«Хочу бути літописцем українського
простору в добі, яку сам бачу, чую,
переживаю»
У. Самчук
Творчість Уласа Самчука заслуговує на велику увагу і високу оцінку. Він тили новитий прозаїк, який прожив довге і напружене Життя, вимірюване 82 роками. що збіглися з добою буремних історичних потрясінь для українського народу. Особливо чутлива душа, як барометр відгукувався він на найтрагічніші, найскладніші події в житті України, хоча жив за її межами, гонимий, невизнаний, довгий час забутий, бо заборонений. Та є ж правда на світі! Повертаються до українського на¬роду забуті імена: О. Ольжич та О. Теліга, 0. Лятуринська та Ю. Клен, Є. Маланюк та У. Самчук... і як-то-добре, що перелік можна продовжувати ще довго! . Який талант, який майстер, який знавець селянської душі Улас Самчук! Автор монументальних творів, повістей, статей, спогадів, романів «Марія», «Ост», роману-трилогії «Волинь». Як зазначає один із найактивніших дослідників творчості письменника С. Пінчук, подібний випадок у світовій літературі єдиний - Гомер з його «Одісеєю» та «Іліадою», а тому і варто називати Уласа Самчука Гомером XX століття. Роман «Волинь» у 30-х роках висувався на здобуття Нобелівської премії, та автор не став лауреатом, бо «твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентоздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами». І все ж, зізнається Улас Самчук, «ця книга прорвала не тільки всі льоди, але й стала своєрідною сенсацією часу». Це «кремезна селянська епопея», - називає Самчукову «Волинь» Є. Маланюк. Та чи лише волинського селянства? Це епопея не якогось одного закутка, а цілої України. Сам письменник, прагнучи донести до нащадків правдиве слово очевидця про свій час і своїх сучасників, «щоб їх стопи не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі», вважав трилогію романом-хронікою. Замислював написати велику епопею «Дід Дніпро», у якій прагнув показати тисячолітню історію України, розповідаючи про княжу, козацьку та сучасну. Але не судилося, бо не зміг здобути українське громадянство. А писати про величне і велике України не в Україні автор вважав нездійсненним. Тому береться за роман - «Волинь».
«Волинь» - твір значною мірою автобіографічний. В основу його сюжету покладено факти життя автора та його родини. Ми знаходимо багато схожого в біографіях Самчука й головного героя роману Володька Довбенка. Перебуваючи на чужині, прозаїк надзвичайно болісно переживав розлуку з близькими йому людьми. Саме туга за рідним краєм, батьківським домом, батьками, сестрою стали головним поштовхом і бажанням повернутися подумки на Волинь, створити епічний широко розгорнутий роман про людей, між яких він виріс, яких знав і любив, без яких його існування не мало сенсу.
Прагнучи створити широке епічне полотно про життя волинського селянства першої третини XX століття, письменник змалював понад 450 персонажів. Ми зустрічаємося у романі із селянами-хліборобами різного достатку, поміщиками, священиками, панськими прикажчиками, урядовцями, солдатами Першої світової війни, революційними матросами. Вони - люди різного віку, різних уподобань, різних політичних поглядів, вони - народ.
Трилогія «Волинь» охоплює історію українського роду Довбенків, які міцно, серцем приросли до наймальовничішого куточка України, їм визначено долею жити у час великих соціальних зрушень, боротися за збереження своєї сім'ї, свого добробуту, коріння, любові до землі. Матвій та Володько Довбенки - носії поглядів селян на світ, нового та старого. Матвій не мислить себе без праці на землі, яка дає йому фізичні сили і духовну міць, та Володько зачарований красою Волині, загадковістю її природи, хай важкою, але життєдійною силою селянської праці, вбирає, як губка, події навколишнього життя і покидає рідну домівку, щоб здобути знання і ними бути корисним рідному краю. Та і вся родина Довбенків, за влуч¬ним виразом В. Шевчука - «ніби команда корабля, що пливе в розбурханому морі життя». Самчук поселив родину Довбенків на хутір, розповідає про їхнє родинне життя, в якому панує мир, спокій, злагода. У коленого своя робота: батько корчує пні за лісом на вирубі, «щоб просо вродило, а після пшениця»; мати пішла до млина; старший син Василь корови пасе, менший Володько, хоч йому ще й семи років немає, доглядає найменшого Хведота. Чіткий розподіл обов'язків, кожен знає своє місце. Та життя іде й історичні буревії вносять свої корективи у родинне життя. Батько Матвій - надійна людина, господар на своїй землі, витримав на своїх плечах усі злигодні та лишається людиною з чистою совістю, бо завжди керувався істинними ідеалами добра. Діти підростають, Василь та Хведот цікавляться, як і батько, господарством. А ось Володька, викупаного в красі волинської природи, «більше цікавлять книжки та малюнки, та спів, та музика, та школа, та міста, та краї далекі, всілякі розповіді про страшне, про незбагнуте та про «Боже». Сидячи на березі річки, дивлячись як несе вона свої води у безвість, багато різних питань у Володька народжуються. І саме в цей момент він уперше відчуває і плинність часу, і безкінечність та красу світу, замислюється над своєю життєвою дорогою. Не випадково, що джерело річки, якою так цікавиться Володько, знаходиться в Дермані, «звідки три роки тому вибрався Матвій», - це батьківщина Уласа Самчука. Символічно, що й погляд Володька спрямований на схід - там сходить сонце, туди тече річка. Зі сходом ототожнюються у нього вимріяна справжня Україна, з Дніпром, з Січчю, з козаками, з соняшниками... Та зась! Чомусь вимріяний схід у Самчукового Володька постійно стикається із в'язницями (адже так було і у житті самого автора). Сучасний його світ, навпаки, потворний: терор, Соловки, голод... Але минулого не повернеш, майбутнє ж пов'язане тільки із заходом, конкретніше з Європою. Автор на власні очі бачив разючий контраст між Заходом і Україною, яка внаслідок своєї недоформованості все ще лишалась на узбіччі світової історії і «всі, кому лиш заманеться, зобижають її». Тому Володько і вступає у боротьбу, бореться по-своєму, по-довбенківськи, як істинний «продовжувач батьківської справи, носій його сутності в нових історичних умовах» Володько не може змиритися з байдужістю народу до своєї власної долі, з відсутністю у народу почуття самоповаги. Як і сам автор, Володько вважає фатальною помилкою цілого народу те, що українці - це тільки селянська нація. Ні! Заперечує автор. А тому Володько у романі з'являється ще і як людина, збагачена мудрістю народів усього світу. І уже людей, своїх односельців, він сприймає не лише як темних знедолених мужиків, а як нащадків того народу, перед військом якого свого часу відчинялися брами європейських столиць, який давав європейським державам королівські династії, який давав таких політиків, про яких писали найкращі письменники світу, будував такі замки і храми, красі й величі яких ще довго дивуватимуться люди. Піти, щоб повернутись... У цих словах втілено найзаповітнішу мрію Уласа Самчука. Хоча б ногою ступити на рідну землю. Авторові високохудожніх творі не вдалося, зате його творам, його літературним героям відведено довге життя серед вдячних українців. |
