Євген Маланюк (1897-1968) — один із найобдарованіших і найінтелектуальніших митців української еміграції та новітньої вітчизняної літератури в цілому. Походив із старого козацького роду, здобув непогану різнобічну освіту. В буремні 10-ті був спочатку поручиком царської армії, потім — старшиною армії Української національної Ради (УНР). Після упадку УНР 1920 з тисячами таких, як сам, подався на еміграцію. У таборі для інтернованих заснував літературний журнал «Веселка». В Чехословаччині закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Хвилі другої світової війни занесли його аж до Америки. До самої смерті він прожив у Нью-Йорку, працюючи в інженерному бюро. Ставлення поета до України було дуже складним і неоднозначним. Воно просякло як художню, так і публіцистичну спадщину поета. Найглибшою теоретичною працею є стаття «Малоросійство», опублікована 1959 року у Нью-Йорку. Маланюк розглядає «малоросійство» як типове поняття, відносячи його не тільки до українців: «Згадаймо ще донедавна пам'ятний нам тип, наприклад, австрійця, який, без особливих перешкод, міг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-українцем». З його точки зору «малоросіянин» пересічний тип імперської людини, позбавленої своєї національності. Причому проблема полягає не в систематичному знищенні української культури Росією, а в «національній капітуляції», визнанні своєї вторинності й «неповноти» свого народу і культури. В українській історії «малоросійство» проявляється у безвіллі, хитливості, нерішучості, небажанні творити власну історію. Саме в цьому Маланюк бачить причину поразки Центральної Ради в 1918 році. У «малоросіян» відсутня історична пам'ять. Вони не хочуть прислуховуватися до уроків минулого. Та саме в нашій історії Маланюк знаходить луки цієї хвороби. «Малоросійству» він протиставляє «мазепинство»: опертя, на прикладі гетьмана Івана Мазепи, на власні сили, церкву, культуру. Найважливішим етапом подолання цієї хвороби Україною він вважає набуття державності, незалежності нашого краю. В Маланюковій поезії у ставленні до України тісно переплелися любов і ненависть. Ця тема розвивалася протягом трьох періодів. 1923 року він ще повен надій на революційне звільнення своєї батьківщини:
Несамовитим криком крови Роздерлися твої уста: сурмиш у рупор пурпуровий, Вагітна бурями повстань!.. З несамовитого Синаю Ти - ураганом голосів – Гукаєш, кличеш, проклинаєш В своїй розіп'ятій красі. («Несамовитим криком крови»).
Така суперечливість гніву і пристрасної любові проходить через всю поетову творчість. Тільки 1941 року він висловлює надію на падіння більшовицької державної машини і звільнення вітчизни («Ми повертаємося всп'ять» (1941)). У повоєнний час тема України перестає бути головною у його творах. Привертає увагу те, що Маланюк, нестримний у своїй любові й ненависті, в той же час піддає глибокому аналізові стан української державності та національної свідомості. Він постійно звертався до історії України в пошуках хибного повороту, який призвів до наявного стану справ. Визнаючи невичерпність нашого духу («Невичерпальність»), він шукає помилки то в поразці Карла І у Полтавській битві («Полтава»), то в згасанні впливу на слов'ян більш цивілізованих і енергійних варязьких племен («Варязька весна»). Головний висновок його екскурсів у минуле в тому, що любов до вітчизни проявляється не в солодких піснях під кобзу у вишневому садку, а в осмислених, конкретних діях у вирі сучасного життя. Таким чином, Маланюк - поет глибокої думки і вольової напруги. Він ворог ліричної розслабленості. Поезія, на його думку, повинна бути наповненії волею до перемоги. Лиш така поезія може формувати активну, ділову людину. А нинішня Україна саме таку людину і потребує. |
