У романі Ліни Костенко змальовано трагічну долю легендарної народної співачки, життєвий шлях якої тісно пов'язаний з всенародною драмою - кривавою боротьбою уярмленого народу з поневолювачами. Давня легенда доносить до нас образ Марусі Чурай. Мелодійні Марусині пісні переконують, що ця дівчина була надзвичайно талановитою, а відома історія отруєння її коханого говорить про сильний характер і палкі почуття. Ліна Костенко дала нове життя цьому легендарному образові, і це тлумачення переконливе і привабливе. Маруся успадкувала від своїх батьків благородство, гідність, чесність та душевну красу. А ще їй дістався співучий мамин голос. Вперше вона звернулася до пісні маленькою дівчинкою, коли загинув від ворожої руки її батько. Маруся побачила виставлену на острах його відсічену голову, і це незглибиме горе вилилося у співі: "А смерть кружляє, кружляє, кружляє навколо палі. Наносить білого снігу у очі його запалі..." А остаточно дівчина відкрила душу пісні, коли почула, як батькову славу донесла до них кобзарева дума:
Усе ввижалось: "Орлику Чураю, Ой забили тебе ляхи у своєму краю!" Все думала: хоч би ж було спитати, хто склав слова про нього, про той край. Що був же він ріднесенький мій тато, а от тепер він - орлик, він Чурай.
Особиста драма Марусі Чурай була тісно пов'язана із всенародною драмою. Вона звернулася до пісні, щоб висловити своє ставлення до того загального лиха, яке спіткало її Батьківщину. Загальнонародне боліло у її душі як особисте. Її пісні дивували багатьох міщанок, тому що, на їхню думку, складати їх повинні лише кобзарі:
Та й не сказати, - що вона співає: Сама собі видумує слова. Таких дівок на світі не буває. Та й те сказати, - що вона співає? Хіба для того дівці голова?
Герої роману по-різному ставляться до її пісень. Одні - захоплюються ними, інші - не люблять, тому що часто відчувають засудження своїх вчинків з боку Марусі. Таких персонажів немало у творі. Це насамперед Райці, Бобренчиха, Горбань і, звичайно ж, Вишняк та його рідня. Чураївні, яка вболіває за долю своєї землі, прикро усвідомлювати, що
у всіх оцих скорботах і печалях, у всіх оцих одвічних колотнечах - і чураївські голови на палях, і вишняківські голови на плечах...
Трагедія її особистості полягала найперше у невідповідності між Марусиними уявленнями про честь, гідність, совість, самопожертву в ім'я народу і тим, що вона бачила у своїх краянах. І тому боляче вразило дівчину те, що її коханий виявився такою ж дріб'язковою і нешляхетною людиною: "Нерівня душ - це гірше, ніж майна". В розпачі вона приготувала для себе отруту, але її випадково випив Гриць. Безневинно вона потрапила під суд, але не сказала й слова на свій захист. Вона була ошукана у своїй любові і випалена нею дотла. Від смерті її врятував Іван Остряниця, який привіз універсал від Богдана Хмельницького про скасування вироку. Слова універсалу про значення народного співця звучать уже не так для Марусі, як для людей, щоб вони зрозуміли, що саме співець дарує їхнім діянням безсмертя. Маруся, несучи в серці свій біль, вирушає на прощу до Києва. Ми бачимо очима Чураївни та мандрівного дяка руйнацію України. Перед подорожуючими сторінка за сторінкою гортається велика книга бід українського народу. Перед їхніми очима уявно постають мученицькі смерті його ватажків, "подвиги" ката Яреми Вишневецького, удовині села, голод на Волині та ще багато такого, про що у селах ридма плачуть кобзарі, або такі, як ти оце, дівчата в сумних піснях виспівують життя. Ще Україна в слові не зачата. Дай, Боже, їй родити це дитя! Маруся болісно переживала смерть коханого, причиною якої вона вважала себе. Проте особиста драма не закрила їй очі на страждання народу. Її талант продовжував служити людям - пісні Марусі співає полтавський полк, виходячи в похід. У них виявляється нескорений дух та моральна краса дівчини, яка болісно переживає за долю рідного краю. Тому все сказане нею за її непросте життя належить уже не їй, а народові, історії. | 
