І ВАРІАНТ
Батьківщина... Скільки емоцій і почуттів, радощів і переживань закладено у цьому слові! Відірвавшись від рідної землі, людина, мов відірвана від рідного ґрунту квітка, душевно в'яне, засихає. І тільки повернення на Батьківщину може відживити, поновити її втрачені сили.
Випробування розлукою із рідною землею багато видатних українських діячів відчули на собі. Серед них і Леся Українка, відома поетеса і талановитий драматург. Через тяжку хворобу письменниця була змушена виїжджати в Єгипет, у Грузію, в Крим, що не могло не накласти відбиток на Гі творчості. Одним із творів Лесі Українки, що висвітлюють душевні переживання людини на чужині, є драматична поема «Бояриня».
У драмі Оксана, головна героїня твору, попадає під гніт тяжких обставин: вийшовши заміж за молодого боярина Степана, вона змушена жити у Москві. Спочатку заміжжя видається дівчині щасливим, бо вона поєднала свою долю із коханою людиною, її не лякає чужина:
Хіба ж то вже така чужа країна?
Та ж віра там однакова,
і мову я наче трохи тямлю, як говорять.
Та невдовзі Оксанині надії на щасливе життя починають танути, їй, молодій душею і тілом, вільній духом, важко звикнути до принизливих патріархальних звичаїв Росії. Дівчина не хоче запинати обличчя, немов туркеня, незвичним є для неї руський сарафан... І хоча до одягу вона звикає, проте не в силах звикнути до того, що жінкам заборонено перебувати в одній кімнаті з чоловіками, виходити на вулицю. Навіть заручини молодих хлопця й дівчини для неї тут відбуваються незвично, тому що майбутнє подружжя не має права на спілкування до весілля. Здивована Оксана вигукує:
— Як дівчина постоїть на розмові з своїм зарученим, то вже й нечесна?.. Чудна тут молодь!
Рабська неволя чужого краю дається взнаки дедалі більше. Оксана бачить, що її Степан — безправний поряд з іншими боярами, які можуть у будь-яку хвилину обмовити його перед царем, що він змушений шукати компроміс із власною гідністю, коли йому доводиться цілувати руки старим боярам. Головна героїня драми порівнює своє життя з «неволею бусурменською», і тут читач може зрозуміти, що вона має на увазі не лише власне подружнє життя, а й тогочасне становище України, яка перебувала під гнітом Росії так само, як Оксана — під гнітом чужоземних звичаїв. Внутрішній протест дівчини виривається назовні:
Ой, чоловіче!..
Та й осоружна ж ся мені Москва!
Переживання за долю українського народу, туга за Батьківщиною, наказ чоловіка не пускати до палат приїжджих з України, його сувора заборона написати навіть листа рідним остаточно зламали Оксану. Якщо раніше її страждання виливалися в сльозах, то тепер нею опановує байдужість. Всі сили пішли на останній вибух («Степане! Ти хіба не бачиш? Я гину, в'яну, жити так не можу!»), після якого вона остаточно знесилюється.
Смертельна хвороба, причиною якої є туга за рідним краєм, починає висмоктувати з неї сили. І навіть пропозиція Степана поїхати у гості до родичів Оксани, бо вже «тепера на Вкраїні утихомирилося», викликає у неї не радість, а гіркоту:
Як ти кажеш?
Утихомирилося? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир по-твоєму — ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко в труні.
Терплячи муки через розлуку з Україною, головна героїня драми передчуває свою смерть. Розлука з рідною землею гнітить її, і в неї не вистачило сил витримати такий тягар.
Як бачимо, у драмі «Бояриня» Леся Українка майстерно показує емоційний стан патріотки, відірваної від Батьківщини: на початку п'єси Оксана — життєрадісна молода дівчина, в кінці ж читач відчуває, що перед ним виснажена стражданнями жінка. І сумно звучать її останні слова:
Добраніч, сонечко!
Ідеш на захід...
Ти бачиш Україну — привітай!
ІІ ВАРІАНТ
«Бояриня» — це єдиний драматичний твір Лесі Українки, написаний на тему історичного минулого України. Створила його письменниця під час перебування в Єгипті, і, як зазначають дослідники, у цьому є своя закономірність — ностальгія породжує звертаная до української тематики. Героїня цього твору Оксана Перебійна також тужить за рідним краєм, як і сама авторка.
Леся Українка говорить у драмі про важкий період в історії України — це був час Руїни, коли земля наша, тільки-но звільнившись з-під ярма, знову потрапила у залежність. Письменниця зазначає, що тоді тривала боротьба за владу між козацькими ватажками, і вони заручалися підтримкою то татар, то росіян, то поляків, а народ, втомившись від війни, просто очікував — хто переможе.
Оксана Перебійна разом з чоловіком Степаном потрапила до Москви, і виявилося, що це був зовсім інший світ, що не мав нічого спільного з її досить демократичною Україною. Дівчину дивували московські звичаї, не могла вона звикнути до того, що жінки тут невільні: дівчата не можуть ходити містом самі, «співати по гаях — такого зроду не чували», «нема тут звичаю з чоловіками жіноцтву пробувати при бесіді». Оксана змушена носити московську одежу, не може робити те, що хоче, проте спочатку дівчина думала, що зможе жити одним лише коханням до Степана і якось пристосується, звикне.
Але поступово таке невільне становище починає пригнічувати Оксану, все частіше згадує вона рідну землю, ніхто не підтримує її в далекій Московщині: Степанова мати вже звикла до нових звичаїв, Ганна і не пам'ятає України, їй навіть дивним видається, що Оксана сама обрала собі чоловіка, адже її саму засватав якийсь царський стрілець, якого вона і не бачила, а Степан вже сам себе називає «холопом Стьопкою», намагається прислужитися цареві, завоювати його прихильність. Дівчина не може стерпіти того, як принижують її національну гідність, називають «хохлушкою», вважають людиною другого сорту, для неї Москва виявляється «якоюсь неволею бусурманською». Огидним вважає Оксана прислужництво чоловіка, котрий виправдовується тим, що робить це для добра України:
Та якби ми не гнули тута спини,
то на Україні либонь зігнули б
у три погибелі родину нашу
Московські воєводи...
Оксана думала, що її чоловік хоча б зможе допомогти українцям, проте й ці її надії не виправдалися: коли Україна посправжньому потребувала допомоги, Степан не насмілився діяти рішучо, він вирішив затаїтися, перечекати, адже свої свобода та життя були йому дорожчими, ніж свобода України. Звичайно, можна зрозуміти й Степана, адже його жертва просто могла бути марною, але ж волелюбна енергійна Оксана просто не могла сидіти без діла, вишиваючи чи лузаючи насіння, як це робили інші боярині:
Степане! Ти хіба ж не бачиш?
Я гину, в'яну, жити так не можу!
Степан розумів, що «не ростуть квітки в теплиці», згоден був відпустити дружину до батька, та надто любила Оксана свого чоловіка, щоб лишити одного. Вона намагалася вмовити Степана втекти з цієї московської неволі, та не хоче її чоловік зламати присяги, даної царю, остерігається, що подібна втеча може дорого коштувати їхнім рідним.
А Оксана в'янула і сохла від туги за Батьківщиною, вже й пісні не могла співати, втрачала останні сили від того, що не могла допо могти рідній землі в тяжкі часи. Тому так гнівно відмовляється вона повернутися додому, коли там «утихомирилось»:
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
Се мир по-твоєму — ота руїна?
Вона порівнює себе й Степана з шаблею, яка зрослась із піхвами і заіржавіла, залишаючись без справи.
Образ Оксани Перебійної дуже трагічний, слова, які вклала письменниця в її уста, гіркі та сумні, але й правдиві. І я думаю, що саме через це твір так довго був під забороною.
ІІІ ВАРІАНТ
Драматична поема Лесі Українки «Бояриня» увійшла в літературний обіг зовсім недавно. Вона навіть не входила до зібрань творів письменниці, про «Бояриню» не писали критики, історики літератури. Що ж крамольного було в цьому творі, що радянська цензура його не визнавала?
В основі поеми — історичні події, що відносяться до XVII століття. Саме тоді, після смерті Богдана Хмельницького, московський цар намагався підкорити Україну, позбавити її тих пільг, яких свого часу добився український гетьман. Робилося це по-хитрому: найрозумніших українських старших козаків переводили служити до Москви, давали титул «боярина», пропонували помешкання. Платнею за ці «блага» була вірність російському цареві і повне підкорення йому у всьому. Зокрема й у ставленні до України та українців.
Саме у такій ситуації опинився Степан — син старшини, вивезеного до Москви разом із сім'єю. У службових справах він приїздить на Батьківщину, закохується в Оксану, одружується з нею і перевозить молоду дружину в Росію. Ось зав'язка сюжету, а основна дія розгортається у Москві, у теремі Степана.
Оксана і Степан — головні персонажі твору. Здається, в них є основа для щастя: кохання і взаємоповага, будинок і достаток. Але ж обидва — страдники, які переживають справжню трагедію. Найбільше показано муки Оксани. Українка-патріотка, вона марно силкується звикнути до звичаїв і традицій іншого народу. їй не зрозуміло, чому жінки тут безправні, принижені, чому молода дівчина не має можливості вийти заміж за коханого, а повинна чекати, доки сваха знайде для неї когось. Дивним здається Оксані російський одяг, огидним — звичай цілуватися з чужими чоловіками-боярами, високими гостями Степана. Але, врешті, до всього можна звикнути, крім головного: московські «наставники» Степана зневажають Україну, поводяться там як колонізатори. Найстрашніше, що Степан, як і всі інші українські бояри, змушений підтримувати цю політику. Оксані заборонено спілкуватися з земляками, відповідати на послання брата, а тим більше — підтримувати українців у їх волелюбних прагненнях. Туга за Батьківщиною поєднується в почуттям провини: адже вона, бояриня, зраджує свій народ. Повернутися до рідні — це значить покинути коханого чоловіка. Залишитися на чужині означає смерть. Оксана обирає останнє. Вона «гине, в'яне», жодний лікар не може її врятувати, адже це хвороба душі, хвороба сумління, від якої ліків не існує.
Трагедія Степана не легша від Оксаниної. Можливо, якби не вона, то парубок і не усвідомив би свого рабського становища, не відчув би своєї зради Україні. Але страждання дружини, по-перше, розкрили йому очі на його роль у царській політиці. А по-друге, викликали муки власного сумління. Як поєднати любов до Оксани і вірність цареві, адже вірність цареві — це відмова від рідної землі, землі Оксани...
На мою думку, проблеми, поставлені Лесею Українкою в «Боярині», аж надто складні. Не дивно, що Оксана не витримує і смертельно хворіє. Туга за рідним краєм залишилася нездоланною для героїні. Мабуть, ця обставина була причиною замовчування драми. Бо в ній чужина — це Москва, столиця великої Росії. Україна ж не уявлялася без неї. Для Радянського Союзу вона була такою ж російською, як і інші республіки. Хіба могла радянська цензура зрозуміти і пустити до читача переживання українки-патріотки і дозволити надрукувати цей «шкідливий» для того часу твір?
|
