Микола Куліш від природи був людиною надзвичайно тонкої психічної організації. Це виявлялося в тому, як він сприймав суперечності й негативні явища навколишньої дійсності. Він умів бачити смішне в трагічному і розкривати глибинну сутність явищ життя.
На творчості митця позначилися здобутки й цінності того літературного середовища, в якому він перебував. Це Л. Курбас, М. Хвильовий, М. Яловий, О. Вишня, Г. Епік та інші. Зростання драматичної майстерності Куліша під впливом його сучасників безперечні, тому ми можемо стверджувати, що такі його вершинні п'єси як «Мина Мазайло» та «Патетична соната» являють собою зразки драматичної завершеності. єса «Мина Мазайло» зосереджується на проблемі збереження і відновлення національної культури, проблемі українізації українського населення (досить показова для того часу тавтологія!). Лицемірство московської політики українізації Куліш показав крізь призму дійових персонажів п'єси. Так, малорос-кар'єрист Мазайло говорить: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціяла, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Дядько Тарас вважає: «їхня українізація — це спосіб виявити усіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!». Мокій, син Мини Мазайла, не погоджується з дядьком, але його позиція у творі досить ідеалістична: «Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів одних лише українців, хто?». Досить комічну позицію займає тьотя Мотя з Курська: «Та в «Днях Турбіних» Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна...»
Отак в репліках персонажів накреслилася основна проблема твору — ставлення різних верств населення до українізації, відстав лість і темнота несвідомого національно чиновництва, реакційність проросіиських кіл. А наївний Мокій ніби спророкував ті події, які чекали українське суспільство через кілька років після прем'єри твору: нищення українців.
Отже, комізм п'єси перш за все будується на гострих несподіваних ситуаціях, у яких розкривається глибинна сутність психології персонажів. Так, глядача і читача смішать намагання Рини вплинути на брата за допомогою його кохання до подруги, розважають ті дискусії, які влаштовуються в родині: «Настає вирішальний момент! Вирішальний, ти розумієш? Зараз у нас буде дискусія — чи міняти прізвище, чи ні. Тьотя Мотя викликала Моку на дискусію... На дискусію, ти розумієш? А Мокій — не дурень — напросив ще комсомольців, ти розумієш? Що з цього вийде, не знаю. Мабуть, жах, жах і тільки жах. Добре хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумієш? Од самого ранку гризуться.» Досить показовою є також ситуація, коли оголошують, що Мину Мазайла та деяких інших чиновників знімають з посади через опирання українізації. Отже, цей дрібний кар'єрист, який хотів змінити прізвище задля підвищення, насправді завадив собі самому, бо облудні інтереси і зрада своєї нації ніколи не можуть бути на користь людині.
Яскраві репліки персонажів, суто філологічна гра слів теж додають п'єсі комічного чи навіть сатиричного звучання. Звернімо увагу, наприклад, з якою любов'ю і навіть перебільшеним захопленням говорить Мокій: «Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщаньке: Аренський, Ленський, Юрій Милославький... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк.». А Уля, на яку Рина покладала такі надії у своїх планах, захоплено розповідає їй про свої відкриття, шокуючи подругу: «Або по-вкраїнському — одружитися з нею... Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш?.. З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як «жениться на ней», — ти чуєш?»
Наскільки комічним здається читачеві «розумування» старого Мазайла, теж побудоване на грі слів — обігруванні звучання і значення прізвищ з використанням народної лексики: «Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення.;. Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю. Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад...». Комічно виглядає Мина Мазайло й тоді, коли, викручуючи язика, намагається говорити російською мовою.
«Мина Мазайло» — класичний зразок політичної комедії «дискусійного жанру». Діалоги й репліки твору досить гострі, мовлення персонажів індивідуалізоване й яскраве. Персонажі схоплені у своїх найсуттєвіших рисах і тому залишаються в пам'яті глядача. Саме в цій драмі Куліш виявив свій талант майстра гротеску і пародії.
