Українській літературі притаманне відображення всіх барв, усієї повноти, всього різноманіття народного буття. Починаючи від народних дум, Г. С. Сковороди, Т Шевченка, Лесі Українки, О. Кобилянської і закінчуючи чи то Б. Олійником, чи то Олесем Гончаром, чи то кимось із інших сьогоднішніх літераторів, образи героїв у переважній більшості перенесені із життя. А тим паче, коли герой розповіді — жива людина, яка творила, жила, плакала і сміялася. Саме така головна героїня однойменного роману у віршах Ліни Костенко — Маруся Чурай. За оповіданнями, ця легендарна жінка була втіленням краси та духовної величі. Природа не позбавила її таланту віршування і великої любові до людей. Зрозуміло, що Ліна Костенко надала своїй героїні ще й тих рис, які притаманні були загалом жінкам та дівчатам України. Не випадково про Марусю кажуть: Ця дівчина не просто так, Маруся, Це голос наш. Це — пісня. Це — душа. У романі час від часу автор підкреслює красу, вроду Чураївни, як-от: — На матір схожа, тільки трохи вища. Ті ж самі очі і така ж коса. — Ну, от скажіте, людоньки, навіщо Такій убивці і така краса? А трохи далі: — А це як хто. Я маю іншу гадку. Якась вона не схожа на убивць. Злочинниця,— а так би й зняв би шапку. На смерть іде,— а так би й поклонивсь. Давайте уважніше прислухаємося до цих слів. Чи не бачимо ми за ними український народ, його горді, нескорені риси? Бо, я гадаю, змальовуючи Чураївну, Ліна Костенко малювала узагальнюючий образ української дівчини. Не можна, звичайно, сказати, що увесь український народ, зокрема дівчата, так собі отруювали своїх наречених, чи то Гриця, чи то ще кого. Але за цим інша вдача народу: гордість, небажання терпіти приниження. Жодна людина у світі не зможе заперечити той факт, що українцям притаманні такі дивні людські риси, як глибоке відчуття краси, поетичне бачення світу. За існуючою легендою, Марія Гордіївна Чурай, полтавчанка, дійсно складала пісні. Про це йдеться і в романі. Ось як там сказано: Виходить полк. Іван під корогвами. І я край шляху осторонь стою. Моя душа здригнулася словами. Співають пісню, Боже мій, мою! Але ж нам відома нескінченна низка пісень, які створив український народ. Вони так і залишилися народними піснями, та за кожною з них своя Маруся Чурай. Читаючи і перечитуючи роман, переконуєшся, що за головною героїнею, як і за іншими героями, стоїть народ, люди, які творили історію України, її культуру. Поетеса, якій не байдужа її культура, її рідне слово, не випадково звернулася до образу Марусі Чурай як до носія рідної культури. Адже з вуст Чураївни на світ Божий з’явилися «Ой не ходи, Грицю», «Рости, рости, дівчинонько», «Засвіт встали козаченьки». І в цьому вбачається нерозривний ланцюжок: Народ — Чураївна — Костенко. Так, саме Ліна Костенко. Адже ця поетеса від Бога, як і її героїня, творить українську літературу — незнищенну, невмирущу, високу поезію.
|
