Без минулого немає майбутнього. Це аксіома. Адже, озираючись на шлях, пройдений предками, бачиш закономірності їхнього розвитку, перемоги і поразки, вдалий вибір і прорахунки. Повернути історію назад не можна, але вчитися на помилках можна і треба. Кілька дивують світ Софія Київська, ми, так і успіхами у мирному, кул століть виблискують своїми банями і Києво-Печерська Лавра та інші прекрасні витвори народної архітектури. Вони пережили не одну лиху Водину. А скільки ж храмів не втрималися під час навали новітніх варварів - «будівників світлого майбутнього». Наш народ в основній своїй масі завжди був покірливим, довірливим, байдужим. Тому й терпів то кріпацтво, то тоталітарний режим, то командно-адміністративну систему, то перебудову, яка нічого так і не перебудувала, лише зруйнувала. Ось тут би й повчитися у славних козаків-запорожців, які ніколи з неволею не мирилися.

Отже, історію власного народу треба знати, щоб черпати в ній силу та натхнення й не повторювати помилок.

Мені здається, що є дві категорії щасливих людей. Одні, маючи щастя, тримають його при собі, інші - щедро обдаровують інших, їм приємно, коли поруч буде більше щасливого люду. Обсипають посмішками, дарунками всіх, можливо, й не замислюючись над цим. Така голубоока дівчина з оповіді «Квіти для жебрака». Без сумніву, у неї була радість, світ їй здавався чудовим, кожне лице - приємним. Тому вона й дала квіти жебракові Гількові, вбачаючи в ньому звичайну людину, - хай і він порадується красі. Але це дивним чином вплинуло на оточуючих. У них ніби очі відкрилися, вони, побачивши реакцію Гілька, зрозуміли, що й найостанніший жебрак, каліка має під лахміттям серце, а в ньому гарячі людські почуття. Вчинок дівчини зворушив оточуючих, зробив їх щедрішими. Та й сам Гілько був вражений не менше. Він відчув себе знову людиною серед людей, згадав молодість. І зовсім не зважав на купу мідяків, що надавали городяни, - це для нього було зараз не так важливо. Як мало зусиль треба іноді, щоб зробити іншу людину щасливою! І як небагато треба нам для щастя!

Діти для батьків - найдорожчі у світі. Заради них вони живуть і працюють. Самі недоїдають, недопивають, відмоляють собі у всьому, щоб дітям дісталося краще й більше. Та інколи сліпа батьківська любов підводить. Бо треба дитині дати не тільки матеріальний достаток, а й розум, совість і пошану до людей, що виростили. Бідний чоловік Логин дав своєму синові усе, що міг, і навіть більше. Вивчив за останні копійки, одягнув та й на вчительську роботу відправив. А син, здобувши трохи грамоти, вибившись поміж багатшими та освіченішими, надумав, що й він вищий, кращий за свого батька-хлібороба. Забув, що вся сім’я на нього працювала. Відцурався підло, вважаючи, що коли б він був сином заможних батьків, то став би розумнішим і поряднішим. Думаю, що це не так. Розумні люди одразу завважать пусту й нікчемну душу такого «вчителя», що соромиться власних батьків і забуває свій обов’язок перед ними. Ніяка зрада не проходить даремно. І, цілком можливо, що власні діти цього поганого сина віддячать йому такою ж зневагою, коли опиняться у вищому від нього стані. Важко сказати, як складуться далі стосунки Логина з сином, та, певно, що вже не буде у них поваги й щирості. Бо те, що не закладене в дитинстві, не виховаєш у дорослому віці.