Мета:
ознайомити восьмикласників з творчим доробком славетної землячки Лесі
Українки; розкрити глибокий зміст її поезії; розвивати здатність
сприймати й розуміти ліричні твори; виховувати любов і повагу до великої
поетеси.
Форма проведення: літературний журнал.
Обладнання:
портрети Лесі Українки різних років; на дошці — сторінки літературного
журналу.
Епіграф:
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як
починала: з співом на вустах.
Леся Українка
І. Мотивація
Кожен край, його
земля і небеса, сонце і води, ліси й трави, що на тій землі виростають і
тими водами напуваються, мають свою неповторну красу, вдачу і долю
свою.
Кожен край народжує свого Поета, сподіваючись виявити себе через його
Слово ... Рідна земля виколисує і виховує свого Співця.
Народження
Поета завжди відчувається природою — замовкають ліси і вслухаються в
свою тишу, на якусь мить зависає в повітрі краплина роси, що скотилася з
соснової гілки. На якусь часину довше затримується призахідне вечірнє
сонце, зволікає згаснути, чогось чекаючи.
З кожним народженням Поета знову і знову народжується надія природи,
надія народу. Мудрість природи і мудрість народу у тривожні для них
часи проявилася у тому, що справді величезний талант було вкладено в
серце і вуста слабосилої дівчини.
І от зазвучав її голос — тихий і ніжний, проникливий і мелодійний,
пристрасний і променистий — голос великої Лесі Українки.
І край,
що її народив, почув цей голос, почув і ожив, стрепенувся в новій надії,
сповнився живим поетичним світом.
Наш рідний край ... У цих словах
Який же зміст багатий!
Це
милий, рідний серцю шлях
Від батьківської хати.
Ліси
Полісся і річки,
І льону голубизна,
І рідна школа, рідний
клас...
Це все — моя Вітчизна.
Наш рідний край ...Це він зростив
Нам
Лесю незабутню,
Що Прометеєвим вогнем
Шлях освітила
людству.
II. Оголошення теми і мети уроку
Так,
саме про Лесю Українку, нашу землячку, піде мова на нашому уроці
літератури рідного краю. Гортаючи сторінки усного літературного журналу,
ми поринемо у світ пристрасного поетичного слова.
Сторінки журналу:
I. Тішся, дитино, поки ще маленька
II.
На шлях я вийшла ранньою весною
III. При світлі мрій
IV.
Порвалася нескінчена розмова
V. Так, я жива! Я буду вічно
жити!
VI. Довго щирими словами до людей промовлятиму я
III.
Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу
І сторінка.
«Тішся, дитино, поки ще маленька»
Де б'ється Случ у береги
камінні,
Незмінні у мінливості століть,
У старому Новограді на Волині
Старесенький
будиночок стоїть.
Цього будиночка привітні стіни,
Домашня
тишина його тепла
Були найпершим світлом для дитини,
Що народилась тугі тут росла.
Русалкою вистрибувала в плесі,
Над
Случчю на вінки збирала цвіт,
Зросла, назвалась Українка Леся
І
воїном пішла в широкий світ.
Леся жодного дня не вчилася в
школі. Вчителями її були мати — письменниця Олена Пчілка, батько — Петро
Антонович, книги і життя.
Жила сім'я Косачів на Волині. Дівчинку вражала бідність селян,
селянських дітей, з якими вона дружила. Були вони неписьменні. Це
дивувало малу Лесю, і вона вчила їх грамоти.
Чужий біль сприймала
як власний. Несправедливість, неправда гнітили її. їй хотілось
протестувати. Коли Лесі було 9 років, несподівано заарештували за
революційну діяльність її улюблену тьотю Елю. Страшенно тяжко вона
пережила цю звістку і написала вірш «Надія».
Учень читає вірш «Надія».
Ні долі, ні волі у мене
нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз
на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну.
Поглянути
ще раз на синій Дніпро, —
Там жити чи вмерти, мені все їдно;
Поглянуть іще раз на степ,
могилки,
Востаннє згадати палкії гадки...
Ні долі, ні
волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
Леся швидко
переймала народні пісні, співала, записувала їх. Послухайте одну з них.
Їхав козак дорогою,
Зустрів дівку убогую,
Загадав їй
сім загадок:
«Ой, що росте без кореня,
Ой, що біжить без
повода,
Ой, хто плаче — сліз не має,
Ой, що грає — голос
має,
Ой, що горить без жарини,
Ой, хто живе без дружини,
Ой,
що цвіте без цвіточка —
Одгадай-но, дівчиночко».
«Камінь
росте без кореня,
Вода біжить без повода,
Сокіл плаче,
сліз не має,
Скрипка грає — голос має,
Сонце горить без жарини,
Козак
живе без дружини.
Всі загадки відгадала — от тепер твоєю стала».
Дуже
любила Леся бувати на ярмарках, спостерігати народні свята, весілля.
Взимку 1881 року на святі Водохреща застудилася. З цього часу й
починається її тяжка, виснажлива боротьба з хворобою.
Учениця.
Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То
хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що
болить?» — мене питали,
Але я не признавалась. —
Я була
малою горда, —
Щоб не плакать, я сміялась.
Коли Леся жила в Колодяжному, у
неї дуже заболіла рука, і дівчина змушена була кинути гру на фортепіано.
Болісна була ця розлука. Пізніше біль виллється в поезію «До мого
фортепіано».
Учениця читає вірш «До мого фортепіано»(У супроводі музики
Шопена).
Мій давній друже! Мушу я з тобою
Розстатися
надовго ... Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать
думки веселі і сумні.
Тож при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє
моє,
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів
тоді встає!
Картина постає: зібравсь гурточок,
Провадить
речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий таночок
Чиясь весела виграва рука.
Коли
я смуток свій на струни клала,
З'явилась ціла зграя красних
мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий
рій.
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А
я не матиму де дітися з журбою ...
Прощай же, давній, любий
друже мій!
Коли Лесі виповнилося 13 років, у неї назбиралося вже
кілька поезій, і мама, порадившись з дочкою, добирає їй псевдонім
«Українка» і публікує в журналі вірш «Конвалія», Відтоді і пішли по
всьому світі прекрасні поезії, підписані цим гордим, ніжним і красивим
ім'ям — Леся Українка.
Сценка «Я йду до людей»
Вчитель. Ти, дівчино, в які
світи мандруєш?
Леся. Я — до людей.
Вчитель. А як твоє
імення?
Леся. Леся.
Вчитель. Аде зросла ти, дівчино
вродлива?
Леся. Мене весна при лузі породила,
Заквітчала у проліски. Водила
вона
Мене за руку на лани,
На луки дальні, до верби
старої,
Розщепленої громом весняним,
Водицею з криниці
степової щоранку напувала ...
... Була я вільна і щаслива.
Та якось вдень, коли скінчилась
злива,
Я на отаві дудочку знайшла,
Обвітрену, стару,
робітникову.
Заграла я й почула дивну мову —
То мова муки
людської була ...
Так вперше я відчула муку пісні,
Яка співцеві сну не принесе,
Яка
його будитиме й вестиме,
І сіятиме слово молоде, аж поки
Сам
він хащами густими
Пробуджених від сну не поведе...
І я тепер на шлях ступати мушу,
Я поспішаю, я до них іду.
II
сторінка. « На шлях я вийшла ранньою весною»
Учениця читає
вірш «Мій шлях».
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрічався на шляху зі
мною,
Того я щирим серденьком вітала:
«Самій недовго
збитися з путі,
Та трудно з неї збитися у гурті».
Я йду
шляхом, пісні свої співаю;
Та не шукайте в них пророчої науки, —
Ні, голосуя гучного не
маю!
Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, —
Скажу я: «
Разом плачмо, брате мій!»
З його плачем я спів з'єднаю свій.
Чи
тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і цвіт барвистий?
Чи до мети я певної
дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях тернистий,
Бажаю так
скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах.
На
роки юності Лесі Українки припадає значна частина поетичних творів.
Всупереч усім негараздам молодий талант зростав, вірив у себе. З кожним
роком у цій фізично слабкій дівчині розвивалися духовні сили. Леся йшла
по життю з думками про народ, про Україну. Ці думки і почуття породили
пристрасне, правдиве поетичне слово.
З роками образ рідного краю став одним із головних у творчості Лесі
Українки.
Учень.
До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна
моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунать,
І пісня од серця поллється.
По світі широкому буде та пісня
літать,
А з нею надія кохана
Скрізь буде літати, по світі
між людьми питати,
Де схована доля незнана?
І, може,
зустрінеться пісня моя самотня
У світі з пташками-піснями,
То швидко полине тоді тая гучная
зграя
Далеко шляхами-тернами.
Полине за синєє море, за
гори,
Літатиме в чистому полю,
Здійметься високо-високо в
небесні простори
І, може, спітка тую долю.
І, може, тоді завітає та доля
жадана
До нашої рідної хати,
До тебе, моя ти Україно мила,
кохана,
Моя безталанная мати!
Учень.
І все-таки до
тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У
грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і
насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним
ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито
чимало, —
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм
литись, —
Що сльози там, де навіть крові мало!
IІІ
сторінка. «При світлі мрій»
Учениця.
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся
долі?
Хіба тремтить моя рука
Чи пісня й думка кволі?
Ви
чули, раз я завела
Жалі та голосіння, —
То ж була буря
весняна,
А не сльота осіння.
А восени ... Яка журба,
Чи хто
цвіте, чи в'яне.
Тоді й плакучая верба
Злото-багряна
стане.
Коли ж суворая зима
Покриє барви й квіти —
На
гробі їх вона сама
Розсипле самоцвіти.
Спершу в поезії Лесі Українки багато
смутку. Та згодом думка стає зрілішою, а слово міцнішає. Слово своє вона
все частіше називає іскрою, вогнем, зброєю.
Учень.
Слово,
чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий,
безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Ти,
моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки
ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб'єш...
Вигострю, виточу зброю
іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її
почеплю на стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.
Слово,
моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш
ти кращим мечем на катів.
З листа М. Павлика до М. Драгоманова:
«Ну,
а Леся так просто ошаломила мене своїм образованиям та тонким розумом. Я
думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На
свій вік це геніальна жінка. ... Ми говорили з нею дуже довго, і в
кожнім ЇЇ слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти і
людського життя.»
Ніжна, але така сильна духом, пройнята вогнем любові до людей, Леся
замислюється над болючими проблемами свого часу; звертається до музи,
щоб порадила, як жити «нещасливим», шукає шляхів, провідної зірки, які б
вивели її народ до волі.
Учень читає вірш «Contra spem spero»
Гетьте, думи, ви
хмари осінні!
Тож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в
голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози
сміятись,
Серед лиха співати пісні.
Без надії таки сподіватись,
Жити
хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім, сумнім перелозі
Буду
сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі.
Буду
лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна.
Може,
квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.
В
довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так!
Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без
надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
IV
сторінка. «Порвалася нескінчена розмова»
Учениця.
Нічка тиха і темна була,
Я стояла, мій друже,
з тобою;
Я дивилась на тебе з журбою,
Нічка тиха і темна
була ...
Вітер сумно зітхав у саду.
Ти співав, я мовчазна
сиділа,
Пісня в серці у мене бриніла;
Вітер сумно зітхав у саду...
Спалахнула
далека зірниця.
Ох, яка мене туга взяла!
Серце гострим
ножем пройняла ...
Спалахнула далека зірниця...
На дорогах
свого нелегкого життя Леся зустріла незвичайну людину — Сергія
Мержинського. Дружба з Мержинським принесла їй оптимізм, але водночас і
відчай. Оптимізм, бо вона в цій дружбі знайшла підтвердження своїм
мистецьким і суспільним поглядам. Відчай, бо бачила, що її хворого друга
чекає трагічний кінець.
Учениця.
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти
єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть.
То
було б щастя, мій зламаний світе!
Згорало життя Мержинського. А
велике кохання Лесі створило неперевершені вірші, сповнені жалю і
смутку.
Учень.
Уста говорять: «він навіки згинув!»
А серце
каже: «ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась
тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут, в
глибині, і б'ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Учениця.
Горить
моє серце, його запалила
Гаряча іскра палкого жалю.
Чому ж
я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?
Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком
буйним,
Мені до очей не доходять ті сльози,
Бо сушить їх
туга вогнем запальним.
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти
лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на
сльози мої.
V сторінка. «Так, я жива! Я буду вічне жити!»
Учениця.
В
дитячий любий вік,
В далекім ріднім краю
Я чула казку.
Чула раз,
а й досі пам'ятаю,
Кохана сторона моя!
Що раз згадаю я
тебе,
То й казку цю згадаю!
Леся Українка давно мріяла
написати твір, у якому б вона щедро використала багатство народної
фантазії, що живе у повір'ях, переказах, легендах. Ця мрія була втілена в
геніальній драмі-феєрії «Лісова пісня». Доля Мавки, її боротьба за
людяне в людині ніби закінчується трагічно: помер дядько Лев — знавець
лісових таємниць, втілення народної мудрості; нещасливим було кохання
Мавки й Лукаша, а сам Лукаш замерз у лісі. Проте Мавка має в серці «Те,
що не вмирає». Навесні знову оживе вона зеленою вербицею.
Зараз ви побачите героїв «Лісової пісні» — Мавку і Лукаша.
Інсценізація
уривка з драми-феєрії «Лісова пісня».
В одному зі своїх листів
до матері Леся писала: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та
затужила за ними. А то ще й здавна тую Мавку «в уме держала...». Потім я
в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не
знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка... Видно, вже треба було
мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» — я й сама
не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік».
VI сторінка. «Довго щирими словами до людей промовлятиму я»
Які
ж заповіти залишила нам Леся Українка, спадкоємцям і слави, і страждань
українського народу? Бути з народом, любити народ. Виховувати в собі
дух волі і незалежності. Творити ідеали, які б служили народові.
Настанови Лесі Українки поетичними рядками виклав наш славний земляк
В. Грабовськии у своїй поезії «Лесин заповіт».
Учень читає
«Лесин заповіт» (уривок).
Я вас одне хотіла попрохати:
Ви
ревно бережіть пісень красу.
Як хтось почне від горя задихатись,
Вони нове дихання
принесуть.
В пустелі й горах, в бурі стоголосі
Снагу
шукала в рідних я піснях.
Моє життя із ними почалося
І
відлетить із ними на вустах.
Все найдорожче візьме час безжальний,
Пребуде тільки пісня. З
роду в рід,
Із Яроня, з-під Любара, і то зі Звягеля,
Де я
вродилася на білий світ.
IV. Рефлексія
«Мікрофон».
Закінчити речення:
• Лесині слова розбудили в моєму серці...
•
Поезії Лесі Українки несуть людям ...
• Вірші Лесі Українки
викликають у мене такі думки (почуття)...
• Життя Лесі —
подвиг, тому що ...
• Книга вчить, як на світі жити. Чого нас вчать поезії Лесі?
•
Пам'ять Лесі Українки вшановується ...
V. Підсумки
Життя
Лесі Українки було піснею — піснею мужності й любові, натхненною думкою
про Україну.
Учениця.
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб
вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Щоб геть
аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на
хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.
Лунали б тоді мої мрії
І щастя
моє таємне,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж.море
гучне.
Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх
пісень
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме
удень.
VI. Домашнє завдання
Написати
твір-мініатюру на тему: «І Лесин дух зі слова в душі лине».
