Ведучий: Неопалимі сторінки історії… Криваві роки громадянської війни 1918-1920 роки, коли зійшлися у жорстокій боротьбі різні ідеології та переконання.

Ведучий: Юрій Іванович Яновський хоч і не був учасником громадянської війни, але вона владно ввійшла в життя і серце письменника. Саме тут, в краю його дитинства, "лютували шаблі", і юнак був свідком того, як "влада змінювалася майже щодня".

Юрій Яновський ніколи не втікав від людських кривд. Він завжди воював з ними в міру своїх сил, вірив у щастя розкутого народного генія, в мужність людини, яка самовіддано трудиться, а коли треба, б'ється до загину.

(інсценізація уривку з роману)

Ведучий: Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і брати Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, Кривавий 1919 рік. Загоном Добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій, купу кінного козацтва головного отамана Семена Петлюри вів Половець Оверко. Степові пірати зчепилися бортами, і їх кружив задумливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру. "Сюди веди!" І підводили високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни.

Висвистували шаблі, хряскотіли кістки, і до Оверка підвели брата Андрія.

Оверко: "Ахфіцер? Тю-тю, та це ти брате?". Що тобі оце згадується? - Одеса чи Очаків?

Андрій: А згадується мені батько Половці і його старі слова: "тому роду не буде переводу, в котрому браття минують згоду"

Проклинаю тебе, брате, моїм серцем, проклинаю іменем брата і згодою роду, проклинаю й ненавиджу в мою останню хвилину…

Оверко: Та рубайте його, козацтво!

Ведучий: О, дев'ятнадцятий - рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, затятий і ніжний, наріжний і вузловий, безсонний дев'ятнадсятий рік!

Ведучий: Пройшли роки кривавого лихоліття громадянської війни…

Ведучий 2 : 1932-1933 роки - роки нечуваного злочину - голодомору.

Ведучий: Болем, горем, слізьми писаний роман Уласа Самчука про голодомор 1932-1933 рр.

Посвята роману: "Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в 1932-33 р". Зло може тривати довго. Але добро неминуче переможе. Такий закон життя. Це утверджує своїм романом "Марія", Улас Самчук. Всеперемагаюча сила добра живе в душах героїв і передається тим, хто виживе в цьому страшному голодоморі.

Щоб людина залишилася людиною, їй потрібні любов і віра. Вони дають силу. Настрій роману - оптимістичний. Пророче звучить останнє звертання головного героя твору Гната до голодних, напівмертвих людей.

Читець: "Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Запам'ятайте, ви, сини і дочки великої землі..

Запам'ятайте, принижені, затямте витравлюванні голодом, мором!... Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!... Кажу Вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день Страшного суду, ніж Вам, що відреклися й плюнули на матір свою!.."

(звучить пісня Т.Петриненка, "Господи, помилуй нас…" )

Ведучий: Мало знайдеться в історії не тільки України, а й світу таких трагедій, як голодомор 1932-33 р. Він став національною катастрофою. За один рік загинула п'ята частина сільського населення України. Штучний голод, за різними оцінками, забрав від семи до десяти мільйонів життів українців. Тож пам'ятаймо ту неймовірну ціну, яку заплатив наш народ за право жити.

Читець:

Ведучий: Йшли роки…

(звучить мелодія "Утомленные солнцем")

Догоряв світанок в обіймах спраглої ночі, пив теплу росу із трав та замріяно слухав звуки улюбленої мелодії…

Випускники 1941року відзначали останні шкільне свято і не знали що через декілька хвилин, рівно о четвертій ранку, 22 червня, закружляє їх у танку війна. Яка триватиме 1418 днів і ночей.

З перших днів війни був на фронті український письменник Олесь Терентійович Гончар…

Сторінки щоденника написаного ним на фронті, пізніше стали відомим романом "Прапороносці".

Ведучий 2: Роман О. Гончара "Прапороносці" опоетизував не тільки одну з численних рот нашої армії, не тільки підносив на п'єдістал Брянського і Варонцова, Хаєцького і Ясногорську, а був піснею про "Все фронтове братство воїнів - прапороносців, піснею про подвиг народу".

Ведучий 3: Письменник знайомить читача з багатьма людьми, такими не схожими між собою звичками, інтересами, уподобаннями і водночас такими близькими, рідними у своїй любові до вітчизни, у своєму прагненні допомогти іншим людям, до кінця знищити фашистську чуму.

Солдати й офіцери, політ працівники й санітари - вони міцно згуртувалися у велику дружну сім'ю, ім'я якій - рота мінометників гвардійського Стрілецького полку.

(Сцена з роману "Прапороносці". Юрій Брянський, Євген Черниш - їдять з одного казанка, Сагайда підійшов до них, достаючи з-за халяви свою алюмінієву складану ложку )

Юрій Брянський: - … І найвища, по-моєму, краса, - це краса вірності…

І хай би довелось мені ще бути на фронті 20, 30 років…

Бути ще 7 раз пораненим…

Посивіти, постаріти, а я все залишався б їй вірним.

Сагайда: - Знову краса вірності! Ти віриш у казку, Юрко! Затявся отак на одному і віриш, а коли розібратися, то ти вже забув, яка вона й була насправді - Шура Ясногорська .

Подумати: третій рік ні листа, ні фотографії.

Юрій Брянський: - Так, третій рік… Шура училась зі мною на фізматі, три роки ми з нею сиділи поруч. Ми вже так знали один одного,

що навіть думки одне одного вгадували безпомилково. І ми знали, що так буде все життя… Через місяць після початку війни мене вже поранило. Я лікувався в госпіталі і Шура мені тоді писала. Пам'ятаю її останні слова: "Коли тебе не буде, Юрасю, я ні з ким не зможу… до самої смерті буду сама".

Сагайда: - І ти віриш?

Юрій Брянський: Вірю. Вірю, бо знаю, що це не може бути інакше. Звичайно, вона може зустріти красивішого за мене, розумнішого… Але я глибоко переконаний, що … серця, саме такого серця не зустріне. Я відчуваю себе завжди багатим і сильним. От чому я й говорю, що найвища краса - це краса вірності. Люди, які розмінюють свої почуття направо й наліво, по-моєму, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями.

Сагайда: Все це ти вимріяв собі по окопах друже. Грані, гармонія сердець… Бачив я, чим кінчалися ці гармонії.

Юрій Брянський: Ти маєш на увазі себе?

Сагайда: Хоч би і себе… А інші? А сам ти зараз хіба той, що був? Ти й сам не помічаєш, що любиш уже не так її, Шуру Ясногорську, як своє студентське минуле, свою молодь. Хай чудову, але все-таки-казку!

Юрій Брянський: - Хай навіть так. Хай навіть казка. Але ця казка світитиме мені все життя.

Євген Черниш: - отже, виходить, ти ідеаліст?

Юрій Брянський: В цьому - можливо.

Сагайда: А якщо і вона тебе ще кохає, то теж уявного, теж казку.

Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до війни і яким самим й кохала. Прапор свого кохання тримав високо, але… що не кажи, Юрію, а ти теж загрубів на фронті, осолдафонився…

Юрій Брянський: Можливо, Володько, ти й маєш рацію. (замислившись).

Може, в серці нема тої вразливості, тої ніжності, що була… Багато що зійшло з кров'ю, згоріло в серці за ці роки… А може, і не згоріло? Може, випалене вогнем, воно тільки загартувалось та стало від того ще міцнішим?

Євген Черниш:Я певен, що якби матері побачили якими стають їхні сини на війні, вони не впізнали б нас… Вони й не уявляють собі, що тут робиться з людиною, яку складну, яку страшну еволюцію встигає вона пройти. Повністю цього не збагнути нікому, хто сам не був тут… Щоб це збагнути, це треба - пережити.

(Євген лежав, спершись на руки, перед багаттям і дивився в огонь)

Сагайда: Згоріло… випалилось, Випалене серце, га?

Євген Черниш: Але заради якої мети? (задумливо) Заради такої, що краще неї…. не може бути в людині нічого…

Юрій Брянський: (у глибокій задумі дивився на багаття)

Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино, - все, навіть наші серця. І хто не звідав цього щастя, цієї… краси вірності, той не жив по -справжньому!

(Звучить мелодія "Прощание славянки")

Ведучий: Павло Григорович Тичина!

З першого дня Великої Вітчизняної війни Павло Тичина всі свої сили, весь талант віддав справі перемоги над ворогом.

Творами, написаними у роки війни (1941-1945рр) поет виховував у людей ненависть до ворогів. Заклинаючи до знищення "Злодюг злодійських". П.Тичина висловлював найбільшу віру у могутність і нездоланність нашого народу, малював світанок перемоги, картини вільного життя, що прийде після перемоги над знавіснілим ворогом.