Україна — це передусім українці. У повісті вони змальовані працьовитими, терплячими, винахідливими, співучими та мужніми. Але не всі. Ось Павло Хутірний став зрадником, бо не розумів вічних істин, не знав рідної історії.
Довженко створив величні й прекрасні жіночі образи. Усі вони уособлюють образ України. Це берегиня роду Тетяна Запорожець, її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха та ін. Олеся — найближча серцю автора. Вона глибоко переживає окупацію. «Ой, Боже мій! Що ж воно буде з нами?» — вигукує вона. З «нами» — це з родом, рідним селом, усією Україною. Скільки горя перенесла ця дівчина! Постаріла, посивіла, але залишилася прекрасною душею. До останнього молилася вона за свого Василя. І діждалася його.
Образ Христі — найтрагічніщий у повісті, бо її привселюдно в партизанському загоні засудили за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка. Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими словами — «повія», «устілка». Ця дівчина засудила прокурора як людину несправедливу й брутальну, як прокурора окупаційного режиму.
Образ України доповнюють чоловічі персонажі. Це славна родина Запорожців, які втілюють мужність і силу українського народу. Це славні козаки-запорожці: Кравчина, Товченик та інші воїни.
У своєму творі О. Довженко засуджує війну, окупацію, а також евакуацію. Бо хіба не злочин залишати землю на поталу ворогові? Тільки морально слабкі люди здатні були на це. Вони «дременули туди, де спокійно жити». І не зрозуміти їм, як багато важить для них земля, хата, могили дідів і прадідів. Я теж зневажаю втікачів, серед яких був і Лиманчук.
Повість прочитано до кінця. Але не зникає з моєї уяви жах війни, жах, про який «не забудуть і потомки в віках». Бо пережив народ велике горе. І загоїти рани не можна так швидко. Потрібен час, який вилікує.
