Продовжуючи й творчо розви-заючи традиції Т. Шевченка у змалюванні нелегкої, часом трагічної, жіночої долі, І. К. Карпенко-Карий розповів у драматичних творах про життя й проблеми жіноцтва своєї доби — середини XIX — початку XX століття. Зображуючи своїх Харитин, Софій, Варок, драматург щиро вболівав за їхню тяжку життєву дорогу і запитував у себе й у суспільства: «Хто винен?» Це актуальне на той час соціалько-політичне питання письменник переносить у площину побутових відносин, часто зумовлених як моральними, так і суспільними чинниками.
З-під пера митця у 1885 році виходить драма «Наймичка». Нескладна й загалом звичайна в ті часи історія про зведення беззахисної юнки багатієм набуває в творі широкого художнього узагальнення. Карпенко-Карий трактує тему по-своєму, засуджуючи розтлінну мораль тих, хто тримає в своїх руках гроші, багатство, владу.
Образ наймички Харитини виписаний у кращих народних традиціях. Вона сирота, живе серед чужих людей, за неї нікому заступитися, а кривдять її тяжко щодня. Але дівчина мусить терпіти. Бо надіятися їй ні на кого й немає на що. Становище безвихідне. Майбутнє дівчини таке ж похмуре, безрадісне, як і минуле. Цим скористався підступний, морально розбещений багатій Цокуль і зробив Харитину своєю коханкою. Довірлива й щира дівчина вірить йому, сподівається на щастя. Та коли Цокуль, знівечивши життя беззахисній наймичці, навчає її брехати й лицемірити, вона виявляє свою незрівнянну моральну вищість над кривдником, рішуче відкидаючи його облудні поради й тавруючи цього хижака словами правди: «Я все кину вам під ноги, не треба мені нічого вашого! Воно давить мене, дихати не можу. Я була обшарпана, та зате у вічі сміливо дивилася всім».
Драматург викрив у «Наймичці» огидну, розтлінну мораль тих, хто своїм божеством зробив багатство, яке нібито давало таким цокулям право на вседозволеність, безкарність, розбещеність. Знівечити життя іншої людини задля власної миттєвої втіхи — норма їхнього існуван¬ня. Морально ниці, лицемірні, такі людці живуть серед нас і сьогодні, тому драма залишається актуальною завжди.
У 1886 році з'являється психологічна соціально-побутова драма «Безталанна», в якій тема жіночої недолі звучить так само трагічно, яг і в попередньому творі. Перша редакція п'єси мала назву «Хто винен?» Перед нами проходить життя двох молодих жінок — Софії й Варки. Різні за вдачею, за темпераментом, вони однаково нещасливі в особистому житті. Стихійна сила почуттів Гната, в якого вони обидві закохані, призводить до непоправної помилки: посварившись із гордою свавільною Варкою, парубок на зло їй одружується з тихою, доброю, щирою дівчиною Софією. Вона так довго бідувала і так прагнула щастя, що беззастережно повірила і Гнатові, і Варці, і навіть свекрусі — людині озлобленій, жорстокій, яка стає врешті винуватцем смерті Софії.
Доля персонажів «Безталанної» трагічна. Жінки не можуть нічого змінити, не знаходять виходу зі складного становища. Потрапивши у вир почуттів, вони безсилі вплинути на природний їх хід.
Ідіотизм сільського життя накладає на обох свій відбиток: жінки переконані в тому, що не мають права міняли щось: розлучитися, викрити перед іншими тиранію свекрухи, відстояти свою позицію, влаштувати своє життя самостійно, незалежно від чужої волі.
І. Франко, високо оцінюючи «Безталанну», писав, що в цій «моральній атмосфері» сільського побуту «автор хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють в його драмі».
Проблеми, пов'язані з долею жінки, будуть актуальними завжди, бо через свою соціальну значимість вони потребують постійної уваги.
