(На стіні — карта України. На ній — фотопортрети кобзарів. Чутно переливи кобзи...)

Учитель. Який інструмент звучить, як зветься майстер, що видобуває з нього цю чарівну мелодію? (Учні відповідають, що звучить кобза і грає на ній кобзар). Так, це звучить кобза... Лине вона своєю думою-піснею до наших сердець через ціле тисячоліття... Духовно єднає нас із пращурами далекими нашими. Збирає на своєрідне віче душі всіх українців... Віче тисячолітньої культури нашої, історії… (Кобза змовкає).

— Пригадайте, що ви вже знаєте про кобзарів? —

звертається до класу вчитель. (Учні відповідають, що кобзарі — це українські народні співці й музиканти, які виконують пісні й думи, супроводжуючи свій спів грою на кобзі). Сьогодні ж запрошую вас у мандрівку вглиб століть, аби дізнатися про становлення кобзарства — цього справді самобутнього виду народного мистецтва не лише в українській, а й світовій культурі.

Ми пройдемо історичними стежками кобзарства. А вони беруть початок свій у сивій давнині, в добі язичництва. Язичництво — це давня політеїстична релігія наших давніх предків, тобто вірування у багатьох богів, що передувала християнству. Служителі культу язичництва називалися жрецями (волхвами).

(Інсценізація: на битій дорозі гурт людей, у його оточенні сидить старий чоловік у білому довгому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду уздовж усієї застібки, з широкою відлогою (капюшоном), — типовому одязі волхва. Старий чаклує, час від часу грає на гуслях.)

Учитель. Київська Русь, епоха язичництва. Отой незвичайний чоловік — волхв. Волхви — це жреці у Давній Русі, служителі язичницького культу. Їм приписувався вплив на сили природи, передбачення майбутнього. Волхви вперше згадуються в літопису 912 року у зв’язку з повідомленням про передбачення волхвом смерті київського князя Олега.

Саме волхви записували стародавні перекази, міфи, так звані кощюни. Кощюни близькі до байок. Вони виконувалися в супроводі музики — можливо, співалися або промовлялися речитативом, як кобзарські думи. Волхви у Давній Русі були також і скоморохами (скоморох — це музикант, який грав на різних інструментах). А тих, хто грав на щипкових (можливо, кобзоподібних) інструментах і під їх супровід виконував старовинні епічні твори (билини — старини), вважають прототипами кобзарів, бандуристів, лірників.

Жреці, волхви та співці-скоморохи шанувалися і князями, і народом. Із літописних згадок дізнаємося, що князі часто влаштовували «пир с гусльми», а для простого народу співці-скоморохи виконували обрядові пісні, зокрема русальні. Арабський учений і мандрівник Ал-Бекрі так описує русів: «У них є різні струнні та духові інструменти. Є у них духовий інструмент, довжина якого сягає більше двох ліктів, і струнний, на якому вісім струн. Внутрішня сторона його плоска, а не опукла». Можливо, це єдиний із подібних до кобзарських інструментів XI століття.

Першими талановитими співцями-музикантами були Мануйло, Боян і Митуса (Дмитро). Що ж розповідає про них історія?

1-й провідник. Мануйло — перший з відомих у літературних джерелах співців періоду Київської Русі. Згадується в літопису під 1137 роком як співець «гораздий», тобто визначний. Є відомості, що Мануйло прибув до Києва з Греції з двома товаришами. Був співаком у князя Мстислава, потім став Єпископом смоленським.

Учитель. Один із найвідоміших представників народних співців, які вважаються прототипами народних кобзарів, змальований у «Слові о полку Ігоревім». Це славний Боян. У цьому «соловию старого времені» можна вбачати вже реальну постать імпровізатора, гусляра. (Далі, щоб учні пригадали вже відоме їм про Бояна, ставимо такі запитання):

— Хто такий Боян?

— Що ви знаєте про нього зі «Слова о полку Ігоревім» чи з інших творів?

Так, Боян — давньоруський співець-дружинник 2-ї половини XI — початку XII століття, уславлений у «Слові о полку Ігоревім». Його ім’я виявлено також в одному з написів у Софійському соборі в Києві. Автор «Слова» називає Бояна «віщим співцем», «внуком Велеса» (давньоруського бога поезії, покровителя поетів), «соловієм давнього часу, який летить тропою Трояна», тобто шляхом пророчого, божественного натхнення. Зі «Слова» відома тематика творів Бояна: Боян оспівував князів, а також подвиги руських воїнів, осуджував лихі міжусобиці. Боянові послідовники — представники народного епосу княжої доби — продовжили розпочату ним патріотичну тему.

Ім’я Бояна стало прозивним. Його образ відтворено в художній літературі й мистецтві.

(Речитативне читання уривка із «Слова о полку Ігоревім», де згадується Боян).

Гей, Бояне, дивна ж твоя мова;

Раз як вовк мчиться вона степами,

То щебече, аж ходить діброва,

То зніметься і під небесами,

Як орел гордо, пишно буяє...

Гей, мистець був Боян над мистцями.

Як було давнину спогадає

І незгоди князів й коромоли,

То не стадо лебедів пускає

Свої хижі, бистрі соколи.

……………………………

………………Не лебідя

То сокіл доганяє, ген в далі,

Лиш Боян свої пальці пускає,

Віщі пальці на струни, — щоб грали

Князям славу і честь повідали.

2-й провідник. Десь століттям пізніше (після Мануйла й Бояна) чарував співвітчизників своїм мистецтвом Митуса (Дмитро) — давньоруський співець у владики перемишлянського. Князь Данило Романович запрошував Митусу до себе в півчі, але той з гордості відмовився служити князеві.

Учитель. Отже, з усього вищесказаного можна зробити висновок, що духовне життя Київської Русі було високим, а один із головних складників цієї духовності становили музичне інструментальне виконавство й співоче мистецтво.

На жаль, після розпаду Київської Русі до XVII ст., збереглося дуже мало відомостей про кобзарів. Наприкінці XVII ст. спостерігається деякий занепад кобзарського мистецтва. Поступово кобзу витісняють більш удосконалені інструменти, які на Україну все частіше потрапляють із Заходу. Кобза в ці часи опиняється в руках народних музикантів, незрячих старців. Народні кобзарі-сліпці донесли кобзу, а також кобзарські думи і пісні разом із старовинними кобзарськими традиціями до наших днів. А ми тим часом продовжуємо мандрівку вглиб століть.

3-й провідник. Ось ми й на Запоріжжі. Існує думка, що кобзарський професіоналізм зародився на Запорізькій Січі [8]. До володінь Запорізької Січі входили території теперішньої Дніпропетровської, значна частина Запорізької і Кіровоградської, а також частково Херсонської і Донецької областей. Тут кобзарство було дуже поширеним і дуже шанувалося. (Демонструються репродукції картин С. Васильківського «Сліпий кобзар з

хлопчиком-поводирем», віньєтки М. Самокиша «Козацький загін у поході» і «Група кобзарів, що співають на ярмарку», «Кобза, торбан та бутон».) (Див. журнал «Україна» за 1988 рік, № 12). Кобза була невід’ємною частиною козацького побуту. Козаки носили її разом зі списом і шаблею, не розлучалися з нею ні в курені, ні в походах, ні в бою. Кобза була розважливою «дружиною вірною» запорожців. (Звучить «Запорозький марш»).

Була на Запорізькій Січі і своя своєрідна школа, де навчали грати на кобзі та інших народних інструментах. Після закінчення цієї школи кобзарі-бандуристи, вивчивши також одну-дві іноземні мови (польську, турецьку чи татарську), ставали розвідниками у козаків. Проникаючи у сусідні держави з кобзою, розвідували укріплення противників, місце перебування бранців.

1-й провідник. Запорозькі кобзарі виконували також місії посланців-вістунів та часто супроводжували козацьких послів. Найдавнішим кобзарем, який діяв у козацькому війську на Запорізькій Січі, був Антін Головатий (1744—1797). Ще малим хлопчиною потрапив він на Запорізьку Січ. Спершу був «молодиком при боку кошового», а згодом, швидко освоївши козацьку науку, навчився грати на бандурі та вибився в старшини. Про справи козацького товариства склав кілька пісень, які вдало виконував, співаючи під акомпанемент кобзи. Автор пісень «Ой Боже наш, Боже милостивий», «Ой годі нам журитися», які дійшли до наших днів.

1771 року обраний товариством військовим писарем у Самарську паланку. Враховуючи його дипломатичні здібності, козацьке товариство неодноразово посилало його «з паперами» в Петербург або Москву до цариці чи Потьомкіна.

Уже на схилі віку старий запорожець, порубаний у битвах та нездатний володіти шаблею, вбачав у кобзі засіб існування. З нею він розважав товариство, складав пісні та думи про історичні події та славні походи, очевидцем яких був сам.

2-й провідник. Відомим на Запоріжжі був і кобзар Данило Бандурка. На Січі він був хорошим бандуристом. Крім того, влітку косив у лугах сіно, випасав коней, охороняв козацьке майно та курені. Звичайно, брав активну участь у гайдамацьких бойових походах і не раз відзначався мужністю й відвагою.

3-й провідник. У літературних джерелах згадується також ім’я народного співця Грицька Кобзаря.

Якось у полон до турків потрапило 20 козаків, серед них був і Грицько. Його було призначено наглядачем над рештою полонених козаків. За спробу допомогти полоненим утекти, турки викололи йому очі. Будучи сліпим, Грицько усе ж «добрався у свій край і почав грати козацьких пісень, котрі про воїнство: як вони із полону тікали» [13].

(Виконуються уривки думи «Втеча трьох братів з городи Азова, з турецької неволі»).

Із Запорізької Січі старі кобзарі-запорожці розходились по Україні і несли в народ слово правди про давні і недавні події, про народних героїв, про боротьбу народу з поневолювачами. Вони навчали кобзарського мистецтва молодих, передавали їм старі кобзарські традиції, виготовляли кобзи.

Учитель. Кобзарство стало душею й гордістю простого народу. Кожен куточок України мав своїх кобзарів і гордився ними. Побутувало кобзарство в основному в таких регіонах (показує на карті):

1) Гетьманщина (у XVII ст. вона називалась Військо

Запорозьке). Територія Гетьманської держави обіймала за Б. Хмельницького колишні воєводства Київське, Брацлавське й Чернігівське, частину Волинського, а також частину Білорусії (Чавський полк). Столицями Гетьманської держави свого часу були Чигирин, Батурин, Глухів.

2) Наддніпрянщина (Черкащина, Київщина, Полтавщина);

3) Слобожанщина (південно-східна частина Сумщини, Харківщина).

1-й провідник. Північна частина Гетьманщини (Сіверщину) (показує на карті) представлена такими співцями, як Григорій Любисток, Остап Вересай, Терентій Пархоменко, Андрій Шут, Андрій Бешко, Іван Романенко, Аврам Гребінь. (Показує портрети названих кобзарів).

Досить цікавою є біографія Григорія Любистка з Чернігівщини. У XVIII ст. при царських палатах організовувалися хорові та музичні капели, потрапляли туди й кобзарі.

Придворним кобзарем став незрячий Григорій Михайлович Любисток (родом із Прилук), якого забрали до царського палацу при наборі співаків та музикантів. Любисток прожив тут близько 20 років. Гарний голос, блискуча гра на кобзі зробили його одним з найкращих кобзарів того часу. Проте туга за батьківщиною змусила його тікати в Україну.

Цариця Єлизавета видавала один за одним укази про розшуки кобзаря та повернення його до царського палацу. Урешті-решт сліпця було затримано в Києво-Печерській лаврі і знову повернуто до цариці. На диво, Любисток не був покараний, а, навпаки, добре обдарований царицею: був пожалуваний дворянством, дістався рангу полковника.

Учитель. Із часом кобзарство стало однією з найдійовіших суспільних сил у здійсненні найзаповітніших мрій українців. Кобзарі брали активну участь в українських народно-визвольних рухах.

Перенесемось у буремні роки Коліївщини — великого народно-визвольного повстання селян Правобережної України в 1768 році проти польсько-шляхетського гніту. Почавшись у районі Чигирина (показує на карті), воно охопило спочатку південь Київщини (Черкаси, Смілу), а потім поширилось майже на всю Київщину і частково на Поділля. На чолі повстання стояв запорожець Максим Залізняк.

1-й учасник мандрівки. Зачекайте лишень! Про Коліївщину я читав у поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки».

2-й учасник мандрівки. А ще є цікава книга Миколи Глухенького «Весняні води», вона теж присвячена цим історичним подіям. А гляньте, що то за гурт людей зібрався такий?

(Інсценізація уривка з поеми Т. Шевченка «Гайдамаки». Сидить кобзар, грає на кобзі. Навколо нього люди з колами й косами (типовою зброєю гайдамаків) слухають спів).

1-й провідник. Це повстанський табір гайдамаків і козаків поблизу Чигирина. Давайте послухаємо, про що співає кобзар.

Кобзар (співає, або звучить магнітофонний запис). Літа орел, літа сизий Попід небесами: Гуля Максим, гуля батько Степами-лісами.

Ой літа орел сизий,

А за ним орлята:

Гуля Максим, гуля батько,

А за ним хлоп’ята,

Сини його, діти...

Шануйтеся ж, вражі ляхи,

Скажені собаки:

Йде Залізняк

Чорним шляхом

За ним гайдамаки». Учитель. У буремний час Коліївщини залишили по собі добру пам’ять три кобзарі Черкащини — Василь Варченко, Прокіп Скряга та Михайло, Сокового зять.

2-й провідник. Діяльність цих кобзарів є яскравим прикладом служіння рідному народові. Після придушення Коліївщини польська шляхта вчинила нечувану криваву розправу над повстанцями.

Озвіріла шляхта скарала насмерть кобзарів Прокопа Скрягу з Остапова, Василя Варченка із Звенигородки і Михайла, Сокового зятя, з Шаржиполя. Народних співців знищили за те, що вони, як це засвідчує «Коденська книга», «гайдамакам на бандурах грали».

Про згаданих кобзарів у «Коденській книзі» записано: «Прокіп Скряга, бандурист з Остапова... Цей мусить бути обезголовлений (2 січня 1770 року)». В поіменному списку страчених сказано, що Прокіп Скряга разом з чотирма іншими повстанцями за гайдамацькі вчинки обезголовлений того ж дня, тобто 2 січня 1770 року.

Тут також говориться: «Михайло, Сокового зять, з села Шаржиполя. Вирок: цей заслуговує на смерть. 18 січня 1770 року».

Далі читаємо ще про одного кобзаря: Василь Варченко перейшов із Звенигородки в Козацьку Долину, звідки пішов з ватажком Ремезом і ходив з останнім у Водяники, Кобилячки та Попуринці та грав гайдамакам на бандурі. 26 січня 1770 року винесено вирок, за яким Варченка разом з іншими 22 гайдамаками скарано на смерть.

Вороги розуміли, яку значну роль у національно-визвольній боротьбі українського народу, зокрема проти шляхетської Польщі, відігравали кобзарі. Відомо, що польський уряд уживав найрішучиших заходів для того, щоб викоренити з ужитку українські народні думи та історичні пісні, особливо про гетьмана Богдана Хмельницького, а також знищити народних співців — кобзарів, вважаючи їхню діяльність надто шкідливою й небезпечною.

Учитель. Кінець XVIII ст. приніс із собою повне поневолення українського народу, а з ним і цілковий занепад старого кобзарства. Як відомо, тоді було скасовано Гетьманщину, знищено Запорізьку Січ, українських діячів ув’язнено, заслано до Сибіру та Північної Росії, а народ, разом із землею, на якій стільки пролив своєї крові, був поділений між тими, хто найбільше вислужився на його поневоленні.

Бідному невольникові-кріпакові було вже не до кобзи, і тому він покинув її, як покинув раніше шаблю та рушницю... Цю покинуту напризволяще кобзу підхопили каліки-співці, які й зберігали її аж до наших часів. Отже, з кінця XVIII ст. кобза стає інструментом убогих калік, що її допомогою випрошують собі милостиню. Серед цих сліпих кобзарів особливо відзначились такі, як Андрій Шут, Іван Крюковський, Федір Холодний, Архип Никоненко. Остап Вересай... Творчість їх припадає на XIX століття. Коротко ознайомимося із життєвим і творчим

шляхом декількох із них. Переносимося на Чернігівщину XIX ст. (Показує на карті).

3-й провідник. Одним із видатних популяризаторів української народної поетичної творчості у XIX ст. був Остап Вересай. (Демонструє портрет кобзаря).

Остап Микитович Вересай народився 1803 року в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Чернігівська область) у сім’ї кріпаків (показує на карті). Жив, кобзарював і помер О. Вересай у сусідньому від Калюжинець селі Сокиринцях (тепер Срібнянського району Чернігівської області). Батько майбутнього кобзаря був сліпим жебраком, добре грав на скрипці, заробляючи сім’ї на прожиток.

Тяжкий життєвий шлях пройшов кріпак Остап. У чотирирічному віці він, як і батько, осліп.

Остап Вересай навчався в Юхима Андріяшівського та Семена Кошового з Роменщини (тепер Сумська область), але через слабке здоров’я повного, трирічного строку так і не добув. Сам удосконалював свою майстерність гри на кобзі. Сам поповнював свій репертуар. Кобзар мав сильний красивий голос, співав з великою експресією; свій спів супроводжував потупуванням ніг — йому була притаманна артистична манера виконання.

Репертуар Остапа Вересая був багатим. До нього входили думи «Буря на Чорному морі», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Бідна вдова і три сини», «Проводи козака» («Отчим»), «Сокіл і Соколята», «Федір Безродний, бездольний», сатиричні пісні «Нема в світі правди», «Щиголь», «Дворянка», «Хома та Ярема», «Кисіль», «Бугай», а також десять псалмів релігійного змісту («Про страшний суд», «Син блудящий», «До часнього живого чоловіка», «Муки Христа» та ін.), мелодії танців та пісень танцювального характеру («Дудочка», «Ой їхав, не заїхав», «Козаквалець», «Циганочка», «Буга», «Кисіль»). Кобзар знав також багато козачків, обрядових, побутових, родинних пісень, пісень на громадські теми тощо.

Цього кобзаря знав Т.Г. Шевченко. У 1860 році він подарував Вересаєві свого славнозвісного «Кобзаря» з дарчим написом.

Інтерес до Остапа Вересая був дуже великий і в наукових колах. Так, у серпні 1874 року його слухали учасники III Археологічного з’їзду, який відбувся у Києві. Учасники з’їзду були у захваті від виступу кобзаря. Французький дослідник А. Рамбо [6], ділячись своїми враженнями від археологічного з’їзду в Києві у своїй праці «Україна та її історичні пісні», високо поцінував мистецтво народного співця: «Селянин Остап Вересай є більш безпосереднім нащадком старих слов’янських співців, він законний нащадок Бояна та інших «солов’їв минулого».

Після цього популярність О. Вересая серед науковців значно зросла. Наступного року його вже запрошують до Петербурга. Там кобзар дає концерти в багатьох наукових і культурних установах, навчальних закладах, товариствах. Преса гаряче вітає виступи українського співця. Одна з петербурзьких газет помістила на своїх сторінках такий відгук: «...Вересай як співець наділений величезним талантом, і в його думах, як жива стоїть Україна, сповнена спогадів про минуле» [12].

Помер О. Вересай наприкінці квітня 1890 року. По його смерті тривалий час навіть побутувала думка, що на Україні помер останній з кобзарів.

За великі заслуги кобзаря в розвитку української пісенної творчості український народ увіковічив його

ім’я: в селі Сокиринцях, на батьківщині О. Вересая, відкрито музей та встановлено бронзовий пам’ятник митцеві. А в Києві одну з вулиць названо ім'ям Остапа Вересая.

1-й провідник. Серед сліпих кобзарів XIX ст. також особливо відзначився Андрій Шут, кобзар з міста Олександрівки Сосницького повіту Чернігівської губернії. Осліп він сімнадцяти років, перехворівши на віспу. Юнакові треба було якось жити, а також сплачувати державні податки нарівні з усіма козаками-селянами. Він навчився сукати мотузки та робити із суканого прядива селянську упряж, мав неабияку пам’ять і засвоював усе, що чув. Скоро кобзар став улюбленим музикантом і співцем у всій Сосницькій окрузі, а може, й не лише в ній. Бандуру Шут випускав з рук лише під час постів. Своє ремесло дуже високо цінував. На його думку, «кобзар-сліпець існує на те, щоб нагадувати людям про Бога та добрі діла».

П. Куліш у 1853 році з вуст кобзаря записав такі думи: «Бідна вдова та три сини», «Богдан Хмельницький та Барабаш», «Богдан Хмельницький та Василь молдавський», «Смерть Богдана Хмельницького та обрання нового гетьмана», «Івась Коновченко, Удовиченко», «Білоцерківський мир і нове повстання проти польських панів», «Утиски України польською шляхтою та повстання проти неї», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Олексій Попович», «Самійло Кішка», «Федір Бездольний, безродний». Крім повних текстів дум, П. Куліш записав від А. Шута ще уривки двох дум: про Івана Богуна та про Веремія Волошина. А перед цим (на початку 1853 р.) А. Метлинський записав від кобзаря думу «Плач невольника у турецькій неволі».

З виявленого репертуару — тринадцяти повних дум і двох уривків — видно, що А. Шут був найкращим знавцем дум серед усіх кобзарів та лірників XIX—XX століть. Він був великим кобзарем — носієм епічних традицій українського народу.

2-й провідник. Відомим у свій час був і Андрій Бешко — кобзар з м. Мени Сосницького повіту Чернігівської губернії. Навчався грати на бандурі, виконувати думи та інші твори у кобзаря А. Шута. П. Куліш з вересня 1853 р. записав від А. Бешка п’ять дум: «Богдан Хмельницький та Барабаш», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Олексій Попович», «Козак-нетяга Фесько Ганджа Андибер», «Плач невольників на турецькій каторзі».

Докладних відомостей про А. Бешка немає. Помер він у 1855 році.

3-й провідник. Іван Романенко — кобзар та лірник з м. Британ Борзненського повіту Чернігівської губернії (деякий час жив у самій Борзні). Помер Романенко у 1854 році, коли йому було 60 років.

До репертуару кобзаря входили такі думи: «Проводи козака», «Федір Безродний, бездольний», «Козак Голота», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», уривки з думи «Івась Коновченко, Удовиченко», а також пісня «З-під темного лісу, З-під зеленого гаю».

Як бачимо, репертуар І. Романенка був не дуже великий. І все ж постать цього кобзаря є досить цікавою. Романенко — народний музикант, що грав на двох музичних інструментах — бандурі й лірі.

Учитель. Тепер ми вирушаємо на Слобожанщину. Це переважно територія нинішніх Сумської та Харківської областей. (Показує на карті). У XIX столітті Слобожанщина стала воістину кобзарським краєм. Слобожанці щиро шанували народних співців і турбувалися про їхнє здоров’я. Так, у селі Великій Писарівці (тепер райцентр Сумської області) прості люди на громадських засадах створили притулок — шпиталь для престарілих бездомних кобзарів. Тут народні митці мали змогу підлікуватися й перебути люту зиму, щоб з першими теплими весняними променями сонця знову вирушити в далекі мандри.

На Сумщині (у Ромнах) щорічно відбувався знаменитий Іллінський ярмарок — традиційне місце зібрання кобзарського братства. Кобзарі не лише виступали, а й вирішували свої корпоративні питання. Тут же давали «визвілку» — посвячували в кобзарі своїх учнів.

Визнаними широким загалом українського суспільства в другій половині XIX ст. були такі кобзарі Слобожанського краю, як Степан Пасюга (з Великої Писарівки на Сумщині), Гнат Гончаренко, Микола Ригоренко (обидва з Харківщини). (Показує портрети кобзарів).

1-й провідник. Гнат Гончаренко (показує портрет кобзаря) походив з кріпацької родини. Народився у 1835 році в слободі Ріпках Харківського повіту. Після тяжкої хвороби на очі 12-річним хлопчиком осліп.

Згодом навчився грати й почав кобзарювати. У репертуарі мав українські народні пісні, псалми та думи. У 1908 році Леся Українка з Климентом Квіткою записали від нього на фонографі думи «Олексій Попович», «Про правду», «Про сестру і брата». Філарет Колесса, який розшифрував і опублікував у 1913 році ці думи, дав високу оцінку виконавській майстерності кобзаря. Захоплювалась грою Гната Гончаренка й Леся Українка. Дослідники особливо відзначали архаїчний спосіб речитації кобзаря.

2-й провідник. Полтавський край дав Україні таких відомих кобзарів, як Федір Гриценко-Холодний, Іван Кравченко-Крюковський, Михайло Кравченко, Архип Никоненко, Федір Кушнерик (показує портрети кобзарів).

Цікавим є життєпис Івана Кравченка Майбутній кобзар народився у 1820 році у місті Лохвиці в сім’ї кріпака дрібнопомісних дворян Крюковських. Від них і дістав прізвище Крюковський.

Коли малому Іванкові було три роки, його взяли до панських покоїв на забаву паничеві, який був на кілька тижнів старший за нього. Потім хлопчину зробили лакеєм-попихачем. У панських покоях майбутній кобзар жив до п’ятнадцяти років. Панич був надзвичайно жорстоким і дуже знущався з однолітка-кріпака. Десь близько десяти років у Івана почали боліти очі, боліли три роки, згодом він осліп.

Старий пан відпустив Івана на волю, не давши ні хати, ні поля. «Ти сліпий, — сказав він хлопцеві. — Нащо тобі хата? Ти у людей де-небудь проживеш».

Івана віддали на три роки в науку до кобзаря. Минули роки. Він став талановитим і визнаним майстром своєї справи. Зауважимо, що у 1875 році Остап Вересай, який перебував тоді в зеніті слави, назвав І. Кравченка-Крюковського кобзарем, кращим за нього.

І. Кравченко-Крюковський мав широкий кругозір, був справедливою людиною, завдяки чому мав надзвичайний авторитет серед кобзарів та лірників. Вони обрали його своїм «панмайстром» — президентом досить складної кобзарсько-лірницької організації.

Зовнішність кобзаря була дуже показовою — це був сухий, вище середнього зросту дід з майже білим волоссям до плечей. Він дуже дорожив своєю шевелюрою, кажучи, що йому як кобзареві та панмайстру вона личить.

П. Мартинович від І. Кравченка-Крюковського записав десять дум: «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Олексій Попович», «Федір Безродний, бездольний», «Самійло Кішка», «Три брати самарські», «Івась Коновченко, Вдовиченко», «Сокіл і Соколята», «Проводи козака», «Сестра та брат», «Бідна вдова та три сини». Народний співець знав 12 псалмів, багато історичних, ліричних, побутових пісень, танцювальних мелодій.

Трапилось так, що мистецтво цього «великого кобзаря» (так називали його сучасники) було недостатньо вивчено.

3-й учень. Така ж доля спіткала ще одного дуже талановитого кобзаря кінця XIX століття — Ф. Гриценка-Холодного. (Показує портрет кобзаря).

Кобзарі-сучасники вважали цього бандуриста з Полтавщини — надзвичайно талановитим музикантом. Опанас Барь, розповідаючи про гру Ф. Гриценка-Холодного, запевняв, що нічого подібного він ще не чув: «Було, як сяде, як зашкряба, як затужить, то й сам плаче, і всі за ним, а мідяки, то як той горох, у коновочку тільки тр... тр... тр...». Є правдиві свідчення, що Ф. Гриценко-Холодний міг босими ногами грати на бандурі будь-який козачок. Бандура музиканта мала сорок п’ять струн, що на той час було великою рідкістю.

Ф. Гриценко-Холодний виконував думи «Івась Коновченко, Вдовиченко», «Бідна вдова і три сини», «Сестра та брат», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», псалми та пісні.

На жаль, від цього бандуриста не було записано мелодій, можливо, вони відкрили б нову цікаву сторінку в історії розвитку народного мистецтва.

4-й учень. Архип Никоненко (показує портрет кобзаря) — лірник з м. Оржиці Лубенського повіту Полтавської губернії. Виконував такі думи: «Козак Голота», «Бідна вдова і три сини», «Сестра та брат», «Буря на Чорному морі», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі».

Дума «Козак Голота», записана П. Кулішем від А. Никоненка, є найбільш художньо довершеною порівняно з варіантами, записаними від інших кобзарів

та лірників. (Звучить магнітофонний запис «Думи про козака Голоту»).

А. Никоненко мав особливу манеру виконання дум. Цей музикант співав дуже повільно: він уголос міркував, хитав головою і глибоко зітхав. Кобзар часто припиняв спів і, перебираючи струни, пристосовував проспіваний вірш до власного становища — або правильність моралі пісні доводив власними прикладами. Інколи він дуже переймався змістом пісні, голос його тремтів усе сильніше і, нарешті, голосіння на кілька хвилин переривало спів і музику. Поводиркою Никоненка була його чотирирічна донька.

Крім гри на кобзі й лірі він, як і деякі інші кобзарі та лірники, сукав мотузки, робив упряж.

Архип Никоненко був одним з кращих виконавців українських народних дум середини XIX століття.

Учитель. На цьому закінчуємо нашу мандрівку вглиб віків, яка допомогла нам ознайомитися з історією українською кобзарства, основними центрами його побутування.

Завдячувати за невтрачену пам’ять про таке унікальне явище в світовій культурі, як українське кобзарство, ми повинні визначним діячам української культури, збирачам і популяризаторам народних дум і пісень — Пантелеймонові Кулішу, Миколі Лисенку, Лесі Українці, Климентові Квітці, Філарету Колессі та ін. На початку XX століття з ініціативи та за активного сприяння Лесі Українки було споряджено експедицію, під час якої з вуст сорока кобзарів записано (з нотним текстом) народні думи. Пізніше Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка у Львові видало у світ двотомну книгу «Мелодії українських народних пісень».

Завдяки цьому такий величезний пласт української народної культури, як кобзарство, не пропав безслідно, не розвіявся на дорогах історії, а був збережений для нащадків. Маємо перейнятися почуттям морального обов’язку та громадянської відповідальності й повинні зробити все, щоб не лише зберегти, а й примножити і передати ці нетлінні цінності духовного життя нашого народу прийдешнім поколінням українців. Переконаний, що наші уроки спонукають кожного задуматися над цим. (Цю думку вчитель виголошує в супроводі думи «Плач невільників»).