Мета:
допомогти учням зрозуміти ранню поезію Павла Тичини через комплексне
сприймання різних видів мистецтва; сприяти поглибленню творчої уяви й
образного мислення учнів; формувати естетичне ставлення до життя, до
поезії; розвивати емоції, почуття, уміння сприймати твори на слух,
удосконалювати навички виразного читання, уміння аналізувати прочитане і
висловлювати власні роздуми про ліричні поезії; виховувати почуття
людяності, любові до мистецтва, розвивати розуміння прекрасного.
Тип уроку: урок поглибленого аналізу художніх творів у
взаємозв'язку з суміжними видами мистецтв.
Обладнання:
портрет Павла Тичини 20-х років, виставка творів поета, грамзапис
романсів та хорових творів на слова поета, репродукції картин — Катерини
Білокур «Квіти і берізоньки ввечері», Сандро Боттічеллі «Весна»,
Михайла Жука «Біле і чорне», опорна схема аналізу ліричного твору,
роздавальний матеріал «Збірка «Сонячні кларнети» в оцінці літературної
критики».
Хід уроку
I. Організація класу
На кожній
парті твори Павла Тичини, на дошці запис теми уроку, на стенді «Сьогодні
на уроці» виставка творів поета, репродукції картин: Катерини Білокур
«Квіти і берізоньки ввечері», Сандро Боттічеллі «Весна» та Михайла Жука
«Біле і чорне».
II. Мотивація навчальної діяльності. Вступне слово вчителя
Звучить
пісня на слова П. Тичини «Я стою на кручі».
— А ви, друзі,
знаєте, хто є автором щойно прослуханої пісні? (Відповіді учнів).
Іноді дивуєшся, як щедро природа наділяє деяких людей талантами.
Рясно впала Божа благодать і на Павла Тичину.
Проте, маючи дар
співака, музиканта і живописця, він став поетом. Безперечно, в цьому
немалу роль зіграв Михайло Коцюбинський, який підтримав іскру Божу
хлопця. А ще, можливо, доленосний вибір зумовлювався тим , що слово має
здатність відтворювати світ всіма засобами мистецтва: слово може і
змалювати, і озвучити, і розказати. А як же бути тим, хто не має ніякого
хисту? Невже така людина нічого не варта..
Ні, мудра природа наділила решту людей чарівним умінням розуміти
мистецтво, відчувати його красу. Це теж високий талант! Правда,
споглядач мистецтва, як і митець, мусить плекати й розвивати свій
талант, учитися душею відчувати тонкощі слова, музики, живопису, вміти
відрізняти справжнє від примітивного. І в цьому розумінні Тичина —
неперевершений учитель.
— Сьогодні ми спробуємо торкнутися дивного світу ранньої поезії
Тичини, відчути її серцем і осягнути розумом, переконатися у її
неординарності і полюбити, зіставляючи з іншими видами мистецтва.
III.
Вивчення нового матеріалу
1. Роздуми вчителя та учнів над збіркою «Сонячні кларнети» (загальна
характеристика збірки).
Учитель. Кажуть, що поет починається, як
річка, з джерела. Чи мав Павло Тичина своє джерело?
Учень. Так!
Це волелюбний рідний край, напоєна мудрістю і силою древня і загадкова
Чернігівська зем-ля із чарівними поліськими гаями і галявинами, співуча
мова земляків, які розмовляли, як співали, мову і мелодію сплітаючи
воєдино. Пісня, українська народна пісня — генетичне зерно поезії Павла
Тичини.
Учитель. Як весняна повінь — безмежна і безбережна — ввійшов в
українську літературу поет зі своїми ранніми поезіями і першою збіркою
«Сонячні кларнети». Чому ж вона так називається? Відповісти на це
запитання нам допоможе учень-«літературознавець».
Виступ учня-«літературознавця». Перша книжка поезій Павла Тичини з
незвичайною назвою «Сонячні кларнети» (тоді писалося «Соняшні»), вийшла
друком у 1918 р. На обкладинці соняшники (показує світлину збірки).
Кларнет
— духовий інструмент. Назва його походить від латинського слова clavus,
що означає ясний. Так названо інструмент за його звук — чистий, ясний,
бадьорий.
Сонячні кларнети — музика сонця, а сонце — джерело всього живого,
символ життя, радості, розквіту, щастя. Винесений у заголовок книжки цей
незвичайний образ-символ якнайкраще відбиває сутність індивідуального
стилю молодого Тичини. Назва збірки — це поетичне вираження авторського
розуміння гармонії всесвіту.
Учитель. «Сонячні кларнети» — збірка Тичини, яка стала епохальною
книжкою поезій, про яку заговорила вся літературна Європа. Василь Стус у
книжці «Феномен доби» пише, що «компліменти були великі».
Учень –
«літературознавець». У віршах збірки «Сонячні кларнети» поєдналися дві
музи — Музика і Поезія з братом Живописом. Тому картини заговорили
звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. До збірки Павло
Тичина включив 44 найкращі свої твори, поєднані між собою змістом і
стилем. «Сонячні кларнети» відзначаються організованістю і симетрією:
вони мають своєрідну увертюру — вірш «Не Зевс, не Пан...» і поділяються
на три тематичні групи.
До першої належить лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це
музичні, граційні, живописні вірші (відомі вже нам) «Гаї шумлять», «А я у
гай ходила», «Хор лісових дзвіночків» та такі, які прочитали вперше:
«Подивилась ясно», «О люба Інно...», «Арфами, арфами...», «Ви знаєте, як
липа шелестить» та інші. Поезії вражають красою образів і глибинним
розумінням законів природи. Цю групу віршів справді можна назвати
«світлою нотою збірки».
Друга група — це вірші про народне горе, принесене Першою світовою
війною: «Хтось гладив ниви...», «Іще пташки...» У них відчувається
справжній трагізм; поет майстерно передає найтонші настрої і почуття.
Третя
група тематично поєднується з другою: Україна і революція («Одчиняйте
двері...», «По блакитному степу», «Скорбна мати» та інші). Поет з
позицій власного розуміння добра і зла, справедливості і народної моралі
осмислює, що несе революція рідному народові. Ці дві групи можемо
назвати «скорботними нотами» збірки.
2. Збірка «Сонячні кларнети» в оцінці літературної критики (учні по
черзі читають висловлювання, записують у зошити).
Літературознавець
Олександр Білецький:
«Ніби щойно прокинувшись, він (П. Тичина)
відкрив очі на світ і основне начало всесвіту побачив у ритмічному русі,
гармонійному звукові, музиці. Цей ритм всесвіту і є «сонячними
кларнетами».
Поет Микола Бажан: «Ніколи не забуду тієї безсонної ночі
дев'ятнадцятого року, коли мій друг приніс мені книжку з рясними
соняшниками на обкладинці. Ми з ним сиділи в лісі при багатті (бо
виїхали всім технікумом на заготівлю дров) і читали, і п'яніли і кричали
з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою не
чуваною нами досі музичністю грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі
сторінок тієї книги.
Мені здається, що я стрибком рвонувся до глибшого розуміння
владності й таїнства української поезії...»
Критик Леонід
Новиченко: «Сонячні кларнети» явили поета вже сформованого і високо
оригінального в художньому розумінні. Наче відбувся якийсь могутній
внутрішній стрибок, внаслідок якого постало явище з певних поглядів
рідкісне у всій слов'янській поезії тих часів. Звідки взяв молодий поет
ці розливи сонячного світла, що струменять у його віршах, ці пульсуючі
ритми, що вібрують якоюсь космічною напругою і дають підстави назвати
автора так, як був колись названий Ван Гог, — «художником світових
ритмів»? Звідки прийшла до нього, нарешті, дивовижна, незрівнянна
музика, якою все перейняте в його поетичному світі, музика, що поступає
не лише як провідний принцип віршованої форми, але й однією з основ
образної системи і всього світовідчуття поетового ? Марно шукати
відповіді на подібні питання, тут — таємниця таланту».
Письменник Василь Барка: «Тичина-«клярнетист», можливо, був
найвизначніший лірик світу в свої «клясичні» роки (1914-1924)».
Критик
Юрій Лаврененко: «Автор «Соняшних кларнетів» став чи не першим у світі
поетом-символістом, який поклав ритм в основу... твору: відчував ритм як
«порядкуючу силу»,... як засіб... антихаосу в творчості — житті —
Космосі».
Аналіз поезій.
Учитель. А зараз, аналізуючи окремі
твори Павла Тичини і зіставляючи їх з іншими видами мистецтва, ви
переконаєтесь, як органічно вони поєднуються.
Завдання: з'ясувати
особливості творчої манери, поетичного новаторства Павла Тичини. Фразу
«Ви знаєте...» кажуть майже пошепки, найближчим знайомим. У Тичини цими
словами починається один з найвідоміших віршів раннього періоду «Ви
знаєте, як липа шелестить...»
Учень читає вірш напам'ять.
Слухання в грамзаписі музики М.
Вериківського.
Учитель пропонує проаналізувати поезію за опорною
схемою (такою пам'яткою учні користуються на уроці і під час підготовки
до нього).
Опорна схема аналізу ліричного твору
1. Автор,
його місце в літературі.
2. Тематичне спрямування всієї
творчості.
3. Які життєві обставини дали імпульс для
написання твору (якщо відомо).
4. Назва твору (алегорична, метафорична, символічна, сюжетна,
образна (чи ні), інтригуюча ( чи ні).
5. Тема поезії та
провідні мотиви.
6. Ідея.
7. Жанр.
8.
Композиція ( якщо є).
9. Ліричний герой.
10. Образи, символи (якщо є) твору.
11.
Сюжетні лінії (якщо є).
12. Настрій (мінор, мажор ).
13.
Художні засоби.
14. Віршований розмір, рима.
15. Місце твору в доробку поета.
16. Його актуальність на
сьогодні.
17. Ваші роздуми та почуття, навіяні поезією. Учень
(фрагмент виступу). Ця поезія належить до
жанру пейзажної лірики.
Це своєрідна форма художнього пізнання людської душі. Вірш «Ви знаєте,
як липа шелестить...» — пейзаж-паралелізм, що нагадує фольклорні зразки,
де картини природи пов'язуються з душевними настроями, а події
людського життя часто замальовуються як певна паралель до явищ природи.
Ось і в цій поезії єдність пейзажного образу і ліричного настрою
відчутна дуже сильно. Духовна спорідненість ліричного героя зі світом
природи передається всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі.
Картини природи і людські почуття чергуються:
Ви знаєте, як
липа шелестить
У місячні весняні ночі? — Пейзажний етюд
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Переживання ліричного героя
Кохана спить...
Такий паралелізм збуджує в читачів роздуми і
переживання.
Риторичні запитання («Ви знаєте, як липа шелестить у
місячні весняні ночі?», « Ви знаєте, як сплять старі гаї»), риторичні
окличні речення (« А солов'ї!...Та ви вже знаєте, як сплять гаї!»)
привертають увагу до краси весняної ночі, готують слухача до сприйняття
наступної картини.
Вражають інтонації цього твору, ніжність, мелодика слова, чаруюча
принадність пейзажних картин незрівнянної української ночі.
Вчитель.
Тичининська ніч нагадує пізній вечір Катерини Білокур, відтворений на
картині «Квіти і берізоньки ввечері». (Учні розглядають картину.)
— Що єднає ці твори мистецтва? (Неповторний національний
колорит. У поезії — весняний шелест липи (улюбленого дерева українців),а
на полотні — берізки і квіти.)
Учні продовжують порівнювати
картину з поезією.
— Композиція картини цікава. Квіти на полотні зібрані купками:
угорі — пишні троянди на фоні білої березової кори, нижче — гордий
червоний мак, ближче до глядача — буйні жоржини і ніжно-рожеві мальви.
Праворуч з розмаїття зеленого тягнеться кущ оранжевої лілії і виглядає
красолька.
Майстерно виписані паничі, що в'ються вгору по березі, ввібравши
темінь в чорну синь своїх великих очей.
Квіти, виплекані теплим
сонцем України і буйною фантазією майстра живопису, віддають своє ніжне
тепло прохолодному вечорові. Це, як і в Павла Тичини, справжня таємнича
казка ночі. Спробуймо вдивитися і вслухатись у її чаклунську таїну.
Місячне проміння сипле й заливає стовбури білокорих берізок
синяво-молочним сріблом, огортає легким серпанком дивні квіти невидимими
пасмами, ніби сріблястими прозорими намітками, вкриває лілії, жоржини,
маки, троянди, мальви, красольку. Тональні градації доведені художницею
до віртуозності. Ми відчуваємо, що стовбури беріз і квіти, огорнуті
вечірнім молочним туманом, зволожені. Листя мальв тримає тепло
дрібнесенькими ворсиночками, а красолька холодніє росянистим нальотом
вологи.
— Дивлячись на це квіткове панно, дивуєшся, як вдалося
геніальній майстрині відтворити в ньому свіжість нічної прохолоди,
вільгість пелюсток, ніжний трояндовий і гіркуватий маковий, міцні
жоржинові і красольчані запахи. Усе полотно сповнене урочистості і
світломузики.
— І поезія «Ви знаєте, як липа шелестить...», і картина «Квіти і
берізоньки ввечері» мають ліричний настрій. Для пейзажної лірики Павла
Тичини і полотен Катерини Білокур притаманні справді новаторські
відкриття у сфері музично-живописного синтетизму.
Учитель. У музиці «Сонячних кларнетів» оживає ніжна любов, таємниці
світу, чари молодості, краса природи. Доказом цього є поезія «Арфами,
арфами...»
Учениця напам'ять читає вірш «Арфами, арфами...»
Учитель
(починає аналіз). Критик Леонід Новиченко про вірш «Арфами, арфами...»
сказав, що до збірки «Сонячні кларнети» епіграфом «слід було б взяти цю
чудову за своїм «золотим» мажором пісню юності, цей широкодзвонний,
неначе й справді виконаний на арфі, гімн весні».
Далі учні продовжують аналіз вірша за опорною схемою (фрагменти
виступу):
— У поезії всього чотири строфи. Фабула розмежована
і поділена за строфами рівномірно. У першій змальований прихід весни.
Поет подає дивної краси живописний портрет її: «Йде весна запашна,
квітами-перлами закосичена».
Друга строфа віщує грозу картиною хмар-дум, якими вкривається небо. У
третій — ліричний герой милується весною, що дзвенить потічками і
співом жайворонка. В останній строфі в артистичній асоціативно-образній
формі розкривається піднесений душевний стан персонажа, який звертається
до коханої із закликом відкрити своє серце весні.
— Композиції кожної строфи відповідає певна структура фрази з
виділенням найважливіших (у змістовому і художньому планах)
слів-епітетів. Вони виносяться на кінець речення і віршованого рядка
(самодзвонними, ніжнотонними, перламутровий), символічні за змістом і
важкі в евфонічному відношенні, а до того ж ще займають інверсійні
позиції.
Головні, ударні рядки в поезії закінчуються чоловічими римами,
наповнюючи енергією й усі інші рими. Для надання урочистості,
розкотистості поет майстерно користується властивостями голосних звуків.
Візьмімо в першій строфі звук «а», яким розпочинається вірш:
«Арфами, арфами... Йде весна запашна». Він створює ілюзію широти,
лункості, розложистості. Звуки а і о — музичні крила цієї поезії.
Характерно,
що вірш написаний не одним розміром, а кількома. Це створює дивну
музикальність і тонку мелодійність, які відзначалися ще
літературознавцями 20—30-х років.
«Арфами, арфами...» вражає не тільки гармонійністю звуків, а й
чарівними живописними картинами, змальованими талановитим митцем.
Передусім дивної краси портретом закосиченої весни (бачимо тут спектр
райдуги). А далі сріблястий тон («квітки-перли») переплітається з
голубим кольором, що допомагає ліричному вираженню глибокої романтичної
задуми. Живописна палітра розширюється: «золотистими», «блакить»,
«перламутровий», «вогневий». Кольори поєднуються, виграють різними
відтінками, допомагаючи відтворювати складний спектр почуттів юної
закоханої душі.
Учитель. Тичинина весна нагадує дівчину Весну, змальовану художником
ранньої епохи Відродження Сандро Боттічеллі.
Учні читають
картину і зіставляють із поезією.
— Тичинина весна дуже схожа
на дівчину Весну, змальовану Сандро Боттічеллі, струнку юнку в
розкішній світлій сукні, оздобленій витканими ніжними квітковими
узорами. її золотисто-пшеничне волосся уквітчане вінком. На лебединій
шиї різнобарвна гірлянда. Юне обличчя смутне і мудре, тонкі руки
підтримують троянди, які падають, а потопають у тем-но-зеленому
трав'яному килимі. Як і Сандро Боттічеллі, Тичина читає книгу природи
очима мрійника і хлібороба. Отож Весну він бачить з «колосом вій».
Учитель. Розмову про вірш «О, панно Інно...» розпочнемо
інсценізацією уривка з біографічної повісті Станіслава Тельнюка «Павло
Тичина».
(Виконують підготовлені учні.)
Автор. Якось Павло
Тичина прочитав у товаристві свій вірш «Арфами, арфами...» Усім він
сподобався, тільки одна дівчина, на ймення Поля, сказала:
Поля. А я знаю подібний у Вороного — «Блакитна панна».
Має
крилами весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У
серпанках і блаватах...
Сяє усміхом примар
З-поза хмар
Попелястих,
пелехатих...
Автор. Павло також знав цей вірш... і зрозумів, що Поля хоче
натякнути, ніби його, Тичинин, вірш неоригінальний чи навіть
запозичений. Знітився, не знав, що відповісти... Втрутилась Інна —
сестра Полі.
Інна. У вас, Павле, зовсім інша музика, зовсім не
той настрій... Микола Кіндратович милується весною, як, пробачте,
добродушний дідок — молодою дівчиною. Він намагається описати її ще
кращою, ніж вона є... А у вас — весна ваша ровесниця, як ось Поля чи я. І
ви говорите те, що бачите і відчуваєте...
Автор. Павло мовчки дивився на дівчат і думав про Полю. Гарна,
миловидна, запальна...Він розумів, що вона йому дуже-дуже подобається. А
от чи він їй? Він ще не знає, що буде далі...А далі буде так. Він із
Полею стрічатиметься не раз. Покохає її щемно-безнадійно. Читатиме
вірші, говоритиме про музику, але Поля чогось не договорюватиме...
Учитель. Цьому моменту в житті Тичини художник Михайло Жук присвятив
своє загадкове панно «Біле і чорне».
Учні читають його.
—
На передньому плані — дві постаті: темноволосий юнак в античному
одязі і русява дівчина із схрещеними на грудях руками. Хлопець
насолоджується чарівними звуками сопілки. Задума і стриманість на
ніжному личкові юнки. Його півпостать охоплюють широкі чорні крила, а її
— білі. Створюється таке враження, що вони повільно рухаються до нас.
— Навколо юнака і дівчини буяють квіти. Ближче до нього —
соняшники, чорнобривці, жовті гвоздики (спектр теплих кольорів), а біля
неї — віоли, синьоха лазорева, татарська гвоздика (холодні тони).
—
Портрет юнака написаний з двадцятилітнього Павла Тичини, а дівчини —
з Поліни Коновал (доньки чернігівського поета і драматурга І. О.
Вороньківського), яка була першим юнацьким коханням поета. Художник знав
історію нещасливої любові свого учня...
Учитель. Переконавшись, що дівчина його не кохає, перестраждавши і
перемучившись, Тичина напише вірш «О, панно Інно...»і подарує сестрі
Поліни.
Учень читає вірш напам'ять.
Аналіз вірша учнями.
— Для вираження глибокого драматизму ліричного почуття автор
майстерно використовує взаємодію музичного і живописного. Він двічі
звертається до зорових образів. Білим кольором зимового пейзажу
(«сніги») підкреслюється самотність героя, який мучиться і страждає від
кохання. А думка-згадка, що любов загублено, подається у супроводі такої
промовистої деталі — «цвіли луги». Музикальність, яка йде від логічних,
ритмічних і психологічних пауз, обірваних і номінативних речень (Вікно.
Сніги... Зимовий вечір. Тиша. Ми), від цілої системи синтаксичних
повторів та зорової образності, надає поезії великої естетичної
цінності. Переживання персонажа такі глибокі, що зорові враження
переплавляються у музичні, і навпаки,— в зорові. Наприклад: «Я ваші очі
пам'ятаю, як музику, як спів» (зорові перейшли в музичні); «І раптом
небо...шепіт гаю... О, ні, то очі Ваші» (музичні перейшли в зорові).
Вірш «О, панно Інно...» складається всього з двох восьмирядкових
строф (рівновеликі ямбічні рядки скріплені двома римами), а скільки в
ньому трепетного почуття, щему,ніжності. Здається, перед нами звичайні
прості слова. Але тисячі разів чуті слова письменник ввів у свій
контекст, і вони набрали особливої ритмічності й образності, заграли, як
відшліфований діамант, зблиснувши такою барвистою гамою злотоцінної
любові і ніжності.
Учень (зачитує відгук Станіслава Тельнюка про вірш «О, панно
Інно...»).
— «Кожне слово — мов клавіш. Кожне слово — мов
інший звук, інший настрій. Все йде на нюансах. Цнотливо. Чисто. Без
жодного зайвого слова, яке здатне зіпсувати все враження. Вірш — мов
кришталевий палац, де все просвічує навколо іде не треба ні барви, ні
звука — все це замінює благородство граней чистого скла...
Для таких поезій потрібен колосальний заряд почуттів. Такі поезії не
пишуться щодня. Навіть Павлом Тичиною».
Учитель. Справді,
інтимні вірші П.Тичини «самі просяться в музику». Мелодії до них
створили М. Вериківський, М. Скорульський («Ви знаєте, як липа
шелестить...»), Г. Майборода («Гаї шумлять»), В. Верховинець («Ми
дзвіночки»), П. Козицький ( «А я у гай ходила»), П. Синиця («Подивилась
ясно...») і В. Морозов («О, панно Інно...»).
(Звучить романс «О, панно Інно...»).
Учні (читають напам'ять
інші вірші збірки П. Тичини та аналізують їх).
— «Коли в твої
очі дивлюся...»
Ліричного героя обіймає туга, оскільки в очах
коханої замість любові він бачить холод, байдужість до себе. В її серці
так холодно, як в осінньому полі. Дві строфи цього вірша — два
контрастні образи. У першій — чарівна картина: прозоре небо, море
діамантових зір, а у другій — сумне осіннє поле. Згадується поезія І.
Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Мотив подібний, але система
образів зовсім інша. Франко вірний духові народної пісні, Тичина ж
створює свою образність.
— Погляньмо на цикли «Енгармонійне» і «Пастелі».
Теплий
літній дощ (пейзажний шедевр «Дощ») Павло Тичина описує так: «В чиїйсь
руці гадюки пнуться» — тече, вигинаючись між лататтям вода; хтось
«війнув, дихнув, сипнув пшона» — налітає вітер і брижить воду;
«заскакали горобці» — падають рясні перші краплі; і — наприкінці другої
строфи — хмарка (вона єдина називається в мініатюрі своїм іменем)
спускає на луги «мережані подолки». Про те, що йде дощ, читач і слухач
здогадується з ряду навіяних образів.
— У мініатюрі «Пастелі» поет створює символічний образ свіжого
ранку: зайчиха, що «сидить, грається, ромашкам очі розтулює», а «півні
чорний плащ ночі вогняними нитками сточують» (вогняні нитки — це сонячні
промені, які розріджують темінь ночі ). У такій малесенькій мініатюрі
представлена навдивовижу багатюща палітра барв: зайчик асоціюється з
сірим, світанком — з веселковими переливами; пелюстки у ромашок білі, а
їхні «очі» — жовті; плащ чорний, нитки вогняні.
Майстерно використовує письменник строфічне кільце — композиційний
прийом, який полягає в повторенні однакових слів на початку і в кінці
поезії. Епістрофа «пробіг зайчик» засвідчує народження ранку.
—
У поезії «Пастелі» (III) Павло Тичина змальовує картину тихого
літнього вечора. Як і в попередніх мініатюрах, він робить це не засобами
прямого зображення деталей, а за допомогою оригінальних метафор і
асоціацій, які вони викликають, уникаючи штучності, шаблонності й
банальності. Метафори «навшпиньках підійшов вечір», «засвітив зорі»,
«прослав на травах тумани», «на вуста поклавши палець, ліг», кільце
«наливалося флейтами там, де сонце зайшло», допомагають митцеві досягти
більшої точності й образності в передачі прекрасної гармонії звуків і
барв літнього вечора.
Учениця читає власні вірші, написані за мотивами збірки «Сонячні
кларнети» (цикл «Енгармонійне»).
НЕБО
Немов
тону в його блакиті,
У чистоті його очей,
А в ньому,
волею сповиті,
Летять хмаринки в даль ночей.
Воно найглибше і найбільше
Від
океанів і морів,
І розливає над землею
Плин тихих вод і
білих кораблів.
СОНЦЕ
На горизонті запалає
Життя початок, сна кінець.
По всьому світу розкидає
Гарячожовтий
промінець.
Пригріє, запече, обпалить
І стихне знов — піде
туди,
Щоб завтра над крайнебом запалати —
Новому дню
початок принести.
МІСЯЦЬ
Володар ночі, син морозів лютих,
Ти
батько снів і спокою дитя.
І світлом ти людей, як вродою,
чаруєш,
Але зігріть не може холодом душа.
Ти вічний
мандрівник між ліхтарями зір на небі,
Чумацьким шляхом мрієш ти ходить.
Ведмедиця — найкращий друг
для тебе,
Але ніщо в душі твоїй не спить.
|
