Представників обох таборів можна зустріти навіть в одній родині. Такою є родина Мазайлів.

Сам Мина, його дружина та дочка Рина — це против­ники українізації. Всі родичі, окрім сина Мини Мокія, ду­же бажають змінити своє "плебейське" прізвище Мазайло, яке здається їм "недоброзвучним", на Тюльпанова, Розова, Сіренєва або Алмазова, чи вже на крайній випадок — на Мазеніна.

Для зміни прізвища у них є кілька "дуже вагомих" підстав. По-перше, голові родини ніколи не щастило через це прізвище: у школі його на регіт брали, жодна гімназистка не хотіла з ним гуляти, за репетитора не бра­ли, на службу не приймали, од кохання відмовлялися — Мазайло! Жінку свою він вже обдурив: сказав, що прізвище його Мазалов, а не Мазайло.

По-друге, Мина прагне будь-що пробитися до "власть імущих". А щоб досягти цього, переконаний він, треба зректися своєї предківщини, змінити українське прізвище, тобто зректися власного "я".

А по-третє, в той час дуже багато хто змінював своє прізвище. Це була, так би мовити, мода. Тож Мина не хотів відставати. Крім цього, можна було б похвалятися новим прізвищем перед сусідами.

На думку Мини після зміни прізвища для нього почало­ся б нове життя. Він вважає, що перед ним одразу одчи­няться всі двері, думає, що зі зміною прізвища він змінить також і ставлення оточуючих до себе: його будуть шанува­ти, всі будуть вважати за честь бути з ним знайомими, а особливо — приймати у своєму домі.

Нарешті його мрія збулась: він став Миною Мазєніним.

Але Мазайлу-Мазєніну не вдалося здійснити все, чого він так прагнув: за систематичний і зловмисний опір українізації його звільнено з посади. Отже головне в людині — це її вчин­ки, її душа, а не зовнішність, прізвище чи багатство.

Палкий прихильник українізації в родині Мазайлів — це Мокій. Він не лише не бажає змінювати своє мало­російське прізвище на Мазєніна, а навпаки, намагається додати до власного прізвища ще й Квач, щоб було виключ­но українське прізвище.

Мока — українець в душі, а не лише на словах. Він ду­же чітко і дохідливо висловлює свої думки про ук­раїнізацію, дивовижно ніжно відчуває всі відтінки, всі ню­анси українських слів. Наприклад, слово "бринить" він не переклав просто "звучить", а розкриває його повний зміст на прикладі багатьох словосполучень, щоб Уля зрозуміла всю красу і дивовижність української мови: орел бринить, сніжок бринить, думка бринить, спів бринить.

Мокій так впевнено доводить свої думки, що навіть зміг переконати Улю, яка згодом приєдналася до нього.

Але ж у цій п'єсі ми бачимо, що й українці можуть бу­ти різними. Такими, наприклад, як Мокій та дядько Тарас. Вони обидва українці, але українізацію сприймають по-різному.

Мока робить все, щоб полегшити та прискорити цей процес, а дядькові Тарасові це не подобається. Він каже: "їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було..."

Різниця між Мокієм та дядьком Тарасом в тому, що старий, хоча і за все українське, але за таке, яке було раніше, за старі звичаї, обряди, традиції; він не хоче нічого нового .

Я гадаю, що така думка неправильна: не можна весь час залишатися на одному місці, завжди треба щось онов­лювати, йти вперед, бо без нового історія залишалась би на місці.Кожен час несе з собою властиві йому ознаки, які по-новому відтінюють старі традиції, звичаї та обряди, а не змінюють чи відкидають їх зовсім. Ніколи не можна забу­вати про минуле, бо це життя наших предків, наша власна історія.

Як висновок зі всього написаного можна сказати лише одне: ми — українці, живемо в Україні, тут жили наші предки і будут жити наші діти, а тому ми повинні шанува­ти та любити і свою країну, і свій народ, і свою мову та культуру, бо все це — наше. Як кажуть американці: "Можливо, в цій країні погана економіка, тяжке життя, багато безробітних і ще дуже багато чого поганого, але це — моя країна!" Нам треба це взяти за приклад.

Значення цього твору і сьогодні дуже велике. Він допо­магає нам зрозуміти, як треба поводити себе в наш склад­ний і такий суперечливий час.