1896 року вийшла третя Франкова поетична збірка — лірична драма «Зів’яле листя». Вона розподіляється на три цикли — «жмутки». Усі вірші трьох «жмутків» об’єднуються однією ідеєю — глибоким, але нерозділеним, нещасливим коханням. Перший «жмуток» присвячений оспівуванню кохання, та з’являються перші нотки смутку:
Що щастям, спокоєм здавалось,
Те попелу тепла верства;
Під нею жаги і любові
Не згасла ще іскра жива.
Ліричний герой вже починає розуміти, що його кохання не взаємне, але з серця не зникає образ коханої: Не буду гасити! Най бухає грішний огень! І серце най рветься, та вільно най ллється Бурливая хвиля пісень! Герой марить своєю обраницею: «Не знаю, що мене до тебе тягне…», «За що, красавице, я так тебе люблю…» Дівчина відмовила юнакові, для нього це страшний удар:
Не надійся нічого!
Чи ти знаєш,
Що ті слова — найтяжчая провина…
Ліричний герой захоплений глибоким коханням, у його душі світлі хвилини чергуються з темними, надія — з відчаєм. В останньому вірші першого «жмутку» — «Епілог» автор пише: Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, Розвійтесь, як тихе зітхання! Незгоєні рани, невтишені жалі, Завмерлеє в серці кохання.
… Ті скарби найкращі душі молодої Розтративши марно, без тями, Жебрак одинокий, назустріч недолі Піду я сумними стежками. Другий «жмуток» містить перлини інтимної поезії — «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Чого являєшся мені у сні?» Тут почуття песимізму і печалі дедалі зростають: Як почуєш вночі край свойого вікна, Що щось плаче і хлипає важко, Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна, Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розлука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
А в третьому «жмутку» ліричний герой осягає увесь біль нерозділе-ного почуття. Це найсумніший «жмуток»: Не можу жить, не можу згинуть, Нести не можу ні покинуть Проклятий сей життя тягар! З’являються перші згадки про самогубство: Я хтів життю кінець зробить, Марну лушпину геть розбить… … Я чую се,— єдиний лік — Се кулька в лоб. Герой ще вагається, він чіпляється за залишки любові, але й вони врешті зникають, нещасний закоханий прощається зі своєю помічницею — піснею, в думках — із коханою; з самим життям:
Отсей маленький інструмент,
Холодний та блискучий…
Один кивок… один момент…
… За мить одну
Навіки я спочину.
Хоча збірка «Зів’яле листя» й сповнена трагічних мотивів, поет оприлюднив її не для того, щоб зайвий раз зобразити «рефлексії». У передмові до першого видання І. Франко писав: «Та хто його зна,— думалось мені,— може, се горе таке, як віспа, котру лічиться вщіплюванням віспи?» І закінчує свою передмову цитатою Ґете: «Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом!» |
