Хід уроку Звучить пісня на слова Т. Шевченка «Породила мати сина». Учениця 1.

Василю, Василю, зозуля кувала

В сусіда Миколи на груші високій,

Зозуля кувала, а мати благала —

Дай, Боже, вам років.

Дай, Боже, вам років.

Учениця 2. 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині в селянській родині народився Василь Стус. Його дитинство було голодним і важким, але зростав хлопчик у атмосфері любові й добра.

Учениця 1.

Війною пропахли жита скороспілі;

Чужинська орда пронеслась над полями,

І попелом вкрила сорочечки білі;

Що вишила мама, що вишила мама,

Пізнали ми горе, сирітство, недолю,

У спеку нещадно біліли чубами,

Та в серці навік зберегли ми тополю.

Учениця 2. Ще до шести років Василь став школярем, був прикладом для інших. В 5-6-х класах знав напам’ять майже весь «Кобзар».

Учениця 3. А студентом став, коли ще не було шістнадцяти років. Вступив на історико-філологічний факультет Донецького педагогічного інституту.

Учень 1.

Нам у той час було всього по 20,

Граніт наук ми гризли за диплом,

А матері — Васильків за селом

І в мирний час, а не могли діждатись.

Учениця 3. Після інституту вчителював, потім армія, знову школа, тепер уже в Горлівці, на Донбасі. Василя Стуса дивувало жахливе становище української мови. «Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається від сокири... Як можна зрозуміти їх спокій?»

Учень 1.

Знайти себе — і мрія, і мета.

Стаю уже сильнішим од біди.

От тільки дощ... І листя обліта,

укравши в мене юність назавжди.

Учениця 3. У 1961 році Василь Стус вступив до аспірантури в Києві, працював над дисертацією. Першими публікаціями заявив про себе як цікавий, неординарний автор.

Учениця 1. Задушливою була атмосфера в Інституті літератури. Василь Стус з гострим відчуттям чужого болю, прагненням до справедливості не міг уживатися з брехнею, яка оточувала його.

(Звучать аудіозапис спогадів про В. Стуса та його виступу у кінотеатрі під час показу фільму «Тіней забутих предків»).

Учень 1.

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя — одне стернисте поле,

Але перейти — не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

Хай на ліктях, поповзком — дарма,

Душу хай обшмульгаю об камінь –

Все одно милішої нема.

За оцю утрачену й ледачу,

За байдужу, осоружну, землю цю...

Учениця 2. Збірка «Зимові дерева» вже кілька років лежала у видавництві... Але так вона й не побачила світ в Україні. Вона вийшла у 1970 році в Брюсселі.

Учениця 3. А ще 1965 року В. Стуса було виключено з аспірантури. Той виступ у кінотеатрі був для поета початком його шляху на табірну голгофу.

Учень 2. 13 січня 1972 року Василя Стуса було заарештовано. 7 вересня 1972 року комісія Київського обласного суду оголосила вирок: «Василя Стуса позбавити волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років із засланням на 3 роки». Поет був ув’язнений в Мордовії. І заслання відбував на Колимі. (Звучить поезія «Ярій, а не ридай»).

Учень 1.

Україно, Україно! Дуже тяжко на чужині, Україно. Україно, приживатися мені Лелечатами по світу Розлетілись твої діти, Залишились твої діти У далекій стороні.

Учень 2.

Останній дощ проймає, як журба, Болить журба. Не плачу. Не кричу. Минеться все. Залишиться хіба відлуння цього сильного дощу. Прийде зима. Снігами замете Мої дороги, втрати, помилки. Моєї долі усміх розцвіте У боротьбі з гірким.

Учениця 2.

У серці стогне болю землетрус, Клекоче гнів, добро ввібравши поспіль, Шевченко,

Плужник,

Симоненко,

Стус... Світає шлях,

з грудей струсивши попіл.

Учениця 1.

Скажіть, будь ласка, ще не попадалась

Вам книжка Стуса, Стуса Василя?

Болить у ній і небо, і земля,

Болить дорога в наші темні далі.

Болить зоря, навік ввіткнувши в фати,

І ми, раби, що все не виб’ємось в сини.

Палахкотять в душі ті спомини і сни.

Що не вміщались у тюремні 3 квадрати...

(Звучить поезія «Здрастуй, страсна моя путь», «Цілий місяць обживаю хату»).

Учениця 4. 13 серпня 1979 року повернувся до Києва. У травні 1980 року — другий арешт. Знову суд. Вирок був вкрай жорстокий — 15 років ув’язнення.

Учениця 5.

Летіли круки. Чорні-чорні круки. Холодні очі кидали в серця. Наручники уже вростали в руки, В сніги — душа. І не було кінця. Летіли круки. Ворог! Ворог! Ворог...

І не врятує вже тебе ніщо. Колючий дріт і чорні дула... морок...

Болючий скрик — Народе мій! За що?!

(Звучить поезія «Як добре те, що смерті не боюсь я...»).

Учень 3.

Трагічна доля тих,

Хто першим скрізь іде,

Багнети перші

Їм шматують груди.

І перша куля

В серце попаде,

Та довго пам’ятають

Перших люди.

Що може буть

Дорожчим за життя?

Воно ж таки

У нас одне,

Та в боротьбі

Гартується душа,

Здається іспит

На звання людини.

Учениця 4. В. Стус жив, марив і снив Україною і на чужині. Не раз йому з’являлись «на колимськім морозі калина...» або «поле синє, як льон».

Учень 3. ...Вистояти. Вистояти. Ні — стояти, тільки тут. У цьому полі, що наче льон. І власної неволі спізнати тут, на рідній чужині.

Учень 2. Одні з нас на розстріл, а другі на муки, а край у неволі, народ у ярмі...

Коли б не ці грати — нам зброю у руки, щоб ми не вмирали без діла в тюрмі.

(Кобзар виконує пісню на слова «За літописом Самовидця»).

Учень 3.

В чужій землі

Не хочу я лежати, ні!

Бо сумно тут мені самому,

Нехай лежу серед своїх,

Везіть мене мерщій додому...

Учениця 6. 4 вересня 1985 року в камері № 3 Василь Стус помер, перед цим оголосивши голодівку на знак протесту проти брехливого доносу наглядача.

(Звучить поезія «Дорого болю...»).

Учениця 1.

Міцно стиснуто голову смерті підковами,

Та приснилось: річки круті береги,

Ти простуєш із дому полями ранковими

І зарошену пісню несеш на луги.

Зникло все. Де та річка, де луг той, де озеро?

Ні, уже не дожити до вільного дня,

Є тупий наглядач, що нависнув бульдозером

І немов би живцем в домовину вганя.

На бульдозерну силу надійно опершись,

Ви диктуєте волю законам краси.

Вам не страшно, чого ж? Він далеко не перший

Із усіх, що загублені вами, — ВАСИЛЬ.

Учениця 2.

Ще одного ви били й цькували досхочу, Розсівали хулу із отруйних кадил. Ненавиділи люто за силу пророчу І штовхнули в могилу таким молодим.

Учениця 3.

Чорне колесо смерті, удосталь розкручене, Набирало розгону, як кат повелів. Скільки в тебе, Вкраїно, побитих, замучених, замордованих нишком таких Василів!

Учениця 4.

Може, той вже останній? А, може, із відчаю, Що безкарність минає і щезне, мов дим, Ще нові для розправ жертви будуть намічені. І загине в неволі поет не один?

Учениця 5.

Ниці всі ви були — і залишитесь ницими,

Чи пощезнете десь, як піна серед хвиль...

Нині Стусове слово виблискує крицею;

Бо великий поет — наш ВЕЛИКИЙ ВАСИЛЬ.

(Звучить пісня «О Боже мій, яка печаль»).