Не кожну книгу бере з собою в бій солдат, він бере ту, яка йому найближча і найдорожча, яка додає йому муж­ності і відваги, допомагає громити ворога. І друзі згадали, що найбільше любив Андрій Ткач новелу "Лист у вічність". Тоді йшла громадянська війна. Молода Країна Рад була в небезпеці, і, щоб врятувати її, необхідно було величезне напруження всіх сил, потрібні були герої. У Сороченцях мало спалахнути повстання проти гетьмана і німців. Лис­тоноша повинен був передати зброю повстанцям. Та якийсь негідник повідомив німцям про повстання, і вони кинулися на пошуки. Непритомного листоношу витягли з озерця. Все його тіло було вкрите п'явками.

"Де зброя?" — було лише одне запитання. Його били, а він мовчав, його катували, а він намагався забути про зброю, про підпільний комітет, про все, що знав. Листоно­шу били знову і знову. Йому хотілося вмерти, та не мав права на це, бо лише він знав, де закопана зброя, яку му­сив передати повстанцям. "Справа революції лежала в його крихітному житті", — пише автор. Тому він з усіх сил тримався і повів німців шукати зброю. Листоноша во­див їх з одного місця на інше до вечора. Розлютовані воро­ги жорстоко калічили його. Вони дивувалися, як ще три­мається життя в понівеченому тілі юнака. Та вони не зна­ли тієї сили, яка примушувала напівмертвих жити, щоб чесно виконати свій обов'язок в ім'я торжества омріяної справедливості. Листоноша вже не міг іти, скривавлене тіло боліло нестерпно, та він знову волік його за село, у піски, назустріч повстанцям.

Юнак помер, виконавши до кінця свій обов'язок, здійснивши справжній подвиг. "Лист в вічність пішов ра­зом із життя, як світло від давно згаслої одинокої зорі", -пише Ю.Яновський.

Листоноша помер, як тисячі героїв громадянської війни, як помер легендарний Данко, серце якого розсипа­лось на голубі іскорки, щоб, потрапляючи до людей, роз­палювати в них мужність і відвагу, бажання подвигу. Так і серця листоноші, Шведа, Коваля Максима, Адаменка, згорівши, не згасли марно: вони запалили сотні тисяч сердець на нові звершення, на подвиги в ім'я щас­тя людей.

І зараз, коли над нами мирне небо, коли широкою хо­дою йде становлення української державності, в серцях на­ших людей залишаються іскри великого подвигу. Бо хіба ж не подвиг — кинутися на озброєного бандита, відвести па­лаючий літак за місто, загинути самому, щоб врятувати життя тисячам?

Подвиги не меркнуть в людському житті, і не забува­ються книги, в яких звеличено героїзм народу. Тому і пи­сав О.Бабишкін: "Журавлині ключі вічності пролітають над Ю.Яновським, над його творами, цими листами у вічність".