дитяча дружба переросла у міцне і, з погляду інших людей, якесь незвичайне кохання. Вони обоє були тонкі, творчо обдаровані натури — Іван пречудово грав на флоярі, а Марічка складала пісні. І в цій музиці, у цих піснях виливалася вся сила їхнього кохання. Понад усе Іван хотів одружитися з Марічкою та змушений був іти в найми далеко від рідного села. Тяжко йому було розлучатися з коханою, та й дівчина передчувала недобре, проводжала милого сумними співаночками:
Гой ви мете, співаночки,
Горами співали,
Я си буду, молоденька,
Сльозами вмивати.
Не було жодного дня під час Іванового літування на полонині, щоб не згадав він Марічку, вона приходила до нього уві сні, не залишала його думок, він чув її голос. Серце закоханого відразу відчуло, що з дівчиною сталося щось погане, — поспішав Іван з полонини додому, та не застав Марічки живою. Зла доля, а не ворогуючі родини розлучила закоханих — забрав дівчину Черемош.
Важко сприйняв Іван звістку про загибель коханої: «Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити зі скелі у крутіги: «На, жери і мене!». Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки».
Дійсно, надзвичайним було їхнє кохання, про нього складали співанки, «які розійшлися по горах». А Іван так і не зміг вгамувати свій біль, намагався він жити звичайним життям, одружився, завів господарство, та нічого не вийшло, бо десь далеко, за межею цього світу чекала його Марічка — єдине і справжнє кохання. І він пішов до неї, дозволив мавці, що прийняла подобу коханої, завести себе далеко в гори, не жаль було Іванові розлучатися з життям, яке стало порожнім після смерті дівчини.
Так, це було велике, але й трагічне кохання, яке пройшло випробування не тільки розлукою, але й смертю. Я думаю, що розказана Коцюбинським історія цього кохання зайняла належне місце серед перлин світової літератури.
ІІ ВАРІАНТ
Повість «Тіні забутих предків» є справжньою перлиною української класичної літератури. Одночасно цей твір є і своєрідною даниною новим течіям європейської літератури, естетикою яких так цікавився письменник. У повісті Коцюбинський намагався втілити естетичну концепцію краси людського буття, вписаного в життя природне, наповнене насолодою мистецтва й чистого почуття. Історія кохання Івана та Марічки, головних героїв повісті, виходить за рамки «образка» гуцульського побуту, набуваючи загальнолюдського звучання, глибокого значення для кожної людини.
М. Коцюбинський зовсім не ідеалізує природне життя своїх героїв, хоч і протиставляє його способу життя таких людей, як Палагна і Юра, цілком занурених у побутові інтереси, бажання збагачення. Однак письменник не ставить собі за мету і викриття якогось соціального стану. Мені вдається, що такі реалії і завдання загалом неактуальні для його твору, оскільки він намагається перш за все розкрити глибоку специфіку людської душі, переживання представника народу, мислення якого проникнуте міфологізацією світосприйняття, занурене у світ прадавній, естетизований і оживлений.
Із самого початку повісті автор підкреслює незвичайність свого головного героя, його відокремленість і відмінність від оточуючих: «...Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки, і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня». Іван весь час прагнув втекти з хати та мандрувати десь лісами, хотів самоти, щоб вивчати світ навколо, видобувати із себе мелодію. Природу сприймав як живу істоту, міг зустріти серед лісу то чугайстра, то нявок, русалок, бачив щезника: «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». Життя Івана круто міняється з того моменту, як він «побачив стрічу двох ворожих родів». Саме тоді зустрів він Марічку і перестав бути самотній: «Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала: «Ні чьо... В мене є другі... май ліпші». Марічка з першого ж моменту знайомства з Іваном виявляє якесь відвічне жіноче святе всепрощення, через яке Іван очищується, робиться добрішим, щедрішим. Мов чиста вода, омиває вона своєю добротою його самотню душу, перетворює П. Івана й Марічку єднає ще й пісня, роблячи їх ще ближчими, зрозумілішими одне одному. Іван грає на флоярі, Марічка співає — ось вона, ідилія поєднання душ через пісню й мелодію. Можемо порівняти цей елемент сюжету також з роллю пісні у «Лісовій пісні» Лесі Українки.
Але для розвитку стосунків Івана та Марічки важливу ролі відіграє й те тло, на якому вони існують, оскільки саме обставини колись об'єднали їх, вони ж їх і роз'єднали. Однією з центральних сюжетних ліній повісті «Тіні забутих предків» є відтворення проблеми поступової руйнації та намагання збереження роду, родової свідомості. Ця проблема розглядається письменником у загальнолюдському контексті, оскільки передвічна свідомість родової людини, вписана в контекст націокультури, протистоїть цивілізації як силі механізовано-руйнівній. У повісті проблема яскраво відтворена через ворожнечу двох родів: Палійчуків, до якого належав Іван, і Гутенюків, з якого походила Марічка. До речі, матеріали досліджень свідчать, що цей сюжет взятий письменником з реального життя — протистояння двох гуцульських родів.
Важко не помітити також, що мотив поєднання закоханих всупереч бажанню ворогуючих родин є своєрідним світовим мандрівним літературним мотивом. Саме тому ми можемо співставити фабулу повісті з фабулою «Ромео і Джульєтти» Шекспіра. Так само юні закохані зустрічаються таємно від батьків, так само смерть не дала їм поєднатися. І так само ми ставимо собі питання: чи могли закохані бути разом, чи їхнє чисте кохання не варто було зводити до побутового рівня? Ці питання залишимо на розсуд кожного з читачів...
Іван мусив покинути кохану, і розлука їхня була важкою: «Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори співанками своїми, що їх співають ліси й сіножаті, груні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце... Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля...» Та не судилося бути разом Іванові та Марічці. І чи випадково це для сюжету повісті? Іван ніби серцем відчув трагедію, яка сталася з коханою, бо почув раптом в лісі її голос, і кликав той голос його до страшної безодні, немов дівчина хотіла забрати його із собою. І після смерті її не вмерло кохання, не роз'єдналися їхні серця. Марічка гине серед повені за день до повернення Івана, немов доля не дає їм щастя. Вода в цьому випадку відіграє роль страшної роз'єднуючої стихії, тому Іван і тікає від неї: «Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі в крутіж: «На, жери і мене!». Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що при¬йняв в себе останнє дихання його Марічки». І хлопець з жалю одружується з нелюбою йому Палатною. Це зовсім чужий, скажімо, для «Ромео і Джульєтти» хід, але такий, що вже обіграний дещо інакше в «Лісовій пісні». Здається, що Іван продовжує жити після смерті коханої, але він помирає серцем, не живе, а просто животіє, кохання не торкається більше його серця, бо в ньому є тільки Марічка: «Чи він кохав Палатну? Така думка ніколи не займала його голови. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка — чого ж ще більше?».
По-справжньому «оживає» Іван, як це не дивно, тільки після своєї смерті, коли загинув у лісі через Марічку-нявку, що прийшла за ним, бо не могла залишити самого на цьому світі: «Він вже забув обережність. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих одкритим ротом, калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами ґрунт під ногами і крізь гарячий ту¬ман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його наглить дорогий голос...» Недарма похорон Івана переростає в якесь веселе гуляння із жартами і реготами. Нема чого плакати: Іван тепер став щасливий.
Зображуючи трагічне кохання Івана й Марічки, що є символами природної чистоти людської душі, письменник поступово переводить його в простір нереальний, міфологічний, ніби виводячи за межі конкретного простору й часу, конкретної життєвої ситуації. Так, кохані мають бути разом, в цьому житті чи в іншому, бо кохання, якщо воно справжнє, незнищенне.
ІІІ ВАРІАНТ
«Тіні забутих предків» — один із найбільш зворушливих творів про кохання. Героїв цієї повісті Івана та Марічку називають українськими Ромео та Джульєттою. Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.
Любов Івана та Марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що супроводжувала життя Палійчуків і Гутенюків. Дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. Між ними повна гармонія, взаєморозуміння. Обоє — діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє — талановиті музиканти: Іван грав на флоярі, а Марічка обзивалася до нього своїми співаночками. Сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу.
Але доля склалася по-іншому. Іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула Марічка. Ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. Все, що робив Іван після смерті Марічки, — це були спроби жити новим життям, забути кохану. Майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям «ведмедем, який зализує свої рани». Потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. Але ж усі ці спроби були марними. Нове життя не приносило ні радості, ні щастя. Царинка і маржинка — слабка заміна того, що називають сім'єю. Бо дружина Палатна не була Марічкою! А саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. І неправда, що Івана зжив зі світу Юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! Просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. Тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. А якщо її немає, то й він не повинен жити — це вже суперечило б його людській сутності. Ось так я розумію трагедію гуцульських Ромео та Джульетти.
Звичайно, література і життя — це не одне й те ж. Життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. Але, перечитуючи повість М. Коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. Знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки Марічки:
Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину,
а я тебе ізгадаю сім раз на годину.
Люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. Вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. Тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою М. Коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих — Івана та Марічку. |
