І ВАРІАНТ
Єва народила Каїна і ще брата його Авеля. І був Авель пастирем овець, а Каїн був землероб. Через деякий час принесли вони дари Господу: Каїн — плоди землі, Авель -— ягня від отари. Сподобався Богу дар Авеля, а Каїнової жертви не прийняв. Засмутився Каїн, спустив очі долу. А коли були брати в полі, повстав Каїн на Авеля й убив брата свого. Прокляв Бог Каїна: не буде земля родити для нього, стане він вигнанцем на своїй землі, не буде притулку йому ніде і час не принесе йому ні забуття, ні смерті, вічна кара на ньому. І сказав Каїн: «Покарання моє більше, ніж знести можна».
Старовинна біблійна легенда, яка йде до нас від початку світу. Та тільки не вчаться люди на досвіді попередників, знов і знов здіймає брат руку на брата. ї що тому причина — заздрість, ненависть, переконання — яка різниця? Коїться найстрашніший злочин людства — братовбивство.
Цій вічній темі приділив увагу відомий український письменник Юрій Іванович Яновський, написавши у 1935 році прекрасний і хвилюючий роман у новелах «Вершники», присвячений трагічним подіям громадянської війни. Роман відкриває новела «Подвійне коло». Саме в ній, як у моторошному кіно, ми знову бачимо братовбивство, тільки помножене тричі, бо тричі один брат позбавляє життя іншого, тричі сиротою залишається мати. Це — світ української людини на драматичному зламі історії — найбільше хвилювало письменника у громадянській війні, саме тому він і виносить новелу на перший план.
Немає нічого рівного зображенню бою під Компаніївкою, в якому український рід знищує сам себе під гаслами класових протистоянь. Замкнулося подвійне коло: рід протистоїть класу, і хто переможе, той і буде творити подальшу історію. «Рід розпадається, а клас стоїть», — чуємо з вуст червоноармійця Івана Половця. Та мудрий народ давно сказав: «З родини йде життя людини». Отже, якщо руйнується родина, рід, то далі вже не може йти мова ні про які класи. Побудувати щось без фундаменту неможливо. Власне, це й показала нам подальша історія тільки-но створеної Радянської держави, в якій усе перевернули догори ногами: не суспільство формує сім'ю, а сім'я стає прототипом суспільства. Без усвідомлення цієї істини держава, якою б сильною вона не здавалася, приречена на руйнацію і загибель.
Можливо, за ті страхітливі братовбивства (а їх було багато, братів часто роз'єднувала прірва класових переконань, вони мусили доводити комусь свою вірність) і покарана була Україна, як покарав колись Господь Каїна: не мали ми притулку на своїй землі, вмирали від голоду на плодючих землях, розсіювалися по світу в емігрантських пошуках кращої долі і забували, що «в своїй хаті своя й воля».
Вдумливий читач, спостережливий сучасник обов'язково помітить, що історія людства розвивається по спіралі, що рано чи пізно ми потрапляємо в аналогічні обставини, і тільки досвід попередніх поколінь може нас навчити не наступати кілька разів на одні й ті самі граблі, бути мудрішими й обачнішими. До цього прагнув підвести свого читача і Ю. Яновський, аби тільки не «повернулося все на круги своя» знову і не здійняв брат на брата руку. Будьмо розумними!
ІІ ВАРІАНТ
Кому з нас не доводилося читати самим і чути захоплені відгуки юних і немолодих читачів про могутню, романтичну окриленість творчості Юрія Яновського? Перш за все це стосується його роману «Вершники».
Роман складається з кількох новел: «Подвійне коло», «Дитинство», «Шаланда в морі», «Батальйон Шведа», «Лист у вічність», «Чубенко, командир полку», «Шлях армій», «Адаменко». Вони з'єднані одна з одною не спільним сюжетом у класичному розумінні цього поняття, а передусім спільною ідеєю, спільним задумом. Кожна з новел відображає вершину героїчного напруження, якусь зі сторін революційної героїки. Отже, кожна новела — це цілком самостійний художній твір, і в той же час вони становлять одне ціле.
Центральними постатями твору є родина Половців, Чубенко, коваль Максим та інші. Кожна новела — ніби новий штрих до загальної картини громадянської війни, штрих яскравий та образний.
Письменник показує буремний 1919 рік, коли мир було зруйновано і, здавалося, усі стали воювати, ніхто не залишився осторонь, усе руйнувала ця війна. Здавалося, руйнується весь світ навкруги. Та життя, стверджує письменник, зруйнувати неможливо, і все врешті-решт повертається на круги своя. Це підтверджує в романі образ Данила Чабана. Найкращим другом Данилка є його прадід, і це доводить зв'язок між поколіннями. Данилко народився недалеко від Перекопу, «його смажило сонце та обпікав вітер, і завше хотіло ся їсти...». Образ хлопчика оповитий романтичною мрією, спогадом дитинства, а дід Данило є втіленням мудрості. Цей «серед степу голий, серед людей голодний» чоловік — столітній мудрець, надзвичайно спостережливий до природи навкруги, до живого світу: «Прадід примічав, звідки в цей день вітер, коли з Дніпра — риба ловитиметься, коли із степу — добре на бджоли, коли з низу — буде врожай; а побачивши першу ластівку, треба кинути на неї жменю зе ялі — «на тобі, ластівко, на гніздо!». Старий відкриває хлопчикові таємниці неповторної краси природи. І Данилко «заплющував очі перед таким височенним світом, коло такого старезного прадіда, що йде собі і підспівує старих пісень і повідає Данилкові казки й приказки, як зветься кожна трава і яка квітка на яку користь». Загадкове життя природи, пісенний дивосвіт — така перша Данилкова життєва школа. У такій атмосфері зростає хлопчик — мудрий, чутливий, поетичний. І утверджується неперервний зв'язок між поколіннями, незнищенність буття. І це підтверджує текст: «Чабанець Данило... став уже чабаном, повним чабаном, правнуком Данила, сином Ригора». Так, в житті все йде по колу, піднімаючись, звичайно, на вищий щабель. І малий Данилко продовжує справу своїх батька, діда, прадіда, продовжуючи й їхнє життя у вічність. А коли гине Данилова дружина, у нього теж залишається син — немовля, яке він несе на руках: «Підійшов товариш Данило, на руках несучи немовля, єдине, що в нього зосталось...»
Мотив повернення життя до своїх основ розкриває у творі й образ коваля Максима. Коваль — найкращий кулеметник у Донбасівському революційному полку. Його портрет автор подав у зіставленні з уславленим командиром: «Чубенко, схудлий і тендітний після тифу, і вусатий Максим сиділи на тачанці в позах гордовитих і незалежних...» Далі образ Максима розкривається через яскраву поетичну деталь — залізну троянду: «Це було чудо досконалості, натхнення і терпіння, ніжний витвір надзвичайного молотка, радість металу, що процвів, і вицвів, і збагнув крихке проростання живих клітин».
Троянда — витвір ковалевих рук, мрія обдарованого коваля із золотими руками. Максим пережив багато випробувань, пройшов тюрми, побував за кордоном, зазнав лиха. І от одного разу він почув від в'язня: «Ковалю, ковалю, якби ти вмів кувати троянду, бо вона помалу росте, наша троянда революції». Слова ці Максим перейняв як заповіт, і образ звичайної троянди переріс для нього в символ очікуваної свободи, яку треба виборювати зусиллями кожного. Коваль викував троянду, здійснив свою мрію, та не дожив до перемоги. І от вже Чубенко «тримав у руці ковану троянду, оцінював її оком середньовічного цехового майстра... високо над ним миготів Альдебаран і всі сузір'я — журавлиний ключ вічності». Ми бачи мо, що мрія коваля Максима стає мрією цілого покоління, і його естафету підхоплюють інші бійці, гідно несуть свій символ. Це підтверджує і наступна новела, в якій Чубенко знову стає сталеваром, повертаючися до мирної праці.
Ю. Яновський відтворив у своєму романі цілісний портрет буремного покоління початку XX століття. Цей портрет реалізований в образах Мусія та Івана Половців, Данила Чабана, Шведа, Чубенка, Максима, Адаменка, безіменного листоноші. «Всі вони — «вершники» в образному, метафоричному розумінні, «вершники» за високим строєм душі — тобто рицарі, люди великої душевної доблесті, рицарі народу, рицарі революції... — писав Леонід Новиченко. — Увесь народ-богатир став «вершником», сів на могутнього коня...»
|
