Без минулого немає майбутнього. Якщо прийняти це за iстину, то життя селян, так яскраво змальоване I. Нечуєм-Левицьким у повiстi «Кайдашева сiм’я», становить великий iнтерес. А ще як врахувати, що у багатьох iз нас корiння роду тягнеться саме з села.
Життя сiльських трудiвникiв споконвiку пiдпорядковувалося хлiборобському цикловi — оранцi, сiянню, жнивам, возовицi, молотьбi. I саме за такою щоденною роботою ми бачимо Кайдашiв. Не сидiли вони без дiла i тодi, коли справлялися зi своїм урожаєм — йшли працювати на панське поле за снопи. Крiм того, старий Кайдаш був добрим стельмахом i робив вози та iнший сiльськогосподарський реманент. За це його поважали, як i кожного гарного майстра. Бачимо в повiстi i новi реалiї пореформеної доби — щоб заплатити непомiрнi податки, сини Кайдаша наймалися возити своїми кiньми панський цукор i борошно до залiзницi. До громадського життя селяни здебiльшого байдужi, адже їхня психологiя формувалася ще за крiпаччини, коли про все думав пан, управитель. Згадаймо хоча б iсторiю з розкопуванням горба. Сiльська громада довiрлива i недосвiчена у громадських справах, тому хитрий жид Берко легко її пiдкупив i обдурив із шинком, дiставши собi велику вигоду, а людям зробивши шкоду.
Свята i недiлю селяни шанували, не працювали, хiба що виконували неважку роботу по господарству. Опис жiночого трудового життя у I. Нечуя-Левицького бiльш докладний. Жiнкам треба було дбати про одяг. Тож їм доводилося вибирати коноплi, мочити їх, бити на бительнi, терти на терницi, сукати нитки в починки, мотати на мотовило, виробляти полотно, потiм вiдбiлювати його, шити сорочки i вишивати їх. От яким важким i довгим був цей процес!
Саме за такою роботою ми часто бачимо Марусю Кайдашиху i її невiсток. Та ще ж кожнiй жiнцi хотiлося, щоб полотно було тоншим, бiлiшим, i щоб сорочки були гарно вишитими. По цьому судили на селi, чи добра господиня. А як не помiтити такої характерної деталi: i Омелько, й Маруся, й iншi члени їхньої родини завжди ходили в чистих бiлих сорочках, навiть на роботi, в будень, не кажучи вже про свята. Це свiдчить про любов до чистоти й охайностi українського жiноцтва. Як бачимо з повiстi, селянки багато уваги придiляли чистотi оселi — щотижня пiдмазували пiч, розмальовували її, чепурили й зовнi хату — бiлили стiни, призьбу пiдводили темнiшим, обсаджували садком. Щодня замiтали, прибирали у хатi та на подвiр’ї. Потiм пекли хлiб, варили обiд. Страв у буднi було небагато — борщ та каша, галушки, лемiшка, але вони мали бути смачними та поживними.
Кайдашиха та її невiстки жили оцими щоденними турботами, їхня душа мiлiла й дрiбнiла, бо саме для неї роботи й не було. Тому почалися сварки, колотнеча за розподiл хатньої роботи, за власнiсть. Основною винуватицею цього була свекруха, яка вважала невiсток, за прийнятою тодi думкою, свiжою робочою силою. I поважалася дружина сина саме за роботящiсть та господарнiсть, а ще бiльше за той посаг, який принесла з собою. Замолоду Маруся Кайдашиха довго служила у панiв i набралася вiд них з одного боку облесливостi — «до природної звичайностi українки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне», а з другого боку — зверхностi, пихи та грубостi. Це одразу ж вiдчули на собi спершу Мотря, згодом Мелашка. Отже, панщина наклала свiй вiдбиток не лише на Кайдаша, а й на Кайдашиху, i, мабуть, на багатьох iнших селян, що виявилось у їхньому пияцтвi, егоїзмi, сварливостi та грубостi.
Письменник не вдається у повiстi до детального опису цiкавих в етнографiчному вiдношеннi i визначних у життi людей подiй — весiлля, наро-дин, хрестин, похорону. I це новий крок у розвитку української лiтератури, адже I. Нечуй-Левицький прагне дослiдити психологiю селянина-iндивiдуалiста, засудити його егоїзм, причому специфiчними засобами — засобами гумору та сатири. Хоча у нього ми можемо знайти детальний опис святкового i буденного одягу української дiвчини та жiнки, парубка та чоловiка.
За повiстю «Кайдашева сiм’я» можна вивчати звичаєве право українського народу. Час, коли дiти повиннi одружуватись, визначали батьки. Вони ж здебiльшого i радили, кого обрати в подружжя, давали свою згоду, ходили на розглядини. За звичаєм старшi сини вiддiлялися, а молодший залишався з батьками i догодовував їх. У родинi важливе мiсце вiдводилося вихованню пошани до старших, до матерi («Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матiр, бо мати старша в хатi,— почав навчать старий батько,— треба ж комусь порядкувати в хатi та лад давати».); поваги до гiдностi людини, честі, до святого хлiба («Чого ж ти кидаєш ложкою нам усiм у вiчi? Честi не знаєш, чи що?»— сказав старий Кайдаш. «Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хлiб ложкою»,— обiзвався вперше сердито на свою жiнку Карпо). Якщо хлопець ходив до дiвчини на чужу вулицю, то повинен був вiдкупитися вiд тамтешнiх хлопцiв могоричем, як це зробив Лаврiн.
Великого значення надавали селяни вiруванням i забобонам. Кайдаш постився по п’ятницях, щоб не втонути, баба Палажка щороку їла паски в Київськiй Лаврi, щоб потрапити до раю, Мотря сіяла пшеницю для того, «щоб виявити, чи «чисте» мiсце пiд їхню нову хату». У разi хвороби на селi зверталися до баби-«знахурки». У Семигорах це була баба Палажка, i до неї послали Мотрю, щоб заспокоїти старого Кайдаша. Менi здається, що жоден пiдручник iсторiї не дасть такого яскравого, глибокого знання народного життя, побуту, звичаїв i традицiй українського народу, одержати вiдчуття епохи, як це робить талановитий художнiй твiр, зокрема повiсть «Кайдашева сiм’я» I. Нечуя-Левицького. |
