І ВАРІАНТ
Кохання може змінити для людини цілий світ. Одних воно підносить понад хмари, вивищуючи їхні високі душі, інших витягає з дріб'язку щоденних турбот до чогось справжнього, непересічного, робить щасливими, інших мучить і змушує страждати. Але ніхто з людей, мабуть, не зміг би сказати, що волів би залишитися без кохання, не знати його.
І невже до зустрічі кохання треба готуватися? Це питання декому навіть видасться дивним. Як це, готуватися до кохання? А виявляється, що можна. Гартуючи свою душу чесністю й щирістю, люблячи людей навколо себе.
Та чи можна висловити кохання словами? Чи взагалі можна про нього говорити? Хіба що тільки поезіями:
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Кохання завжди захоплює людину несподівано, навіть тоді, коли вона чекає його. Приходить воно, наче грім серед ясного неба, руйнуючи темряву навколо, освітлюючи все своїм ясним промінням, роблячи людину вищою за всіх інших. І любов завжди ідеальна, завжди прекрасна, тому що закохані очі не бачать недоліків, опоетизовують кохану людину:
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
Весь вірш — ніби сповідь закоханого юнака, який зустрів тіль¬ки перше своє кохання, який ще зовсім не знає життя, дивиться на нього широко відкритими довірливими очима. А ось вірш «Є в коханні і будні і свята» ніби написаний більш зрілою людиною, досвідченою, та не менш щирою і відданою. Ця людина вже знає ціну почуттям, знає, що:
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.
Але кохання не стає менш поетичним, проходячи через будні. Воно, навпаки, міцнішає і стає глибшим, виваженішим, мудрішим. І навіть буденність не може перетворити його на дрібне почуття:
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб'язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Любов — то найвищий на світі суддя, який змушує людину пиважувати кожен свій крок, тому що вона живе задля іншого, а не задля своїх егоїстичних інтересів:
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.
І кохання допомагає людині продиратися крізь тенети звичайних буденних дрібниць, пробачаючи кохану людину за її помилки, набуваючи свої образи:
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..
І кохання ліричного героя надихає його на вчинки, гідні Людни и з великої літери, змушує почувати свою силу, натхнення, мужиість. Тому в одній з поезій Василя Симоненка читаємо:
І хочеться
Бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже
Захотіло ожити
І жить! .
Любов творить людське існування, і це не тільки любов до однієї людини. Поет загалом виливає у своїх творах Любов до самого життя, до свого народу, до Батьківщини, людини, яка завжди є неповторною особистістю, гідною поваги.
А якою любов'ю сповнені рядки про маленьку дитину — породження кохання! Прочитаймо, наприклад:
Ти лежиш іще впоперек ліжка —
Ну до чого мале і чудне!
А до тебе незримі віжки
Прив'язали цупко мене...
Спи, грабіжнику мій кирпатий.
Сумнів диханням розігрій.
Я тобі стану в голови слати
Найніжніші подушки мрій.
Отже, поет вчить свого читача любити життя, любити країну, в якій він народився, любити людину, вміти дарувати тепло свого серця іншим. А цього так не вистачає в нашому теперішньому житті!
ІІ ВАРІАНТ
Нічого в світі немає кращого, чарівнішого, ніж кохання! Людське, справжнє, чисте кохання, яке то віддається болем у серці, то нагадує чарівну квітку, що п'янить своїми пахощами. Видатні українські поети-лірики Д. Павличко, В. Сосюра, Ліна Костенко та інші дуже часто звертаються до цієї теми, адже кохання — це все: радощі та смуток, відчай і сподівання. А вірші цих поетів — справжній гімн цьому найдивовижнішому з почуттів...
Воно приходить, коли у шаленому галопі час раптом зупиняється, коли терези почуттів миттєво виходять з рівноваги і починають швидко-швидко коливатись в очікуванні незнаного, коли в калюжах життя відбиваються промені невловимої, трепетної радості. Воно приходить, коли однієї неповторної миті тернисті стежки двох перетинаються і зливаються воєдино. Воно — це кохання...
Інтимна лірика відомого українського поета Василя Симоненка стала найпотужнішим крилом його поезії. «Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав...» — це твердження поета є ніби прологом до створеного ним романтично-піднесеного у своїй чистоті та звабі образу коханої. Лише кількома штрихами він малює портрет тієї, що запалила серце юнака: «лобик... упертий і смішний», «біле волосся, сірі очі і каре пальто», «під віями, абажурами, блищить очей овал», «милі, теплі руки». Підкреслювана поетом «прозорість» і чистота коханої лежать в основі обожнювання дівчини, жінки, матері. Про це В. Симоненко говорить у Своїй поезії «Мені здавалась пошлою й бридкою...», говорить стримано, але надзвичайно вражаюче, бо у простій за своєю дшіоршеністю формі криються глибокі почуття.
Кохання для поета — це не просто почуття, що облагороджує душу, а основа змістовного життя. Тому поривання до романтичного ідеалу завжди першорядні у поезії В. Симоненка («Вона прийшла...», «Є в коханні і будні, і свята...»). Так, в останньому вірші розкриття найпотаємніших людських почуттів поєднується з філософськими роздумами про сенс життя. Незважаючи ні на що, поет певен: якщо любов справжня, то
...жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб'язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Між закоханими є те, що вище за дріб'язковість, принциповість, гіоїзм. Є любов, яка розставить усе на місця, розсудить краще, ніж будь-який суддя.
Але кохання несе не лише радощі. Воно несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Симоненко, мабуть, відчув це на собі, тому й з'явилися вірші «Люсі», «Ти байдужа, ик мертве місто». Але, що б там не було, треба чекати на єдину, ислику, вірну любов — вона неодмінно прийде. Ліричний герой поезії «Буду тебе ждати там, де вишня біла...» теж сподівається на це, бо зізнається:
...не тебе я жду,
Жду свого кохання в білому саду.
Мені особливо запам'ятався вірш «Вона прийшла...», в якому до ліричного героя несподівано прийшла любов. Під впливом чарів кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов'ями, вона тягнеться за чудовим покликом:
Прийшла любов непрохана й неждана,
Ну як мені за нею не піти?
Ліричний герой створив для себе образ коханої, далекий від •юі ось конкретного, реального, кохана з'явилась автору тільки в романтичних маревах:
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих слів.
Василь Симоненко виспівав свою «вічну» тему ніби одним подихом, вклавши в неї світлу радість, тиху печаль і тугу збентеженого коханням серця ліричного героя. Сила інтимної поезії Симоненка в безмежній щирості, ліричності й задушевності.
ІІІ ВАРІАНТ
Життя Василя Симоненка обірвалося в 28 років — у такому віці, коли людина вже стає зрілою, але ще не втрачає юнацького запалу, ще вміє мріяти, ще відкрита життю і коханню. Але незважаючи на такі молоді літа, поет у своїх віршах зумів передати досвід, думки, почуття людини, що прожила не мале життя. І це не дивно, адже письменник у своєму житті не гаяв жодної хвилини, бо жив із девізом: «Жити — спішити треба, кохати — спішити треба».
Василь Симоненко дорожив кожною миттю життя, кожним подихом кохання. Так, у вірші «Ображайся на мене, як хочеш» поет закликає не розмінювати кохання на дрібниці:
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання — у нас віки.
В юнацькому серці Василя Симоненка бриніла пісня кохання, а на папір лягали задушевні вірші про неї — омріяну і суджену, ніжну мрію. Людина глибокої душі, Василь Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все складалося за бажанням, коли не вдавалося висловити коханій те, чим жила душа:
Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію.
А подарую смуток і біду.
«Вона до мене випливла з туману моїх юнацьких несміливих снів», — так несподівано, раптово прийшла любов до ліричного героя поезії «Вона прийшла». Ніжно малює автор образ вимріяної у снах любові:
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
Любов змінила все навкруги, завдяки їй світ став привабливішим і кращим, то ж як «за нею не піти?».
В інтимній ліриці Симоненка поряд із юнацькими мріями, сподіваннями, легким смутком і мукою невисловлених почуттів знаходимо і філософські роздуми про взаємини закоханих на тлі буденщини. На думку поета, закохані повинні навчитися поступатися, вибачати, намагатися відрізняти важливе від дріб'язкового. Так, у поезії «Є в коханні і будні, і свята» ліричний герой розуміє, що життя «не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль», але впевнений, що «дріб'язкові хмарки образи» не можуть закрити сонце, він мудро переживає тимчасові непорозуміння.
Інтимна лірика Василя Симоненка торкає найтонші струни наших душ, кожному, хто зазнав почуття кохання, вона знайома і зрозуміла, а тим, хто ще не підпав під чари цього почуття, можу сказати одне:
Жити — спішити треба,
Кохати — спішити треба.
|
