Цей твір — один із найяскравіших зразків новелістичного новаторства М. Коцюбинського щодо стилю й жанру. Хоч і прийнято називати цей твір новелою, проте і зміст, і проблематика, і жанрові особливості вказують на те, що «Intermezzo» — твір поліфонічний, багатоплановий. Це водночас і соціально-психологічна, політична новела, і лірична симфонія, і лірична драма в прозі, і пейзажна новела, і естетичний, філософсько-політичний трактат. Об'єднуючим началом, організуючим стрижнем твору є манера викладу, яку літературознавці називають «потоком свідомості». Це заглиблення у психологію героя, відображення найтонших порухів його думок та емоцій.
Новела «Intermezzo » є наче своєрідною стенограмою психологічних станів ліричного героя, його почувань і настроїв. У лірико-драматичному ключі у ній розповідається про людину, яку втомило місто з усією складністю і багатогранністю його проблем і яка прагне заспокоєння, усамітнення в кононівських полях: «Я утомився. Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть ; разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій».
Пейзаж в «Intermezzo» виразно ліричний і разом з тим психологічний. Він відображає не лише красу навколишньої природи, а й складний внутрішній світ героя, зміну його настроїв, думок, почувань. Це своєрідна лірична сповідь, виняткової художньої краси пейзажна лірика, у якій, як сказав І. Франко, «якнайбільше живої крові і нервів» самого автора.
Майстерно використані системи метафоричних образів і персоніфікацій: «ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба»; «киплять... срібноволосі вівса»; «пливе блакитними річками льон»; «біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл»; «вівса, пшениці, ячмені — все се зіллялось водну могутню хвилю». Ця неземна краса, освітлена сонцем, створює погідний, сонячний настрій, торкає в душі найпотаємніші струни, що звучать, як «співуча арфа», і водночас відроджує в ній те, що було притлумлене людським горем і неспокоєм: «Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...»
Краса і гармонія поля відроджує в душі інтелігента-революціонера потребу в спілкуванні з людиною, прагнення .зарадити її горю. Рефрен «Говори, говори!», ритмізуючи розповідь, підсилює неспокій у душі ліричного героя, викликаний монологом згорьованого селянина. Автор переконаний, що суспільний обов'язок інтелігента, митця в широкому розумінні — бути на передньому краї боротьби народу за його поступ до правди і справедливості. Цей глибокий філософський і політичний висновок новели дає змогу трактувати її і як політичний, революційний памфлет, поданий у формі, що її не тільки українська, а й світова література до Коцюбинського не знала.
