Осінніми вечорами, коли плачуть небеса і зорі падають на похилені трави. Далекими стежками, серед незвіданих всесвітів блукає кохання. Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не торкнеться до твого серця, заблукавши десь там у далеких степах, не залишивши тобі навіть споминів, лише гіркі сподівання.

Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними залишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.

Хоч раз її міцно обняти,

До серця свого пригорнуть,

До болю в уста цілувати,

А там уже будь-що-будь!

Ведучий 1. Кохання – одне з найкращих і найглибших людських почуттів, невичерпне та вічне, як саме життя. Його сила облагороджує, робить людину добрішою і кращою, спрямовує на величні діла і героїчні вчинки, а іноді змушує тяжко страждати.

Ведучий 2. Кохання – одна з найстраждальніших тем світової літератури від самого початку її існування. Кажуть, що про любов сказано все, але не всіма. Тобто кожен, поет він чи прозаїк, драматург чи людина зовсім не причетна до літератури, у житті обов’язково "пише” свою неповторну історію кохання.

Ведучий 1.

"Я тебе кохаю …”

Різні віки, різні мови…

Все різне. Єдине – кохання.

Воно, як пісня, без кінця та краю,

Що лине безкраїми степами,

Як біг струмка, як грім і блискавиця,

Як зірка, квітка, що вража сміливця

Красою й простотою водночас.

Кохання – все, що було, є і буде.

Воно зігріє вас у свята й будні.

Ведучий 2. Найкращими словами, що притаїлись у найпотаємніших глибинах сердець, передають закохані одне одному свої почуття, розповідають про радість і щастя, про тугу і біль.

Ведучий 1. Саме кохання, любов – джерело творчого натхнення багатьох поколінь. До цієї одвічної теми завжди зверталися художники, композитори, скульптори, філософи.

Читець. (На фоні музики декламує вірш Р. Тагора "Вічна любов”)

В обмінах народжень, крізь даль і роки,

До тебе манили пориви п’янкі,

З пісень тобі серце сплітало вінки,

Якими вінчалася ти залюбки.

У різних народженнях, в різні віки

Я чую легенди старі про кохання,

Про щастя побачень, про біль розставання,

Ввижається серцю зраділому вмить :

Мов зірка Полярна, крізь морок століть

Твій образ ясний наді мною горить.

Несе нас кохання довічна ріка,

З несмертного часу вона витіка,

В ній сльози розлуки, освідчень слова –

Одвічне кохання усіх порива.

Сьогодні ж кохання спинило свій біг,

Тобі воно, рідна, упало до ніг.

У ньому ридання і радості спів,

У пісні моїй - всіх поетів порив,

В одному коханні – любов всіх часів.

Читець. (Мелодекламація. Сонет Данте)

Благословенні будьте день і час,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де спостеріг я ті сяйливі очі.

Що зав’язали світ мені навік!

Благослови вогонь, що серце пік,

Солодкий біль опечаленої ночі

І лек Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте серця рани

І вимовлене пошепки ім’я,

Моє і дочки – ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в’яне, -

Йти, неподільна радосте моя!        

Ведучий 2. Любов, таємнича і загадкова, стояла і стоїть біля витоків тих миттєвостей, коли в душах людських виникає щось незбагненне животворяще, викликає подив і захоплення, вводить у світ краси і величі.

Читець. (Декламує сонет 132 Ф. Петрарки)

Коли ж це не любов, то що ж це бути може?

Коли ж любов, тоді скажіть, яка вона?

Чи добра? – Звідки ж мук навала нищівна?

Лиха? – Чому ж той біль такий солодкий, Боже?

З чиєї волі так все скоїлось – хтозна?

Як самохіть горю, то й скаржитись негоже,

А як нехотячи, то й плач не допоможе.

Це – животворна смерть, це – втіха навісна!

Страшного безладу я осягнув мету:

Так, ніби в море я, у просторів безкраю

В хиткому човнику пустився без керма.

Безглуздя? Мудрість це? – І думати дарма!

Чого бажаю я – і сам уже не знаю:

Палаю взимку я, у спеку весь дрижу. 

Читець. (Мелодекламація 130 сонету В.Шекспіра)

Її очей до сонця не рівняли,

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного, коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не спостерігав,

І дише так вона, як дишуть люди, -

А не конвалії між диких трав.

І голову її рівнять не треба

До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої – цілком земні.

І все ж вона найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

Ведучий 1. Кохання приходить раптово і несподівано, коли у шаленому галопі час раптом зупиняється, коли в калюжах повсякденного життя відбиваються промені невловимої, тріпотливої радості, коли душа спалахує іскорками мрій і лине у світ Ромео і Джульєтти.

Romeo: It is may lady. O, it is my love.

O, that she knew she were. –

She speaks, yet she says nothing: what of that?

Her speaks lye discourses, I will answer it. –

I am too bold; t’is not to me she speaks.

She, how she leans her cheer upon her hand.

O, if I were a glove upon that hand.

That I might tough her ehhek.

Juliet:    Ah, me.

Romeo:  O, speak again, bright angel!

Juliet:    O, Romeo, Romeo. Wherefore art thou Romeo?

              Or, if I’ll no longer be a Capulet.

Romeo:  Shell I hear more, or shall I speak atthis?

Juliet:    T’is but thy name that is my enemy: -

O, be some other name.

What’s in a name. That which we call a rose

By any other name would smeet;

Romeo, doff thy name;

And for that name, which is not part of thee, gake all myself.

Ведучий 2. Кохання. Раптове і несподіване. А за ним надія і натхнення.

Читець. (Виконує вірш Пушкіна "Я вас любил…”)

Ведучий 1. Кохання приходить тоді, коли однієї миті тернисті стежки двох перетинаються і зливаються воєдино.

Читець. (Виразно читає сонет 116 В. Шекспіра)

Ведучий 2. У житті всіх людей наступає мить, коли два погляди зустрічаються, а серця, вражені золотими стрілами Амура, втрачають краплини крові, які виводять на скрижалі життя звичне й неповторне водночас "кохаю”.

Читець. ( На фоні музики виразно читає сонет 22 Данте)

Ведучий 1.Краса – сила надзвичайна. Вона підносить і зачаровує. Вона – воскрешає. Тому всі ми поклоняємося їй, шукаємо її серед одноманітності буднів.

Ведучий 2. Що традиційно дарували представницям прекрасної статі шляхетні лицарі?

      Темпераментні іспанці – серенади під балконами. Піросмані подарував своїй коханій площу троянд. Вишукані французькі кавалери – екзотичні парфуми, коштовності, маєтки, палаци й острови. Бідні студенти всіх країн – інтимні вірші й букетики фіалок. Хоч би яким був дарунок – коштовним чи не дуже, його завжди доповнювали квіти.

Кілька порад шляхетним кавалерам

Прагніть подарувати те, що вона неспроможна купити собі сама. Пам’ятайте золоте правило: цінний не подарунок цінна увага. Тож не намагайтеся перестрибнути самі себе, свої можливості, навіть зовсім недорогий подарунок зможе принести радість.

Подарунок має нагадати про пам’ятний день чи випадок. У стосунках із дівчатами не керуйтеся правилом: "Дарованому коневі у зуби не дивляться”. Не дослухайтесь до порад товаришів. Вірте, ваша обраниця неповторна, тож і подарунок для неї має бути неповторним.

Ніколи не робіть надто дорогих подарунків. Ви поставите дівчину у незручне становище. І пам’ятайте, що жодна дівчина, хіба що надто ображена, не поверне назад вам квітів, бо цей дарунок ні до чого її не зобов’язує.

Ведучий 1. Життя – це чаша, наповнена краплинами радощів і страждань, злетів і падінь, надій і розчарувань. Розбити її – значить навіки зранити гострими осколками душу, зламати ніжну квітку. Пелюстки, свіжі та прив’ялі, вранішні й вечірні, весняні й осінні, торкнувшись поетичного таланту, впали безцінними перлами на палітру літератури.

Читець. (Виконує вірш М. Рильського "Так ніхто не кохав.”)

Ведучий 2. Перше кохання, кажуть найсильніше… Мабуть, тому, що приходить рожевим серпанком юності, зачіпає серце крилом ліричної пісні, збурює почуття, перетворюючи всі думки в солодкі мрії, що несуть у вир романтики.

Читці. (Під музичний супровід виконують вірші Ліни Костенко,       В. Сосюри)

Ведучий 1. Кохання… Прекрасне й жагуче. Воно часто не гине навіть у серці безнадійно закоханого.

Читець. (Вірш Гійома Аполлінера)

Любов померла на руках.

Ти пам’ятаєш першу зустріч.

Та інша прилетить, як птах,

Ти тільки вийди їй на зустріч.

Минула ще одна весна,

Вона була ласкава й ніжна,

Прощай годино чарівна,

Ти прийдеш знов жадана й ніжна.   

Ведучий 2. Любов… Солодка, мов мед і гірка, мов полин-трава. Серед ураганів життя і штормів долі можуть розійтися стежки, що тільки-но з’єднались, навіки розімкнутись руки, що так і встигли переплестися

Читець. (Вірш Альфреда де Мюссе)

"Ніколи!” – ви зрекли, тоді, як біля нас звучала Шуберта мелодія велична.

"Ніколи!” – ви зрекли, тоді, як, попри вас, з очиць світилася блакить меланхолічна.

"Ніколи!” – ствердили, і погляд ваш пригас,

Немов потьмарена медаль середньовічна.

Проте запоною шляхетність горда й вічна

Рум’янцем вам лице заслала водночас.

Одне лиш слово ви сказали, повні зваги.

Освідчуючись вам, я не звертав уваги

На вашу посмішку та риси чарівні.

Душа принадніша, ніж ваші очі сизі,

І, дивлячись у них, я шкодував, маркізо,

Що серце квіткою закрилось в ній.

Ведучий 1. Життя буває немилосердним і жорстким, ставлячи на шальки терезів долі закоханих, вимагаючи невблаганними обставинами їх неминучої розлуки.

Читець. (Г. Аполлінер "Прядка волосся”)

Русявого волосся прядка,

Не муч мене і не неволь.

А в тебе чи жива ще згадка

Про спліт химерний наших доль?

Монмартр. Отель і ти мов мрія.

Тут тихий шепіт перебіг.

Я пам’ятаю день, коли я

Переступила твій поріг.

Ця згадка – прядка нині впала

Додолу, мов останній лист,

Дві долі наші попрощались

Із днем згасаючим злились.  

Ведучий 2.Та любовне помирає, не розвіюється попелом. Вона живе скрипкою, словом, словом, подихом вітру.

Ведучий 1. Кохання і любов – категорії вічні. Попри всі біди, злигодні, попри всі катаклізми, у світі владарює чистота, честь, гідність і любов. На цій ноті ми закінчуємо сьогоднішню зустріч любителів поезії.

Ведучий 2. У програмі прозвучали вірші Р.Тагора, Петрарки, Данте, В. Шекспіра, О. Пушкіна, М. Рильського, В. Сосюри, Ліни Костенко, Г. Аполлінера, А. де Мюссе.