І ВАРІАНТ
Багато сказано й написано про нелюдські страждання українського селянства. Цій темі присвятили свої твори Марко Вовчок і Юрій Федькович, Леся Українка й Іван Франко, Ольга Кобилянська й Михайло Коцюбинський та багато інших письменників. Але найвагоміші, мабуть, твори Василя Семеновича Стефаника. Написав він мало: приблизно сімдесят новел, але написав багато, бо сказане ним — велике й величне. «Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерті не бояться. ...За них я буду писати і для них». Дорога до людей стала його долею, і цю дорогу любив В. Стефаник над усе.
Усі найболючіші проблеми знайшли відображення в новелах письменника: обезземелення селян, зубожіння, постійні нестатки, злидні, голод, хвороби й смерть дітей, одинока незахищена старість, масова еміграція селянства до Канади, Америки, рекрутчина, пияцтво тощо. Галицькі селяни не могли навіть податися робітниками на якісь підприємства, як це робили злиденні селяни на східних землях України. Втрата землі означала жебрацьке животіння чи еміграцію.
«У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася...» — страшнішої трагедії важко вигадати, а, як ми знаємо, майже всі свої твори В. Стефаник писав за фактами, які мали місце в житті. Батько вбиває своїх дітей, бо несила йому дивитися, як повільно гинуть вони від голоду, холоду, безнадії. Хвороба не схотіла забрати їх, хоч дивитися на дівчаток було «страшно і жаль». Мерцями вважаються діти Грицеві, він лякається цього, але смерть урятує їх від ще тяжчих мук.
Як передати страждання іншого батька (новела «Сини»), сини якого загинули на війні? Він залишився один на всьому світі, тому й сприймаються правомірно його зневірливі обвинувачення на адресу Бога, який одним сином пожертвував, а в батька обох забрали. Невимовні страждання матері, яка відчуває, що йде з життя, і турбується про маленьких дітей, яких залишає (у новелі «Кленові листки») самих. Єдиний спадок, що вона може їм дати, — це заповіт любити й берегти одне одного: «У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала між діти і цілувала їх...»
Не міг оминути письменник і теми вимушеної еміграції українських селян, яка в кінці XIX століття набула масовості. В. Стефаник часто виходив на вокзал і на власні очі бачив жахливі поневіряння земляків, що вирушали шукати кращої долі. Більшість із них так і не досягала вимріяного, гинула в дорозі, жебракувала на чужині.
Описує новеліст переживання Івана Дідуха, якого діти змусили емігрувати, у творі «Камінний хрест». Кульмінацією є божевільний танок Дідуха із дружиною, в якому виливається весь біль чоловіка, вся туга за рідною землею, на якій поклав він усе своє здоров'я (називають його Переламаним за зігнуту від праці постать), свою молодість. Іван Дідух залишає по собі камінний хрест на могилі, аби пам'ятали його селяни, поминали на свята. Розуміє він, що життя скінчилося: «Не хотіла йти на цю Канаду, — говорить Дідух жінці, — то підемо світами і розвіємося на старість, як лист по полю. Бог знає, як з нами буде...» Великої ваги набирає в новелах В. Стефаника те, що він говорить мовою своїх персонажів, плаче разом з ними. Саме тому його творам віриш, вони викликають співчуття й біль від страждань рідного народу.
Василь Стефаник не ставив перед собою завдання всебічно змалювати галицьке село на зламі століть і українську родину, але з поодиноких новел і складається цілісна картина жахливого існування селянства на Галичині. У його новелах немає ніякої надзвичайної краси, кожний його твір — це картина трагедії разючої бідності, безнадійної самотності, невимовної туги від розлуки з рідною землею, це світ, повний смутку і водночас безмежної любові до людей.
ІІ ВАРІАНТ
Багате талантами чарівне Прикарпаття. Не випадково одне з кращих його міст носить ім'я Івана Франка. Сюди він приїжджав. Тут жили й працювали його однодумці, друзі. Серед них — Василь Стефаник, письменник, визнаний одним із кращих майстрів психологічної новели в світовій літературі.
Не знаю, чи знайдеться хоч одна людина, яка могла б без сліз читати «Новину», «Кленові листочки», «Катрусю».
Дуже точно визначила основну рису творчої манери В. Стефаника О. Кобилянська. «Страшно, сильно пишете...», — писала вона в одному з листів.
Повніше розкриває творчу індивідуальність Стефаника І. Франко. Він відзначає, що великий новеліст «дуже добре знав життя і душу сільського люду», саме душу.
«Співець мужицького горя», як називав його Марко Черемшина, виробив таку форму новели, яка була підказана внутрішнім болем письменника, народним стогоном, криком, прокляттям.
Це народ говорить його устами, говорить так, що мороз іде по спині, а деякі деталі ніколи не зникнуть з нашої пам'яті.
Ціла трагедія селянської сім'ї вмістилася в двох реченнях новели «Катруся». «Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо подав доньці. Ніколи він ще не давав їй ніяких лакітків». Вмирає дочка, добра робітниця, помічниця матері. Нічим не може помогти їй батько — грошей нема. Що робиться в душі цього передчасно постарілого трударя, який тремтячою рукою подає своїй приреченій на смерть дитині перший і останній гостинець.
Вражає читача вже першим своїм акордом новела «Новина»: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася». Батько вчинив злочин. Чому? І автор розкриває перед нами таку страшну соціально-психологічну трагедію, яка не може залишити нас байдужими. Скажіть, хто забуде ті ніби оловом налиті очі дітей, що, здавалося, важили більше, ніж усе тіло!?
За яку б тему не брався Стефаник, він розробляв її по-своєму.
У його новелі «Виводили з села» проводи рекрута показані як похорон, як останнє прощання з рідним селом, як останнє прощання батька й матері з єдиним сином...
Завершення цієї трагедії маємо в новелі «Стратився». Не витерпів син розлуки з рідним краєм, не виніс сурової муштри, нелюдського ставлення до селянських дітей — повісився! Як глибоко в душу нещасного батька заглянув автор, як психологічно точно розкрив його велике горе!
Нову грань таланту Стефаника розкрила збірка новел «Камінний хрест». Поки я не прочитала однойменної новели з цієї збірки, чомусь думала, що від'їзд за океан для українського емігранта був якщо не веселою, то не такою вже й сумною подією. І тільки прочитавши це невеличке оповідання, я зрозуміла весь трагізм прощання селян зі своїм селом, з рідним краєм. Іван Дідух — це узагальнене втілення глибокої любові селян до рідної землі, рясно политої їхніми потом і сльозами. Ця новела — глибока психологічна трагедія українського трудівника-селянина, змушеного рвати віковічні зв'язки з рідною землею. Письменник оспівав працьовитість і чесність знедоленого бідняка, який, від'їжджаючи в далеку Канаду, залишає на горбі камінний хрест, на якому вибите його прізвище й ім'я.
«Для чого він це робить?» — питаю я себе. Відповідь прийшла сама собою. Іван Дідух хоче залишити пам'ять по собі, хоче, щоб тут, на рідній землі, згадували його й тоді, коли ляже навіки спочити в чужу землю.
Як добре розуміємо ми наймита Федора («Палій»), який вирішив помститися за свої кривди, за змарноване життя.
Який би твір В. Стефаника ми не читали, кожен переконує нас, що це був великий майстер, який мав незвичайний дар проникнення в душу своїх героїв, умів писати так, що раз познайомившись з його творчістю, не сплутаєш його ні з яким іншим письменником.
ІІІ ВАРІАНТ
Василя Стефаника вважають майстром соціально-психологічної новели, ставлять поряд з майстрами світової літератури. Він був новатором у літературі — його твори короткі, стислі, проте надзвичайно драматичні й напружені. Стиль письменника експресіоністичний, тобто такий, що впливає на емоції читача, створює в його уяві яскраві вражаючі образи.
Майже всі твори Стефаника присвячені темі важкого життя галицького селянства, що жахало своєю безвихіддю. Письменник добре знав усі проблеми селян, бо і сам походив зі селянської родини, він захищав інтереси свого народу не тільки на літературній ниві, але й як народний обранець до австрійського парламенту. Пішовши у політику, він припиняє писати, проте ті жахливі речі, що коїлися під час Першої світової війни, те, що до всіх страждань людських додається ще й смерть від куль та вибухів, примушує його знову взятися за перо.
Кожна новела Стефаника — то трагедія якоїсь людини, сповнена болем розповідь про чиїсь життя. Письменник рідко вдається до розлогих оповідей, мало тут зовнішніх подій, не висловлює він і власну думку з приводу тієї чи іншої ситуації. Головними для нього є почуття, думки і спогади героїв, бо саме через них розкриває письменник сповнений смутку і горя світ гуцульського життя.
А причин для смутку в покутських селян було чимало: зубожіння призводило до того, що багато хто з них був змушений продавати хату та останній шмат землі («Синя книжечка»), шукати щастя за кордоном («Камінний хрест»); селянських синів забирали до австрійської армії, де над ними знущалися так, що багатьох доводили до самогубства («Виводили з села», «Стратився»); а дехто був уже не в змозі бачити, як пухнуть від голоду власні діти та йшов на злочин («Новина»).
Семенин Антін з оповідання «Синя книжечка» продав усе своє майно й отримав синю книжечку-посвідчення про особу. Проте гірким було його прощання з рідною оселею: напився він з горя, згадуючи свою дружину і синів, після смерті яких і почав він пити, розтринькуючи останнє майно. Майже вся новела — то монолог Антона, що з болем у серці залишає останні згадки свого колишнього життя: «Йду я з хати, геть цапком вже віходжу, та й поцілував поріг, та й іду. Не моє — та й решта! Бий, як пса від чужої хати! Було моє, а тепер чуже».
Лишився без дружини й герой написаної на основі реальних подій новели «Новина» Гриць Летючий, слова маленьких доньок «Дєдю, ми хочемо їсти» роздирали йому серце. Гриць був любля чим батьком, він хотів би, щоб його дівчатка були ситі та здорові, але нічого не міг зробити для цього. І в його затьмареному голодом мозку з'являється думка, що кращим виходом для всіх була б смерть. Автор підкреслює, що героя штовхає на злочин не ненависть, не бажання зняти з себе відповідальність за дітей і навіть не божевілля, а любов. І це є найжахливішим. Ця новела, мабуть, найбільше вразила мене. Дивно, що тут немає авторських відчуттів, письменник лише передає факти, зупиняється на розкритті внутрішнього світу героя, показує, як формується в нього думка про вбивство, але робить це настільки майстерно, що не залишає байдужим жодного читача.
Багато горя принесла українцям і світова війна. Цій темі присвячено багато творів другого періоду творчості Стефаника. Новела «Сини» — то сповнений болем монолог — плач батька, що втратив своїх синів на війні, «Діточа пригода» — жахливий епізод кривавої війни, яка відбирає останні надії, робить дітей сиротами. Особливо вразила мене така деталь: маленька дівчинка ще не розуміє, що мама померла, але їй хочеться їсти і вона їсть хліб, змочений кров'ю вбитої матусі. Що може бути більшим підтвердженням жахливості й потворності будь-якої війни.
Василь Стефаник всю свою творчість присвятив українському народові, і кожен його твір — то зойк відчаю, трагедія одного, що була спільною для багатьох.
ІV ВАРІАНТ
У художній літературі є багато творів, які не залишають читачів байдужими, які не просто хвилюють, а вражають і навіть приголомшують. На мою думку, це можна віднести до творів Василя Стефаника про долю галицьких селян. Справді, важко знайти інше слово, щоб передати враження від них. Бо ці твори саме приголомшують!
Хіба можна залишитися спокійною, прочитавши перше речення з «Новини»: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку». А далі — страшна історія цього злочину нещасної, доведеної до відчаю людини.
Новела — особливий жанр. Це зовсім короткий твір, в якому розповідається про одну подію, з малою кількістю персонажів. Тут нема докладних описів і пояснень, до яких ми звикли, читаючи романи і повісті Панаса Мирного або Нечуя-Левицького. Але ж як виразно ми уявляємо героїв новели. Журба і злидні, неможливість нагодувати дочок зробили з Гриця страдника. «Почорнів. І очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ». Лише дві деталі — чорне обличчя і очі — називає письменник, а ми вже яскраво бачимо постать нещасного батька, який зумів у цих умовах знайти лише один, найстрашніший, вихід.
Ніде не говорить В. Стефаник про батьківські почуття Летючого. Важливу роль відіграють самі деталі: він зубами «скреготав» так, аж гомін лугом розходився, камінь важкий давив йому груди...Немає сумнівів, що Гриць — люблячий батько. Та від цього стає ще страшніше: яким же повинен бути відчай, щоб зважитися на вбивство рідної дитини! Що ж це за держава, в якій можлива подібна трагедія! Так, маленька новела стала вражаючим документом, спрямованим проти суспільства, де проста людина нікому не потрібна, не має ні захисту, ні підтримки. Не менше вразила мене новела «Сини». Це хвилююча розповідь про долю самотньої людини. Старий батько втратив на війні двох синів. Не витримавши розлуки з дітьми, померла мати. І ось він зовсім один. Розмовляє хіба що з самим собою і кіньми. А ще — з Богом, в якого він просить, аби показав, де знаходяться могили синів.
У творах В. Стефаника всі герої — нещасні люди, страдники, ображені, принижені. У більшості з них нема надії на щось світле, хороше. Навіть Іван Дідух, герой «Камінного хреста», який вирушає з сім'єю до Канади розпочати нове життя, зовсім не сподівається на щастя. Навпаки, свій переїзд він сприймає як трагедію, як розлуку з рідним краєм. Камінний хрест він витягнув на той горб, який обробляв усе своє життя. Це його символічна могила, надія на пам'ять про нього, вигнаного бідою з села у невідомі краї.
Дуже влучно сказав про новели В. Стефаника О. Горький: «Коротко, сильно і страшно пише ця людина». Так писати може тільки справжній майстер, талановитий художник і дуже вразливий чоловік. Щоб схвилювати читача, треба самому авторові мати щире серце, відкрите для людського горя. Ось чому новели В. Стефаника і сьогодні хвилюють, викликають співчуття до галицького селянина і виховують бажання допомогти всім, кому важко.
|
