Основу святкового календаря складав
12-місяч-ний рік. Він був пов'язаний з трьома сонячними фазами: зимовим і
літнім сонцестоянням, а також літнім рівноденням. Найхарактернішим
атрибутом свят було запалення священного «живого» вогню, який добувався
тертям.
Християнство прийшло на Русь із Візантії, маючи свої власні традиції
й ретельно розроблений культ. Насаджуючи свій літургійний календар
подій «священної історії», християнська церква намагалась викорінити
«богомерзенні» традиції язичницьких вірувань та обрядів. Цей процес
релігійного двоєборства затягнувся на довгі століття і не увінчався
остаточною перемогою православ'я. І зараз у багатьох дійствах,
пов'язаних з церковними святами, можна побачити пережитки стародавніх
язичницьких традицій. На Поділлі язичницька обрядовість мала глибоке і
міцне коріння.
В календарі подолян не було чітких розмежувань між зимовими,
весняними, літніми та осінніми сезонами. Кожен з них логічно переходив у
наступний, створюючи замкнений цикл вічного кругообігу природи,
чергування періодів роботи і відпочинку. Найсприятливішим для
селянського дозвілля був зимовий період, особливо насичений
різноманітними звичаями та обрядами.
Святом, коли «вводиться літо в зиму», на Поділлі вважали Введення
(21 листопада за старим стилем). З цією датою пов'язано чимало прикмет,
прогнозів і магічних звичаїв. Характерним звичаєм Введення був прихід
першого відвідувача — «полазника». В основу його покладена «магія
першого дня» — віра людей в щасливу або нещасливу прикмету. На Введення
не заходила першою до хати жінка або дівчина — це могло принести
нещастя. Проте візит чоловіка обіцяв щастя і добробут. «Магії першого
дня» дотримувались і в інші свята (на Миколи — 6 грудня, на Ганни — 9
грудня та на Різдво — 25 грудня).
Своєрідною репетицією різдвяно-новорічних свят були вечірні зібрання
молоді, що розпочинались восени. Наступало відносне затишшя перед новим
аграрним сезоном. Ці зібрання на Поділлі називалися: «вечорниці»,
«досвітки», «редути» тощо. У будні дні на вечорницях переважно
працювали. Зібравшись в одній хаті, кілька дівчат м'яли коноплі, пряли,
шили, вишивали тощо. Одноманітна робота скрашувалась співом пісень,
різними оповіданнями і жартами. Нерідко на ці зібрання приходили й
парубки. Вони сукали мотузки, лагодили кінську упряж або просто грали в
карти і залицялися до дівчат.
Святкові, або великі вечорниці були присвячені веселощам, іграм,
музикам, обрядовим церемоніям і забавам. Такі молодіжні розваги
відбувалися і в дні Катерини (24 листопада) та Андрія (30 грудня).
Невід'ємним компонентом їх було всіляке ворожіння, насамперед ворожіння
про шлюб.
У багатьох селах Східного Поділля на свято Катерини дівчата різали
гілки вишні, ставили їх у воду чи в землю на покуті. Якщо вони
розквітали до Різдва, то це віщувало скорий шлюб. У такий же спосіб
іноді ворожили про здоров'я. Досить поширеним був звичай «закликання
долі чи судженого». У день Катерини дівчата закликають долю, а на Андрія
доля показує їм свої дари. Дівчата, зібравшись в одній хаті, варили
кашу з пшона та маку і по черзі вилізали на ворота, говорячи при цьому:
«Доле, ходи до нас вечеряти». Були й інші способи «закликання долі».
Іноді на Поділлі дівчата збирались на узліссі. Коли хтось обізветься
далеко, то й доля далеко, а коли близько, то й доля недалеко.
Особливим розмаїттям вирізнялись ворожіння, приурочені до дня
Андрія. Один з цікавих прийомів любовної магії — «засівання конопель»
(іноді замість конопель використовувався льон або мак). У найглухішому
кутку двору (біля криниці або дровітні) дівчина в темряві засівала жменю
насіння. Потім, зігнувшись так, щоб її спідниця чи фартух торкалися
землі, вона кілька разів обходила засіяне місце, «во-лочачи коноплі».
Всі ці дії супроводжувалися приказкою:
Андрію, Андрію!
Я на тебе льон (коноплі) сію,
А
запаскою волочу,
Бо я заміж хочу.
Дай же, Боже, знати,
З
ким весілля грати.
На всій території Поділля була поширена
андріївська гра «кусати калиту». Калитою називали великий корж,
обмазаний медом або підсолоджений цукром, який на нитці чіпляли до
хатнього сволока. Учасники гри по черзі під'їжджали до цього коржа на
кочерзі, вдаючи вершників. Завдання полягало в тому, щоб підстрибнути і
відкусити шматок калити, не засміявшись і не випустивши з рук кочергу.
Той, кому це вдавалося, мав начебто щасливо одружитися у наступному
році. Усім іншим, за умовами гри, спеціально призначений «писар»
обмащував обличчя сажею.
Здебільшого андріївські ворожіння були суто дівочими.
На
Поділлі широко побутував спосіб ворожіння з «балабушками» — маленькими
булочками. Тісто для них замішували на «непочатій» воді, яку кожна
дівчина мала принести у роті з річки або колодязя. Знаючи про це,
парубки нерідко влаштовували засідки, смішили і лякали дівчат, змушуючи
їх кілька разів повертатися за водою. Кількість «балабушок» відповідала
кількості дівчат, присутніх на вечорницях. Намастивши салом, їх
викладали на ослоні або на підлозі так, щоб кожна дівчина бачила свою.
Після цього до хати заводили пса, якого навмисне не годували. Дівчина,
чию «балабушку» пес з'їдав першою, раніше всіх мала вийти заміж.
Залишені псом хлібці означали, що їх власниці в наступному році не мали
шансів на одруження.
Перспективи майбутнього шлюбу дівчата намагались визначити, рахуючи
дрова у оберемку (парне число — хороша прикмета), рахуючи кілля на
певному відрізку плоту або тину, виливаючи віск чи пускаючи половинки
горіхів із запаленими свічками на воду, зазираючи опівночі в дзеркало,
кладучи на ніч під голову пояс, за допомогою обручок, «віщих» сновидінь
тощо.
Існували спеціальні ворожіння, що мали на меті розпізнати професію
майбутнього чоловіка, довідатись, кому належатиме главенство в сім'ї.
Можна
гадати, що в звичаях свят Катерини й Андрія зберігся відгомін
язичницької обрядовості. В цю ніч, як і в новорічну, народний етикет
дозволяв або, вірніше, поблажливо ставився до деяких виявів
антигромадянської поведінки. У ролі «порушників порядку» зазвичай були
парубки і підлітки. Набір типових «андріївських жартів» був досить
одноманітним. Найчастіше парубки знімали з воріт хвіртки і заносили їх
до сусідів або на край села. Зав'язували мотузкою, закладали дровами,
підпирали кілком двері хати, вилазили на стріху і затикали комин, щоб
дим пішов всередину, пускали в димар горобців. Ознакою молодецької сили
вважалось вміння непомітно вине-сти віз на хату. На ранок побачити це
видовище збиралось чимало глядачів. Досить часто в ніч на Андрія парубки
грюкали в стіни і вікна, а якщо хтось виглядав зовні, його обливали
водою або чорнили обличчя сажею.
У подільських селах був звичай виготовлення гарбузових масок.
Освітлені зсередини свічкою маски в темряві нагадували людський череп.
Як правило, хлопці лякали ними дівчат.
6 грудня святкували день
св. Миколая. У цей день приймали ритуального гостя — «полазника». Під
впливом польських звичаїв серед українців Поділля поширилась традиція
дарувати подарунки від Микола і. 6 грудня влаштовувались повчальні
вистави на релігійні теми, де разом із святими діяли і чорти. Після
закінчення вистави вручали подарунки дітям. Іноді випікали особливий вид
печива — «миколайчики». Разом з іншими гостинцями й палицею,
пересторогою від злих вчинків, їх клали дітям уночі під подушку. Звичай
обдарування на Миколи зберігся і нині.
З-поміж низки зимових свят подоляни особливо поважали Різдво, Новий
Рік та Хрещення. Обрядовість кожного з них дуже схожа. Всі ці свята
повинні захищати людей від впливу злих сил, забезпечити добробут і щастя
в сім'ї в наступному році, визначити перспективи на майбутнє.
На період святок припинялись усі господарські роботи, за винятком
деяких найнеобхідніших. Недотримання цих правил, за народними нормами,
вважалося гріховним і загрожувало порушникам всілякими нещастями.
Інтер'єр житла набирав святкового вигляду. Часто хату прикрашали
вишиваними рушниками, штучними паперовими квітками й витинанками —
мережаними паперовими вирізками.
Святкова трапеза напередодні Різдва (Святвечір, багата кутя, вілія)
мала урочистий характер. Під образами розстеляли чисте сіно, на яке
ставили горщик з кутею — пшеничною кашею, підсолодженою медом, з маком
та горішками. Земляну долівку вкривали соломою. Хтось із старших членів
родини розкидав у соломі горіхи. Розшукуючи їх, діти квоктали, як кури.
На другий день удосвіта солому виносили з хати і розкладали багаття біля
воріт чи при дорозі — «палили дідуха». Дорослі й діти перестрибували
через вогонь.
Обов'язково на Святвечір господар заносив до хати сніп пшениці, жита
або вівса — «дідуха» — і ставив його на покуті. Через кілька днів він
чи хтось із колядників обмолочували цей сніп. Зібраним з нього зерном
було прийнято розпочинати сівбу.
Святковий стіл в подільських селах також застилали сіном, по кутках
клали часник (він виконував роль оберегу), а потім накривали
скатертиною. Подекуди під стіл клали сокиру. На неї всі члени родини
ставили ноги, «щоб були такими ж міцними». На вечерю готували 12 страв.
Це повинно було забезпечити добробут людей у наступному році. Тому
навіть найбідніший селянин докладав усіх зусиль, щоб зустріти Різдво
якнайкраще. Починали їсти з куті. Серед подолян широко побутувало
повір'я, що душі померлих родичів беруть участь у святковій трапезі, їх
обов'язково згадували добрим словом. Для них після вечері залишали
рештки їжі на столі (мити посуд у цей день вважалося гріхом). На ніч усі
члени родини клали свої ложки у горщик з кутею. Це робилося для того,
щоб обрядової каші могли поїсти предки. У такий самий спосіб часто
ворожили: якщо на ранок чия-небудь ложка була перевернута — це
пророкувало смерть її господаря у наступному році.
Ясне небо на Святвечір віщувало врожай. Бурульки біля стріх обіцяли
врожай кукурудзи, а іній на деревах — врожай садовини. Вірили також, що
на Святвечір худоба отримує здатність говорити. Було прийнято годувати
коней, волів і корів хлібом. На Святвечір відбувався обмін ритуальними
стравами. Вечеря, яку надсилали родичам, хрещеним батькам,
бабі-повитусі, складалася, як правило, з головних ритуальних страв
столу: куті, риби, книшів, пирогів тощо. Приймаючи обрядову їжу,
господарі дякували і теж передавали дари — такі самі страви зі свого
столу. Таким чином, обмін ритуальною вечерею символізував спорідненість
двох сімей, їхню приязнь і взаємну щедрість. Дітей, які приносили
вечерю, частували, обдаровували гостинцями — пиріжками, горіхами,
яблуками, цукерками.
Напередодні або й у перший день Різдва звечора починали колядувати.
Групи парубків заходили на подвір'я кожної хати, піснями славили
господарів, бажали їм здоров'я, достатку, виконували ряд обрядодійств,
за що отримували певну винагороду. В основі цих обходів була магічна дія
«першого дня», згідно з якою висловлені в період святок побажання мали
стати реальністю. Група парубків-колядників на чолі з «березою»
(парубком, який носив церковний дзвінок як ознаку влади) йшла насамперед
до священика й колядувала у нього в сінях або під вікном. Від священика
йшли до пана, а потім колядували у кожного господаря, у кожній хаті.
Гроші, зібрані за колядування, а також прядиво, хліб, яйця тощо
надходили у власність церкви. Колядки співали на кілька голосів, частіше
a capella, іноді в супроводі подільських троїстих музик (скрипка,
цимбали, бубен).
На Східному Поділлі переважали обходи із зіркою, що виготовлялась,
як правило, зі звичайного решета, до якого приладжували «роги» (від 5 до
12). Потім цю конструкцію обклеювали різнокольоровим промасленим
папером, прикрашали фольгою, стрічками та китицями. Всередину вставляли
свічку — так утворювалось щось на зразок чарівного ліхтаря.
— На Західному Поділлі, крім «Віфлеємської зірки» (чи замість неї),
колядники часто носили з собою вертеп — театр костюмованих виконавців.
Драматичне дійство вертепу складалось з двох частин — релігійної
(серйозної) і світської (інтермедійної). Відповідно на дві категорії
поділялись й самі виконавці — маски. Тут театралізовувалась легенда про
незвичайне народження Христа. У вертепі були «царі» («королі»),
«пастирі», «ангели», «воїни», «цар Ірод». Серед світських персонажів
вертепу популярними були «дід», «баба», «чорт», «коза», «єврей»,
«циган», «козак» тощо.
У населених пунктах Поділля, де проживали українці й поляки, групи
колядників, хоча й ділились за національно-релігійним принципом, під час
обходів ніколи не обмежувались відвіданням дворів своїх одновірців.
«Польські» колядники вважали своїм обов'язком зайти до священика і його
пастви, а українські — ідуть до хати ксьондза. Таким чином, і ті й інші
обходили все село, збираючі дрібні гроші й хліб як для церкви, так і для
костелу.
Другорядним членом обходів була «коза». її роль виконував парубок,
на якого одягали кожух вовною догори. В руках він носив вирізане з
дерева примітивне опудало тварини з випаленими ніздрями, а замість очей
вставляли блискучі бляшки або ґудзики. Голова «кози» мала рухому нижню
щелепу з борідкою, що кумедно клацала під час вистави. На роги «кози»,
іноді чіпляли дзвоники й уквітчували їх кольоровими стрічками.
Центральним моментом ритуального дійства були танець «кози», її «смерть»
і «воскресіння», які символізували циклічний круговорот часу, прихід
Нового року. Під час обходів ряджені колядники співали:
Ідем з козою.
Господь з тобою.
Де коза туп-туп,
Там
жита сім куп.
Вітаючи господарів зі святами, колядники
розігрували гумористичні сценки: «сварки діда й баби», «доїння кози»,
«продаж кози на ярмарку» тощо. На закінчення господарі обов'язково
обдаровували переряджених «колядою» — грошима й продуктами. Частина
грошей, зібраних колядниками, йшла на організацію молодіжних вечірок з
музикою й танцями. Традиційне колядування з «козою» подекуди збереглося і
тепер.
Останній день старого року і перший день нового подоляни відзначали
як свята Маланки і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не
відігравали важливого значення в релігійному календарі, тому в їх
обрядовості майже не помітно церковних мотивів. Ніч перед Новим роком
вважалася чарівною, з нею було пов'язано чимало повір'їв і ритуалів.
Серед подолян тривалий час поширювались легенди про гайдамаків, які за
часів турецького панування заховували свої скарби. А опівночі на Новий
рік нібито ці гроші «горять» і їх можна знайти.
Під Новий рік, як і на Різдво, носили «вечерю», але цього разу
переважно сільській бабі-повитусі. Зазвичай до неї ходили молоді батьки,
у яких упродовж року народилися діти. Разом з «вечерею» пупорізній бабі
приносили подарунки, а вона, в свою чергу, пригощала гостей. На всій
території Поділля були поширені новорічні церемоніальні обходи ряджених —
«Меланка». Центральну роль — «Меланки» — виконував парубок,
переодягнений у народне вбрання дівчини. Всі інші карнавальні ролі, за
традицією, також виконували нежонаті хлопці. Одним із символічних
компонентів «Меланки» було новорічне орання та сівба.
Поступово це свято перетворювалось на народну забаву. Парубки
збирались групами, наймали музику і ходили попід вікнами хат, де були
дівчата. Парубки співали пісні, у яких звеличували батьків дівчини, а
головним чином, і її саму. Обряди в кожному домі завершувались
традиційним проханням нагороди «прядива на намітку, св. Миколі на
очкур».
Популярним персонажем новорічних обрядів був «ведмідь». Його
зображував хлопець, обв'язаний гороховою соломою або переодягнений у
вивернутий догори вовною кожух. Разом зі своїм поводирем — «циганом» —
він розігрував кумедні сценки з репертуару скоморохів-ведмежатників. На
«Василя» було прийнято заводити в хату прикрашеного квітами коня,
називаючи його при цьому «полазним». Подекуди «віншувати» з конем ходили
на другий день Різдва. У минулому столітті представники духовенства і
панівних верств населення також дотримувались звичаю новорічного
«полазника»-тварини. Слуги брали коня, вола і барана, де є ця худоба,
прикрашали їх поясами, колоссям, калиною, барвінком і в такому вигляді
уводили до кімнати поздоровити господаря з Новим роком, побажати щастя.
Було поширене в селах Поділля новорічне засівання зерном, ця
традиція подекуди збереглась і в наш час. Символічне посівання
здійснювали і батьки, і діти. В хаті розкидали на підлозі і столі хлібні
зерна, виголошуючи традиційне поздоровлення: «Сію, сію, посіваю, з
Новим роком поздоровляю», або «Сійся, родися, жито-пшениця, на Новий
рік, на Василя». За повір'ями, ці зерна могли виконувати роль оберегу.
Господарі іноді обсипали ними вікна.
Різдвяно-новорічні урочистості завершувались святом Богоявления,
відомим у народі як Водохреще (Ордан, Ардан). Вечір напередодні (5
січня) називали щедрим, другим Святвечором, другою вілією, голодною
кутею. Цього дня, як і «перед Різдвом, утримувались від господарських
робіт, постилися, готували кутю. Головним в святі Богоявления були
обряди, пов'язані з водою.
Обов'язково ходили до церкви святити воду. Нею ж кожен господар
кропив усіх членів сім'ї, хату, інші будівлі, криниці. На голодну кутю
подекуди готували спеціальні коржики з медом — «підпалки». Перед вечерею
батько, син чи брат батька ходили з підпалками у кошару, кропили там
«святою» водою, писали хрести крейдою на дверях, воротах і їли підпалок,
щоб «врятуватись від злих духів».
В основному на території Поділля щедрували не на Новий р:к, а
напередодні Водохреща. У цих обходах вже не брали участі ряджені. Хлопці
й дівчата виконували під вікнами вітальні пісні, обов'язково
повторюючи: «Щедрий вечір, добрий вечір».
Кульмінаційний момент церковного свята Ордані — занурення священиком
хреста у воду, після чого вона вважалась освяченою. За давньою
традицією, ця церемонія відбувалась під відкритим небом, на берегах
річок, струмків, озер. Ще напередодні з льоду вирубували великий хрест,
пробивали ополонку. Скульптурне зображення хреста встановлювали
вертикально і нерідко обливали буряковим квасом, через що воно набувало
червоного кольору. Було прийнято також прикрашати хрест барвінком і
гілками сосни. У день водосвяття в селах і містах влаштовувались
багатолюдні хресні ходи до річки. Крім ікон і церковних корогов,
учасники цих процесій несли запалені «трійці» — три свічки, перевиті
зіллям васильків, чебрецю та інших квіток. У небо підкидали голубів,
попередньо прикрашених стрічками з кольорового паперу. Поява цих птахів
на Ордані мала символізувати «духа Божого». Йдучи на водосвяття, жінки
несли разом з «трійцею» саморобні «арданські» хустки із грубого полотна,
їх запалювали разом із свічками. «Арданським» хусткам у народі
приписувалась цілюща сила. Якщо виникала потреба, димом від них
підкурювали і людей, і худобу. Універсальними ліками від усіх хвороб
вважалася «арданська» вода. Наповнені нею пляшечки донедавна стояли
напоготові у кожній селянській хаті.
Після Водохреща в подільських селах розпочинався новий весільний
сезон, який тривав до Великого посту. Зимові м'ясниці у
народно-побутовому календарі були часом веселощів і дозвілля. Молодь
збиралась на вечорниці, подружжя влаштовували складчини, ходили один до
одного в гості. З метою наблизити весну в деяких місцевостях пекли
великий хліб і обносили його «за сонцем» навколо хати.
2 лютого відзначали свято Стрітення. У цей день, за повір'ями, зима
зустрічалась з літом і боролась з ним. Літо уособлювалось в образі
скромної дівчини, прикрашеної ніжними рослинами, а зима — в образі
буйної жінки, голова у якої, наче бочка, а губи — як відра. До схід
сонця набирали воду в криницях. Ця «стрітенська» вода вважалась цілющою.
Напередодні Великого посту, який тривав сім тижнів до Великодня, у
традиційному харчуванні важливе місце відводили м'ясним і молочним
стравам.
На Поділлі Масляницю справляли без особливих церемоній:
катались на санях, ходили в гості, готували вареники, частували
горілкою. Масляницю зображувала заміжня жінка, яку зі сміхом та жартами
возили селом сусідки. Іще нежонатому парубку, який лише потрапить до
рук, молодиця або й баба прив'язує до руки або до ноги шматок дерева —
переважно качалку, начебто в покарання за те, що не оженився. Кому
прив'яжуть колодку, той має відкупитися, заплатити тим, що прив'язано.
На Масляницю парубки пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами —
«купували колодку». На знак подяки за це кожна дівчина вишивала
перкалеву хустку, оздоблюючи її квітами й ініціалами свого обранця.
Разом з 2—4 писанками вона вручала її парубку на Великдень — «повертала
колодку». Такі ритуальні обдарування виявляли взаємні симпатії молодих
людей і нерідко завершувались укладанням шлюбу.
Ряд звичаїв і повір'їв приурочували до початку Великого посту — так
званого жилавного понеділка. У цей день випікали спеціальні коржі —
«жилавники». Саджаючи їх до печі, господиня накладала на кожний з них
хрестик з соломи. Залежно від того, як випікались «жилавники», судили
про здоров'я членів сім'ї у майбутньому.
|
