Визначну роль у становленні нової української літератури відіграв наш славетний співвітчизник Г. Квітка-Основ’яненко, для свого часу він був справжнім знавцем української мови, виробленій на народній основі. У своїх творах, написаних українською та російською мовами, Квітка відобразив низку істотних рис
феодально-кріпосницької дійсності, яскраво змалював життя різних верств
українського суспільства кінця XVII – початку XIX ст. Найкращі з
сентиментально-реалістичних творів
письменника – повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира
любов»,
центральним персонажем кожної з названих повістей виступає
дівчина-селянка.
Ідейну основу повісті «Маруся» (1832 р.) становить реальний
життєвий
конфлікт соціально-побутового змісту, а всі персонажі твору благородні й
душевні
люди, правдиві й самовіддані, працьовиті й скромні, покірні та
богобоязливі.
Обрана Квіткою художня форма не могла ще вмістити все багатство й
повноту життя,
тому насичена мальовничими картинами звичаїв і побуту, барвистими
описами
природи; народнопоетичний струмінь «Марусі» зробив її доступною й
зрозумілою
читачеві.
На перешкоді одруженню двох закоханих стоїть загроза страшної
миколаївської солдатчини, та знаходиться майже казковий добрий хазяїн,
який
обіцяє героєві за чесну одно-дворічну роботу знайти замість нього
«найомщика» в
солдати.
Головна героїня повісті – дівчина Маруся, котра наділена
найкращими
людськими якостями простого трудового народу: розумна, скромна,
працьовита,
слухняна, здатна самовіддано кохати, але, як і Василь, надмірно чутлива,
вразлива. «Та що то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка,
чорнявенька; очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на
шнурочку».
Зразком для наслідування виводиться Марусин батько – Наум Дрот,
який, хоч
і був кріпаком, однак нібито завдяки своїй набожності і чесній праці
здобув
щастя, моральне задоволення й повний достаток у господарстві. Недарма
він не
погодився віддавати свою дочку за Василя, хоч і кохала його Маруся, бо
знав, яка
доля чекала б на солдатку.
Правдиво у творі змальовано народний побут, дуже детально
описуються
картини заручин, весілля та врешті-решт похорону, це створює унікальний
колорит
і привабливість повісті. За твором «Маруся» можна вивчати не лише
літературу, а
й історію свого народу, його традицїі: наприклад, щодо приготування до
весілля
(запрошення старостів, покупка паляниці тощо).
Печальна, болісна картина похорону, але теж у дусі часу й
традицій
українського народу: «…кожний, хоч по жменьці, кидали землю у яму, щоб
бути з
нею ув однім царстві…»
На Великдень до церкви носили святити страву, дякуючи Богові, що
послав
її. Уранці гоподар розрізав свячену паску, потім бралися за печене, далі
їли
ковбасу, сало, яйця…
Окрім того, у повісті подається точний опис народного одягу
Слобожанщини,
тож, на мій погляд, можна сміливо стверджувати, що «Маруся» - це
справжня
перлина української літератури, яскравий і вдалий приклад
сентименталізму, і я
впевнена, що ще не одне століття цей твір знаходитиме все нових і нових
читачів.
