Святково прибраний клас і портрет Тараса Шевченка, рушники, виставка його творів, ілюстрацій. Біля портрету - слова; що є епіграфом свята:

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Звучить пісня на слова Т. Шевченка "Думи мої".

Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить на столик біля портрета Т. Шевченка. До неї підходить хлопчик.

Хлопчик: Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати: Так, синочку, правда.

Хлопчик: А чому так багато зірок на небі?

Мати: Це, коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив. Матусечко, а чому одні зірочки ясні, ве­ликі, а інші ледь видно?

Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло.

Хлопчик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила.

Мати: Старайся, мій хлопчику.

Ведуча: 9 березня 1814 року в с. Моринцях на Київщині в сім'ї селянина-кріпака народився Тарас Шевченко. Хлопчик ріс мовчазний, замислений. Не тримався хати, а все блукав десь за вигоном.

Ведучий: Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в "науку". За най­
меншу провину карав він своїх учнів різками.

Учень: Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п'яного дяка в науку.

"Учися, серденько, колись

З нас будуть люде", - ти сказала.

Ведуча: Та недовго тривала Тарасова "наука". Несподіване горе випало
на долю маленького хлопчика. Замучена важкою працею, померла мати.
Учень: Там матір добрую мою

Ще молодую ~ у могилу

Нужда та праця положила.

Ведучий: Незадовго після смерті матері в 1825р. помер і батько. Смерть батька приголомшила малого Тараса.

Учень: Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам.

Ведуча: Тарас наймитує в школі, а потім пасе громадську череду. Мине 20 років, і він з болем згадуватиме своє дитинство у вірші "Мені тринадця­тий минало".

(Інсценізація вірша ''Мені тринадцятий минало").

Оксана: Чом же плачеш ти! Ох, дурненький Тарасе. Давай, я сльози ви­тру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найк­раще за всіх співаєш, ще й, кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем.

Тарас: Еге ж, малярем.

Оксана: Розмалюєш нашу хату.

Тарас: Атож. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду таки малярем.

Оксана: Авжеж, будеш!

Ведуча: Незважаючи на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім'ї і дитинство його було тяжким та безрадісним, малий Тарас ріс допитливим та розумним хлопчиком.

Ведучий: Тарас наймитує, а випаде вільна часина - читає і малює. Вечора­ми, щоб ніхто не бачив, плаче з горя. Але думка навчитися малювати у маляра не покидає хлопчика. Так він потрапляє до хлипківського маляра. Згодом пан Енгельгардт забирає його до себе в Петербург, і Тарас стає козачком.

Учні:

1. Хоче малювати,

Прагне він до знань,

Та за це багато

Зазнає знущань.

 2. Нишком він малює

Статуї в саду,

Вночі пише вірші

Про людську біду.

Ведуча: Зустріч у Петербурзі із земляком-художником Сошенком, байка­рем Гребінкою, художниками Брюлловим, Венеціановим, поетом Жуковським круто змінила долю Шевченка. Вони побачили великі здібності юнака і вику­пили його з неволі.

(Діти розглядають альбом і картини Т. Шевченка).

Учень: Так в людському морі

Стрілися брати,

Що зуміли в горі

Щиро помогти.

Викупили друзі,

Вільним став Тарас!

Чом же серце в тузі?

Був Тараса спів.

Він гострить сокири,

Кличе на панів.

Ведучий: За бунтарські вірші 33-річного Тараса забрали в солдати.

Ведуча: Незважаючи на заборону, Шевченко писав вірші і ховав їх за халя­вою чобота. Тепер цю книжку називають захалявною. Поет писав:

0 думи мої! о славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся... але не каюсь!..

(Учні співають пісні "Зоре моя вечірняя", "Садок вишневий коло хати", "Думи мої, думи мої").

Учень: І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

Ведуча: 9 березня 1861 р. Шевченку минуло 47 років. Привітати поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце великого українського Кобзаря. Тіло Т. Шевченка було перевезено в Канів і поховано на Чернечій горі. Так заповідав великий поет.

(Звучить фрагмент пісні "Реве та стогне Дніпр широкий").

Вчитель: І дорослі, і діти шанують геніального українського поета, ху­дожника, борця за волю народу і завжди пам'ятатимуть його заповіти.

Учениця: Я, маленька українка,

Вісім років маю.

Про Тараса Шевченка

Вже багато знаю.

Він - дитя з-під стріхи,

Він — в подертій свиті,

Він здобув нам славу, Як ніхто на світі.

А та наша слава

Не вмре, не загине.

Наш Тарас Шевченко –

Сонце України.