Ліричні герої цієї збірки – це живі, багатющі, гарячі й глибинні натури, змальована в ній любов до жінки – велична, всеосяжна, правдива. Лірична драма вражає внутрішньою сконцентрованістю ліричного чуття, мінливістю настроїв, тонкою грою емоцій, не випадково ж лірика цієї збірки притягала й притягає увагу композиторів. «Безмежне поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Оце тая стежечка», «Твої очі, як те море» та інші чарують нас, хвилюють душі закоханих.

Пісні збірки – це три «жмутки» зів’ялого листя. Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, герой неначе розриває жмуток за жмутком, розкидає зів’яле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, зникло безслідно. Франко створив у збірці узагальнений і досить абстрактний образ жінки: він то піднімає її до неба, то кидає на саме дно. Одна з них, «мов метелик», «невинна, як дитина», друга – «гордая княгиня», «тиха та сумна», а третя – «женщина чи звір», «з гострими кігтями»… Це три грані одного кристала, в одному образі безліч відтінків непорочності й розуму, одержимості й прихованої іронії. А в житті поета одна жінка займала особливе місце, він кохав її все життя, для нього вона була еталоном, до якого рівнятиме всіх жінок, він скрізь бачив Ольгу… Саме Ользі Гошкевич він присвятив рядки:

Лежить якийсь смуток таємний

На твоїм чудовім чолі,

І усміх твій – наче під осінь

Всміхається сонце у млі…

Є в збірці поезії такої краси й глибини, що їх сміливо можна зарахувати до найгеніальніших творів світової любовної лірики, часто в концертах на замовлення звучить пісня у виконанні М. Гнатюка :

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй свого сна,

Не дивися в той бік, моя пташко!...

Мало хто знає, що автор цього тексту – Іван Франко. Здається, це вірш існував завжди, здається, він був не написаний, а знайдений, як діамант-самородок… «Се любов моя плаче так гірко…»

Коли поет у власні страждання починає вбирати болі й муки понівеченої любов’ю своєї душі, то досягне найвищої, найщирішої й чарівної мелодії :

Якби знав я чари, що спиняють хмари,

Що два серця можуть ізвести до пари…

Вічна поезія Франка, як вічне на землі кохання, так майстерно оспіване ним.