З перших днів свого народження Іванко Палійчук, головний герой твору, потрапляє в атмосферу фантастичних народних вірувань, які його батьки успадкували від давнішніх предків. У сім років він уже був дуже обізнаною людиною, бо знав, що в світі панує нечиста сила, що всім править злий дух, що в лісах блукає веселий Чугайстер. Іванкові здавалось, начебто вся природа сповнена живої і таємничої сили. «Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля та чекають на християни¬на, щоб зробити шкоду». Але в природі існують ще й божественні сили. Саме під чарівні звуки Іванкової сопілки Марічка думає про бога-сонце, і в цьому обожненні небесного світила наче поєднуються язичницькі й християнські вірування.
В уяві улюблених героїв Коцюбинського «весь світ був як казка, повна чудес, таємнича і цікава». Природа входила в їхню душу чарівними звуками, казковими образами, а душа повертала красу природі в своїх піснях. «На що б око не впало, що б не сталось на світі — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті!»
Кохання Марічки та Іванка можна порівняти з чистим струмком, який весело біжить по полонині. Він обминає перешкоди, вбирає в себе сонячні промені, свіжі роси. Вони кохались, мов квіти, «...все було так просто, природно, відколи світ світом...». Ці діти збагачували свої душі силами природи. їхні серця були наповнені красою, чистотою, чутливістю, щастям.
Страшною була розлука — Марічку «взяла вода». Іванко теж пішов за коханою, залишивши тільки тіло, живе, але бездушне. Він дуже змінився, втратив відчуття реальності. Перед смертю, зустрівши у своїх мареннях казкового Чугайстра, Іванко востаннє заграв мелодію свого кохання, свого болю, свого життя. А з долини його вже гукав голос Марічки — той самий, що лунав протягом усього життя, і «був у голосі тому поклик кохання і муки».
Поетичному коханню, повному музики, овіяному чарами природи, Михайло Коцюбинський протиставляє життя Івана з Палагною, дівчиною з багатого роду, фізично здоровою, з грубим голосом і воловатою шиєю. Вона любить пишне вбрання, дбає лише про господарство та тілесні потреби. Вічно заклопотана своїм ворожінням і худобою, вона навіть не намагалася розуміти Івана, підтримати кращі пориви його душі. Чутливу душу Івана не задовольняло спокійне існування з грубою, обмеже¬ною дружиною. «Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимось кращим... тяглась в інші, кращі світи, де можна б спочити».
Любов не може жити в нашому повсякденні поруч із заздрістю, нещирістю — кохання надто піднесене й сильне почуття. Цим твором, на мою думку, автор стверджує, що світом править любов, що ідеал кохання, піднесений понад життя, робить людину більш досконалою, чутливою, щирою, здатною на високі звершення.
