Григір Тютюнник —
письменник, чий творчий геній ми ще не вповні відкрили для себе і
усвідомили.
Григора високо й щиро цінує українське письменство
різних поколінь. Про унікальний і глибокий талант Гр. Тютюнника
одностайно пишуть дослідники літератури, почесне місце відводиться йому в
сучасних працях з історії художнього слова. Його оповідання й повісті
перекладено багатьма іноземними мовами.
Народився Григорій (літературне ім'я — Григір) Михайлович Тютюнник 5
грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського району Полтавської
області в сім'ї селян.
Батько Михайло Васильович Тютюнник
одружився з матір'ю Григора, набагато молодшою від нього, — Ганною
Михайлівною (дівоче прізвище — Сивокінь) — після першого короткочасного
шлюбу з Івгою Фе-дорівною Буденною й 10-ти років одинакування; у першому
шлюбі у нього народився син Єгор (літературне ім'я — Григорій), котрий
став знаним письменником, автором широковідомого роману «Вир». Так
Михайло Тютюнник, який «плотникував, косив, пиляв...», а ще залюбки
«займався поезією, геометрією, бондарством» і «нишком готувався до
екзаменів у вчительський вуз», дав українській літературі двох
неперебутніх письменників — Григорія та Григора Тютюнників.
Коли Григорові йшов 2-й рік (у 1933р.), їхня родина вся опухла з
голоду; дід Василь по батьковій лінії помер, сам Григір перестав ходити,
хоч уже вмів, розмовляти і сміятися. У спогадах Григора Тютюнника
«Коріння» є епізод, що так вимовно говорить про той час і тютюнниківські
— батька і синів — високі й щирі душі.
Григорові минав лише шостий рік, як його навіки розлучили з батьком —
це було в 1937-му, коли стількох українців запроторювали до Сибіру; не
дивно, що й шилівському селянинові Михайлові Тютюннику «знайшли»
політичну справу, бо ж був грамотний і не любив неправду. Його ж малому
синові довелося йти жити до дядька з тіткою (молода 24-літня мати вийшла
заміж вдруге). Батьків молодший брат Филимон Васильович і його дружина
Наталя Іванівна, що жили на Луганщині в с. Щотове, поблизу м. Антрацит,
були людьми освіченими, працювали в школі і стали для Григора другими
батьками. Тут він серйозно причастився до читання художньої літератури.
З початком війни дядько пішов на фронт, тітка з маленькою дочкою і
Григорієм дуже бідували, а в 1942 р. переживали голод, і, за порадою
добрих людей, хлопець вирішив дістатися в село до матері на Полтавщину.
...Коли
Григір дістався свого села, їхню хату, на горе, «спалила бомба».
Доводилося жити в людей, постійно міняти помешкання. По війні, в 1946
році, він пішов до Зіньківського ремісничого училища №7, одержував 700
грамів хліба і 20 грамів масла на день.
З атестатом слюсаря п'ятого розряду після ремісничого працює — ще
підліток! — у Харкові на заводі ім. Малишева, живе в гуртожитку в
кімнаті на 68 осіб, щодня біля верстата, дихає «іржавчаною пилюкою».
Незабаром залишає все це і їде в село, працює в колгоспі...І по всьому
потрапляє до ... колонії в Полтавській області, присудили йому 4 місяці
за те, що не відпрацював належних трьох років по закінченні ремісничого
училища.
Затим — знову колгосп і знову Донбас: завербувався на будівництво
Миронгресу під Дебальцевим («слюсарував, їздив на машинах,
майстрував...»). Знову живе в Щотовому в дядька Филимона і працює в
гаражі при шахтобуді Краснолуцької транспортної контори.
З листопада 1951 року — чотири роки в армії, точніше — на флоті,
служба у Владивостоці радистом, і увесь вільний час — самоосвіта. Тож
після демобілізації легко вступає до 8-го і затим до 10-го класу
вечірньої школи. Одночасно токарював у Щотовському вагонному депо
(«обточував колеса»).З 1957 року — Харківський університет, російське
відділення. Студентські дискусії і вечори, гуртожиток, нові друзі,
курсові й дипломні, читання художньої літератури, власні творчі
проби...(«Щасливі п'ять років» — назве цей час Григір).
Писати почав російською мовою. Це очевидно, природно: перебування
протягом 20 років у російськомовному середовищі, російське відділення
філфаку Харківського університету, дипломна робота з психологічного
аналізу Л. Толстого. «Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши, — казав
йому Григорій Михайлович. — Тільки знай, братику, мова — душа народу. Як
же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, сиріч душу? Ти
обов'язково зайдеш у тупик і потупцюєш назад, шкодуючи, що змарнував
стільки часу. Тоді згадаєш мене!..» Українською мовою почав писати після
смерті брата. «Цей злам вам повинен бути зрозумілий...» — зазначив Гр.
Тютюнник в «Автобіографії».
За своє коротке (якщо рахувати від першої публікації — менше 20
років) життя у літературі Гр. Тютюнник написав кількісно небагато:
чотири десятки оповідань і новел, п'ять повістей, кілька нарисів,
рецензій, есе, а також спогади про брата — Г.М.Тютюнника, кіносценарій.
І ось 1961 рік, травень, опубліковано в журналі «Крестьянка» першу
новелу «В сумерках».
Цього ж року помирає у Львові брат Григорій,
з яким вони постійно листувалися, який відіграв надзвичайну роль у
творчому ставленні молодшого брата, вони підтримували один одного,
обговорювали проблеми літератури, питання про мову, з якої народжується і
виростає письменник.
З 1963 року розпочалося київське літературне життя Гр. Тютюнника.
Він працює в «Літературній Україні», головний редактор якої Павло
Загребельний давав тоді роботу й притулок у газеті молодим талантам.
Після газети Григір — на київській кіностудії ім. О. Довженка, де
написав сценарій за романом «Вир», у видавництвах «Молодь», «Веселка».
Він був прекрасним, від Бога, редактором, його любили молоді й старші,
літератори, видавничі працівники, журналісти.
З 1962р. українська періодика, зокрема «Літературна Україна»,
«Зміна» («Ранок»), «Дніпро», систематично друкує оповідання Гр.
Тютюнника, жодне з яких не залишається не поміченим ні критикою, ні
читачем; 1966р. вийшла його перша збірка «Зав'язь» (до неї увійшло 17
оповідань, написаних на той час, насправді їх було більше). Затим
з'являються друком «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972),
«Край-небо» (1975), книжка вибраного «Коріння» (1978). Виходять твори
письменника й іноземними мовами, зокрема широко перекладаються
російською: збірки «Тысячелистник» (1972), Отчие пороги» (1975).
Після вдалої першої спроби в жанрі повісті («Облога», 1969) Гр.
Тютюнник успішно працює у великій прозі: пише повісті «День мій
суботній» (за життя не була надрукована), «Климко», «Вогник далеко в
степу», «Житіє Артема Безвіконного» (закінчити не встиг).
Твори «Климко» й «Вогник далеко в степу» були сприйняті більш ніж
прихильно чесною критикою й національно свідомим читачем. Вони були
удостоєні 1980р. премії ім. Лесі Українки.
Гр. Тютюнник не тільки
був одним із перших, не тільки вивів цілу галерею юних совісливців
(«Дивак», «Комета», «Сито, сито...», «Тайна вечеря», «Перед грозою»,
«Смерть кавалера» та інші; чи не найповнішим утіленням свого
воєнно-повоєнного покоління стали герої повістей Харитон із «Облоги»,
Климко із однойменної повісті, Павло із «Вогника далеко в степу»). Вони
багато в чому схожі, у них спільні біографічний корінь, ота вроджена
моральність, недитяча мудрість досвіду, налаштованість на працю,
труднощі, допомогу іншому, і все ж індивідуально вони відмінні, навіть
«я — герой», кожен — маленька особистість, рано дозріла самодостатня
часточка свого народу.
Гр. Тютюнник зумів піднести ці образи, цю тему на принципово нову
художню висоту. Світ дитинства і світ дорослих постають у його творах не
завжди в гармонії, вони нерідко прикро несумісні, а то й — протиставні —
і водночас у цій прозовій «державі» їх тримають авторові любов і біль.
Парадигма війна-дитина-дорослі осмислювалась Гр. Тютюнником масштабно й
відповідально.
Проза Гр. Тютюнника багата гумористичними ресурсами, вона зіткана з
іронічних, глузливих, хоч мало коли відсторонених, частіше співчутливих
деталей, інтонацій, реплік, часто це колізії, про які в народі кажуть:
«і сміх і гріх».
Художній світ Гр. Тютюнника — це і світ живого народного слова. І
авторова літературна мова, і народнорозмовні монологи чи діалоги героїв
не мають жодних ознак «літературності», вони напрочуд життєві.
Гр.
Тютюнник, за всієї реалістичної достеменності його письма і мовної
стихії зокрема, ніколи не зловживав суржиком, роль останнього завжди
стилістично прицільна: «Дядько, намагаючись торгувати «вєжліво»,
перепитував: «Скоко?», «Іщо?», «Хватіть?».
Стиль Григора Тютюнника давно вже визначають як
реалістично-психологічний, і це справді так, тільки сьогодні ми вже
вирізняємо в ньому й посилений імпресіоністичний компонент, і
безсумнівні екзистенціальні мотиви, й уникнення жорсткої
детерміно-ваності в сюжетах і характерах, а подекуди і художницький
інтерес до ірраціонального й непоясненого, химерного в людській природі
до, на перший погляд, невмотивованих дій і почуттів тощо.
Гр. Тютюнник — проблемно-тематично, героями, мовою, «любов'ю й
мукою» — повернутий до села і занурений у нього (хоч є в нього і зовсім
«не сільські» твори: повість «День мій суботній», окремі оповідання),
«село —- це передусім національна вітчизна письменника, яка постає
всупереч космополітичному, зросійщеному місту». В Григоровому селі немає
ознак міфологічності, ідеалізації, патріархальних аксесуарів, це не
поетизований осередок збереження духовності, як один час було модно
зображати село і трактувати його. Воно реальне, правдиве і відтак
сучасне, а якщо й колишнє, повоєнне, то побачене сучасним поглядом
письменника-реаліста. Немає в цій прозі і протиставлення, принаймні
акцентованого, національного села — космополітичному місту. Григорові
селяни, мешканці робітничих селищ і передмість, містяни; селяни, які
прижилися і які не прижилися в місті, або ті, що не знайшли себе і в
селі, — перебувають у тому самому життєвому потоці.
Надзвичайно доступна для сприйняття проза Григора Тютюнника. Основа
художнього світу Гр. Тютюнника — нелегке життя в селі після війни. Життя
малого хлопчика (оповідання «В сутінки»), в основі якого пам'ятне для
оповідача надвечір'я воєнної пори — це спогад в обрамленні сучасних
роздумів і переживань автора; закоханого юнака (оповідання «Зав'язь»):
про любов, людське кохання в його найрізноманітніших проявах — світлих,
гірких, драматичних, нещасливих; зображення першого, ще неясного,
сором'язливого, чистого й наївного почуття — ще в його лише «зав'язі»;
старенького дідуся (новела «Медаль»): жорстокий лик нависає над Даньком
Глицею, коли його, пухлого від голоду, що ледве ходить, викликають до
сільбуду, аби вручити як кращому тваринникові медаль «За трудову
доблесть».
Л. Мороз зазначала: «Григір Тютюнник тонко відчував, передавав у
прозових образах світ дитячої душі. Помітною особливістю багатьох творів
Гр. Тютюнника є те, що в них діє наче один і той самий герой.
Змінюючись з віком, він опиняється у найрізноманітніших обставинах,
серед різних людей. Характер цього героя вимальовується поступово,
формуючись у часі і просторі, у процесі взаємодії з оточенням. Так
письменник дає читачеві об'ємне й одночасно динамічне уявлення про людей
свого часу та обставини їхнього життя». 1
Григір Тютюнник мові своїх героїв не надає величезного значення.
Мова проста, жива, сповнена діалектизмами, якою розмовляють на селі. У
творах Гр. Тютюнника все здається таким простим, звичним, буденним, само
собою зрозумілим. Це та майстерність, якої не видно.
У творах Григора Тютюнника все здається таким простим, звичайним,
буденним, само собою зрозумілим. Уявіть собі прямовисну скелю, на якій
нема за що зачепитися, а здійнятися на гору необхідно, щоб побачити
світ, — для того доводиться вирубувати у ній уступи, забивати костилі, а
граніт же не піддається... Отак важко врубатися критичним кайлом у
Тютюнникову прозу. Якщо ж говорити про сам процес аналітичного
розтинання її, вилучування окремих фрагментів чи постатей для розгляду, з
цитуванням, — то все це видається й надто жорстоким чи, як мінімум,
неприродним щодо цієї гармонійності й викінченості.
І все ж — доводиться. Адже інакше неможливо зрозуміти феномен Гр.
Тютюнника, розгадати його загадку, — а вона існує всупереч його власним
словам, уже багато разів цитованим: «Немає загадки таланту. Є вічна
загадка любові».
Ось одна з перших таких загадок: відсутність періоду літературного
учнівства. З перших публікацій Гр. Тютюнника усі побачили: у літературу
прийшов зрілий, сформований письменник. І навіть у 1961р. прийняли його
«за поважного письменника» — за його брата.
Твори Гр. Тютюнника належать до таких, які перечитуються
багаторазово, їхня емоційна наповненість викликає відповідний спалах і в
душі читача. А кожне нове перечитування відкриває новий, до того
непомічений пласт у багатій, з не виміряними ще ніким підтекстовими
глибинами, Тютюнниковій прозі.
Письменник мав особливий дар, що найповніше виявився в жанрі малої
прози, — талант багато висло-вити, мало сказавши. Характерна риса його
мови — надзвичайна художньо-смислова сконденсованість, ущільненість
письма. Створення такого тексту вимагає від письменника титанічної праці
над пошуком найточнішого слова, а під час творчого процесу —
максимального напруження всіх сил, граматичної концентрації творчої
енергії.
Григір Тютюнник писав тільки про те, що добре знав, що сам пережив,
перестраждав. Загальновизнаний могутній ліризм його творів, тобто
перепускання всіх почуттів героїв, кожної деталі через власне серце. У
багатьох сюжетах, як-то мовиться, неозброєним оком видно цілі епізоди з
життя автора.
Письменник зазирав так глибоко у душі своїм проникливим, безмежно
добрим і людяним зором бачив так далеко, але нічого не програмував і не
нав'язував своїх висновків, — залишав їх на розсуд читача, хоч і вміло
підводив саме до них.
Із поетичним мистецтвом прозу Григора Тютюнника споріднює сильний
ліричний струмінь, неперевершена майстерність у зображенні таких
чуттєвих сфер, як мрія, спогад, настрій, заглибленість у ті складні,
майже невловимі стани людської душі, володаркою яких є поезія і які так
важко піддаються прозаїчному, психологічному аналізові.
Унікальний хист перелити в іншого за допомогою художнього слова свої
враження від спілкування з природою, відтворити найточніші, майже
невловимі стани вразливої людської душі повною мірою виявив у своїй
творчості Григір Тютюнник завдяки великому талантові і вродженому чуттю
слова, поєднаному з постійною працею.
Різноманітність характерів у творах Тютюнника просто вражає. Навіть
коли береться один, досить чітко окреслений, тип, усе ж нюансування
поведінки кожного конкретного персонажа настільки продумане, що про
подібність між ними не може бути й мови. Це стосується і симпатичних
авторові персонажів, і несимпатичних.
Естетично-смислову роль у мові Григора Тютюнника відіграє не тільки
семантика слова, а і його звучання. Якщо композиційний ритм цієї прози
створюють лейтмотивні словесно-образні повтори, то фразовий ритм виникає
завдяки словесному інструментуванню: «Скрегоче ключ у замку, як ото
вітер уночі ворота відчиняє», «Вода блищить, мов мед у щільниках».
Метафора не обійшла стороною творчість Григора Михайловича
Тютюнника, яку майстер слова створив надзвичайно мелодійною. Словесне
відтворення станів природи за допомогою метафоричних процесів досягає
такої естетичної довершеності, що саме його слово сприймається як
тотожне відтвореному образові.
Гр. Тютюнник — чудовий майстер слова, який вдуже цікаво вживає
метафору, влучно. В його творчості можна виділити такі метафоричні
переноси: «Рослина — людина», «Нежива природа — людина».
Митець
для передачі внутрішнього світу героя, його емоційного стану
використовує метафору типу «Рослина — людина».
Метафора «садок одцвівся» спершу видається традиційною, часто
вживаною. Проте, розглянувши вислів ..Садок уже одивівся і густо ВКРИВ
землю білими пелюстками. «[27], можна побачити, що метафорою «садок
одцвівся і густо вкрив» створюється оксиморонний образ прожитого життя.
Таким чином, перенесення «Рослина — людина» є продуктивним типом
метафоричного перенесення для творчості Гр. Тютюнника. Різні реалії
рослинного світу переносяться на людину з метою змалювання її
внутрішнього психічного стану.
Для передачі різних внутрішніх станів людини, її настроїв, думок
найчастіше в прозі Гр. Тютюнника використовуються метафори типу «Нежива
природа — людина». Серед цієї групи можна виділити такі підгрупи:
а)
пора року, частина дня;
б) атмосферні явища природи — людина.
У прозі Гр.
Тютюнника власне авторські метафори не дуже поширені, проте вони
своєрідні та яскраві, вводять у світ творчої уяви автора, що дає змогу
побачити зовнішній та внутрішній світ його очима. Традиційні метафори
поширені у прозаїка.
Часто використовує лексему «сонце» Гр. Тютюнник, створюючи метафори
за традиційною схемою або власне авторські метафори. Метафоричний вираз
«Влітку з-за кучугур сходило веселе сонце і світило у вікна їхньої
кімнати»[279]. Митець слова надає неживій природі функцій живої природи.
Гр. Тютюнник у підгрупі «Пора року, частина дня» не порівнює з
людиною явища природи.
Іншим засобом передачі стану людської душі
є використання різних атмосферних природних явищ на позначення
внутрішнього світу людини. Гр. Тютюнник порівнює вітер з малою дитиною,
послуговується словосполученнями з метафоричним змістом «Вітер грався
стрічками безкозирки і лоскотав ними тоненьку Климкову шию»[423].
Метафоричним виразом «Вітер спав і спав на своїй круглій сіті
павук»[567] письменник змальовує спокій душі, почуттів людини.
Значну частину словника метафор Гр. Тютюнника складають
антропоморфні метафори.
Важливим джерелом метафоричних сполучень у
прозаїка є перенесення частин тіла живого організму на рослину,
предмет, явище природи. Серед метафоричного переносу «Частина тіла
живого організму — рослина, явище природи, предмет» можна виділити такі
моделі:
а) «Частина тіла живої істоти — рослина»;
б) «Частина
тіла живої істоти — предмет»;
в) «Частина тіла живої істоти —
явище природи».
Надання рослинам властивостей людського
організму у Гр. Тютюнника також простежується. Наприклад, «Солома
їжиться від паморозі і аж рипить «[291, «Знайшов усохлу грушу, постукав
її обушком — попід прикорнем — глухо гуде, тут зникло всередині, стукнув
вище — нічого, дзвенить, значить, серцевина жива «Г3741.
Ще однією моделлю метафоричного переносу «Живі істоти — нежива
природа, рослина» є така, коли частинами тіла живої істоти наділяються
конкретні предмети (речі). Можна навести такі приклади цієї моделі.
..Човен лежав на березі, присмоктаний мулом»[64], «Віконце низько: одне
те, що хата сіла, а то ще й снігу понамітало аж під стріху»[80]
Метафора «хата сіла» є загальномовною. Ключовим метафоричним словом
виступає слово «хата» і його ознака як основного місця проживання
людини.
Тип переносу «Частина тіла живої істоти — явище природи» є
найбільш представленим у прозовій палітрі Гр. Тютюнника. І це не дивно,
бо однією з основних рис прозового світовідчуття є одухотворення
довкілля. Наприклад, ..Сонце пробило у хмарах над байраком вузеньку
ополонку, яскравим променем стрельнуло на левади»[47], «На призьбі
грається сонце, лащиться до діда тремтливими тінями од гілля»[78],
«Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготить і
підморгує: не бійся, мовляв, тікай»[33].
Гр. Тютюнник не добирає спеціально метафор, він просто мислить
художніми образами. В основі кожної метафори письменника — прості слова,
відомі всім з дитинства. Наприклад, часто в його творах зустрічаються
такі побутові метафори: вітер хапає слова, вітер спав, сонце сідало,
сходило сонце та інші.
Отже, письменник не замислюється над прикрашенням мови художніми
образами, він просто пише про те, що бачить, пропускаючи слова не крізь
призму розуму, а крізь серце. І ці звичайні слова у творах Гр. Тютюнника
стають незвичайними, сповнюючись любові й теплоти, що ними кипить серце
великого майстра слова.
Помер Григорій Михайлович Тютюнник 7 березня 1980 року в місті
Києві.
|
