«Буковинський соловій» — так називають Юрія Федьковича, видатного поета, прозаїка, талановитого послідовника й однодумця великого Кобзаря. Значний вплив на формування літературно-естетичних поглядів митця мала українська народна поезія, а також щире захоплення творами Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Тараса Шевченка. Перебування на військовій службі зблизило Федьковича з простими жовнірами, краянами, що також сприяло зміцненню його світоглядних позицій. Поетичні й прозові твори Ю. Федьковича, домінантною ознакою яких був романтизм, підіймали важливі соціальні й морально-етичні проблеми. Автор щиро ділиться з читачами своїми настроями і враженнями, викриває небезпеки жовнірської служби, тужить за рідним Підгір'ям, оспівує світ гуцульських звичаїв, повір'їв, легенд... Своїми художніми творами письменник до¬вів, що в основі української поезії повинна бути жива народна мова, і в цьому його велика заслуга як поета і громадянина. Важко пробивала собі дорогу неповторність Федьковича-поета, оскільки необ'єктивна критика часто дорікала йому за нібито пряме наслідування Шевченка. Це невміння побачити справжнього, оригінального Федькововича довгий час тяжіло над його творчою долею. Дійсно, в творчості обох митців багато спільних мотивів, оскільки вони однаково бачили життєві проблеми, однаково любили народну творчість, рідну мову, Україну та її багатостраждальний народ. Однак без перебільшення можна сказати, що поезія Федьковича позначена особливою своєрідністю: поет творчо використовує експресивну метафоричність фольклору, вимисел, виявляє увагу до загадкового, сповненого поетичної таємниці символічного народного «дійства». У окремих віршах циклу «Окрушки» — «Золоті зорі», «Хто так високо», «Місяцю-князю», «Хто се летить із-за моря» — поет постає майстром лаконічного зображення через прекрасні ліричні мініатюри. Автор утверджує нове розуміння і природи, і людини, і суспільних явищ — через ліричне осмислення. Особливе місце в поетичній спадщині митця посідає жовнірська тема. Засобами народної поетики автор розкриває драматизм переживань, настрої, сподівання жовнірів, які в нелюдських умовах цісарського війська зберегли ніжну, вразливу душу, порядність, почуття власної гідності. Глибоким драматизмом позначені вірші «Старий жовнір», «Дезертир», «Лист», «Зілля», «Співанка», «При відході», в яких висловлюється жаль за втраченими літами на цісарській службі, розповідається про болісну розлуку жовніра з милою, про важку тугу за домівкою, за рідним краєм. Федькович увесь час замислювався над важким і безправним становищем трудящого люду, усією душею співчував знедоленим, викривав і засуджував соціальну неправду, вірив у перемогу народу: І буде заплата,і будуть платить Не пеклом, а кров'ю, гіркими сльозами! Федькович завжди розумів шкідливість розрізнення українських земель, закликав до об'єднання всіх прогресивних сил. У вірші «До мого брата Олекси Чернявського» поет пише: Мости, брате Олексику, Мости ти, мій друже, Єднай нашу Буковину З Червоною Русев. Багатою за тематикою та проблематикою є також проза Федьковича, в якій розкриваються глибокі почуття й переживання героїв, їхні радощі й страждання, складні соціальні й особисті колізії (повість «Люба-згуба», оповідання «Штефан Славич», «Кобзар і жовніри», «Серце не навчити», «Побратим», «Сафат Зінич» та ін.). У 70-х роках XIX століття І. Франко писав, що «серед пустоти мислі, серед пустоти бесіди і діла на західноукраїнських землях раптом з'явився свіжий і самобутній талант, який добре знав і людське життя, і людську душу». Через творчість Ю. Федьковича до нас прийшла Буковина з її поетикою, з її гордим волелюбним і працьовитим гуцулом, з її прагненням до об'єднання в єдину соборну Україну.
|
