За вiкном сутенiє. Ще й не пiзня пора, а
голий, безлистий присмерк сповив наше мiсто, мою вулицю.
Якось сумно… Але чому? Чому так важко на серцi?
Дивлюсь у вiкно, i лише голе вiття видзвонює якусь тужну пiсеньку i ще
робить якийсь нерозгаданий рух. Синьою плямкою визирнуло небо з-за
хмар, нiби перед грозою, i знову сховалось у сиву куряву, не бажаючи
бачити голої землi.
А отой ключик лелечий… Не надiялась його побачити сьогоднi, зовсiм не
надiялась. А вiн пролетав спокiйно, не поспiшаючи, в останнє прощаючись
з казковою долиною, у якiй сховано нашу вулицю. Як нiколи, в таку пору
на вулицi тихо, наче трохи задушно. А лелеки летять
i летять, помалу щезаючи з виду, лишаючись тiльки цятками на небi. Ой,
як тяжко покидати рiдну землю!
Стало шкода менi лелек. Адже їм так далеко летiти. Я б до хати їх всiх
запросила. З ними разом чекала б весну. I чомусь захотiлося заспiвати
отiєї тужливої пiснi про лелек.
Так шкода менi золотої осенi, що швидко втекла до лiсу, затрiпотiла
золотим листом, струсила його i заснула. Заснула на рiллi. Чекає, поки
бабуся-зима пухнатою ковдрою вкриє, розкаже зимову казочку…
Прощавай, золота осене! |
