Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину. Духом української народної пісні пройняті всі його твори. Сам поет гарно співав, особливо задушевно виконував пісню «Зоре моя вечірняя». Ось чому, перебуваючи на засланні, він так радо сприйняв появу «воістинно дорогоцінної книги» — «Записки о Южной Руси», збірника фольклорних, ліричних творів та історичних матеріалів, що упорядкував і видав у двох томах П. Куліш. У листі до А. Маркевича від 22.04.1857 р. Шевченко писав: «…такої книги… я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській літературі. Спасибі йому, він мене неначе переніс в нашу Україну і посадив меж старими сліпими товаришами-кобзарями».

Того ж дня поет пише до М. Лазаревського про «Записки»: «Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав».

Звучить українська народна пісня про Морозенка. Слово учителя. Т.Г. Шевченко прихильно оцінював музичну обробку А. Маркевичем українських народних пісень. Пісня про Морозенка «живісінько» нагадувала поету в засланні «нашу милую безталанную Україну». А. Маркевичу Шевченко присвятив поезію «Бандуристе, орле сизий»:

Бандуристе, орле сизий!

Добре тобі, брате:

Маєш крила, маєш силу,

Є коли літати.

Тепер летиш в Україну —

Тебе виглядають.

Полетів би за тобою,

Та хто привітає. У листі до Я. Кухаренка (від 5.06.1857 р.) Тарас Григорович пише: «Могила (А.Л. Метлинський), кажуть, видає збірник наших пісень, нехай йому Бог помагає».

Бандуристи виконують українську народну пісню.

Навчаючись в Академії мистецтв, Тарас Шевченко духовно збагачується. Він знайомиться з творчістю видатних композиторів, слухає опери, відвідує концерти митців, зустрічається з ними.

У грудні 1857 року Шевченко у Нижньому Новгороді познайомився з О.Д. Улибашевим — «знаменитим критиком і біографом Бетховена і Моцарта», інколи відвідував його «с благой целью послушать музыку» (запис у «Журналі» від 2 і 14.12.1857 та 27.01.1858 р.).

Про глибоке розуміння Шевченком музичних творів свідчать його повісті.

Лінії і тони пейзажу, що відкривалися герою повісті «Художник» із київських круч, порівнюються з могутніми акордами Гайдна. Про ораторію Гайдна «Створення світу» устами героя повісті «Музикант» Шевченко скаже: «Це істинне створіння світу, виконання його у Великому театрі занадто громко: важко слухати. Тут потрібно щонайменше Михайлівський манеж». Музичні твори австрійського композитора Йозефа Гайдна, багаті мотивами народної творчості, Шевченко називав «божественними» (5.02.1858 р.).

Звучить один із квартетів Йозефа Гайдна.

Повість «Музикант», природно є найбагатшою у плані вивчення теми. Тому мають звучати уривки з цього твору, особливо зворушливий епізод у виноградній альтанці.

Кріпосний музикант Тарас Федорович заговорив «чудными божественными звуками, в которых отразились стоны рыдающего непорочного сердца». Він «говорив» віолончеллю: програв знамениту каватину з «Норми» італійського композитора Вінченцо Бєлліні, від чого в ліричного героя «дух захватило при цих звуках».

Ця арія торкалася найвразливіших струн душі Тараса Шевченка. Він слухав її неодноразово у виконанні багатьох співачок. Шевченко слухав оперу «Норма» у Петербурзі в 1837 році. Поет насолоджувався каватиною з цього твору, коли її співала дружина Карла Брюллова. Про це він пише у повісті «Художник»: «Красуня Емілія сіла за фортепіано і заспівала не сильним, але чаруючим голосом знамениту каватину із «Норми».

Із повісті «Музикант» дізнаємось, що протягом зими Тарас Федорович проштудіював Ромберга (німецький віолончеліст, композитор і диригент) і Серве, опановуючи мистецтво гри на віолончелі. Гру бельгійського віолончеліста-віртуоза і композитора А.-Ф. Серве, який мав світову славу, Шевченко слухав у Петербурзі, куди музикант приїжджав на гастролі в 30-40 рр.

У 1845-1852 роках ХІХ ст. придворним солістом у Петербурзі був бельгійський скрипаль і композитор Анрі В’єтан. Тарас Григорович із захопленням згадував про майстерність гри В’єтана в повісті «Музикант». Послухавши у Великому театрі гру Серве і В’єтана, устами Тараса-музиканта Шевченко скаже: «Боже мій, я не чув та й не почую ніколи нічого прекрасніше!»

Читаємо уривок із повісті «Музикант», де кріпосний віолончеліст, скрипаль був солістом у «Бурі» Мендельсона («Соло він виконував з таким почуттям і майстерністю, що хоч би самому Серве так впору») та «Преціозі» Веберга, що полонило ліричного героя.

А ось ще один епізод із повісті «Музикант», що

підводить нас до творів Бетховена і Моцарта, — сцена у хатці, коли Тарас Федорович грав на віолончелі «одну з божественних сонат божественного Бетховена». З такою ж високою майстерністю — дві сонати Моцарта і його ж знаменитий «Реквієм».

Звучить «Реквієм» Моцарта.

Прекрасні творіння Бетховена з глибоким почуттям виконує і пані Магдалена (п. «Варнак»).

Видатний німецький композитор Людвіг Бетховен у своїй творчості використовував фольклорні мотиви багатьох народів, у тім числі й українського. Учнів полонить «Місячна соната» (№ 14) Бетховена, в якій, за оцінкою Ромена Роллана, більше страждання і гніву, ніж любові. Перша її частина сприймається як скорботна задумлива пісня, а третя — драматично-схвильована, гнівна, бурхлива.

Звучить «Місячна соната» Бетховена.

Найчистішими, найщасливішими хвилинами свого життя герой повісті «Варнак» вважав ті, коли, затамувавши подих, слухав симфонії німецького композитора Й.-С. Баха, які виконувала на домашньому органі панна Магдалена.

Звучать токата і фуга ре-мінор Баха.

У тій же виноградній альтанці (повість «Музикант») Тарас Федорович заграв кілька задушевних мазурок Фредеріка Шопена, «одна одної краща, одна одної задушевніше».

Фредерік Шопен… Улюбленець Т.Г. Шевченка. Слухаємо зворушливий, повний тихого смутку вальс лямінор, створений композитором у 1831 році. Це був перший рік перебування Шопена на чужині, далеко од Вітчизни.

Під ніжні звуки вальсу читаємо запис у «Журналі» Шевченка від 27 серпня 1857 року. «Ночи лунные, тихие, очаровательно поэтические ночи! Волга, как бесконечное зеркало, подёрнутая прозрачным туманом, мягко отражает в себе очаровательную бледную красавицу ночи и сонный обрывистый берег, уставленный группами тёмных деревьев. Восхитительная, сладко-успокоительная декорация! И вся эта прелесть, вся эта зримая немая гармония оглашается тихими, задушевными звуками скрипки. Три ночи сряду этот вольноотпущенный чудотворец безмездно возносит мою душу к творцу вечной [красоты] пленительными звуками своей лубочной скрипицы…»

Болючі думки Тараса Шевченка, що повертався із заслання, ніби зливаються в унісон із вічно прекрасною, величною природою і музикою.

Звучать мазурки Шопена. Саме їх грав «кріпосний Паганіні» — скрипаль Олексій Панов (буфетник пароплава «Князь Пожарський»).

«Я никогда не наслушаюсь этих общеславянских, сердечно, глубоко умных песен. Благодарю тебя, крепостной Паганини… из твоей бедной скрипки вылетают стоны поруганной крепостной души и сливаются в один протяжной, мрачный, глубокий стон миллионов крепостных душ», — продовжує запис 27 серпня 1857 р. Тарас Шевченко.

Звучить фрагмент із опери «Запорожець за Дунаєм»

С.С. Гулака-Артемовського. Мистецтвознавці називають Гулака-Артемовського тенором європейського рівня, окрасою імператорської сцени.

Звичайно ж, Шевченко не міг слухати цю оперу, адже створена вона 1862 року. Але з 1838 року і до кінця життя поета, український композитор й оперний співак Гулак-Артемовський був одним із найщиріших друзів Т.Г. Шевченка. У найважчі часи опального поета він був поруч з ним. Після повернення Шевченка із заслання вони часто зустрічалися. Тарас Григорович із захопленням слухав не лише спів свого друга Семена, а й гру на фортепіано його дружини Олександри Іванівни (запис 27.05.1858 р.). Гулак-Артемовський присвятив своєму вірному другові пісню «Стоїть явір над водою». Слухаємо цей твір у грамзапису.

Тарас Шевченко і Йосип Петров. Перший — один з найвизначніших поетів світу, другий — гордість оперної сцени, засновник російської вокальної школи.

Йосип Петров народився 15 листопада 1806 р. в м. Єлисаветграді (тепер Кіровоград) сім’ї бідного крамаря. Уперше Шевченко і Петров зустрілися 27 квітня 1840 року на літературно-музичному вечорі, де було уперше представлено видання «Кобзаря» Шевченка. Нестор Кукольник, відомий у Петербурзі своїми реакційними поглядами драматург, образливо висловився, що ця книга написана «мужицькою мовою так званих малоросів». Як же зреагував на це Петров? Ось що розповідають сучасники Шевченка:

— Мужицька мова кажете? — пролунав громовий бас, і над столом підвелася могутня постать молодої ще людини, одягненої у чорний фрак і білу сорочку. — Це мова співучого, талановитого, хоч і знедоленого народу. Я теж виріс серед цих чудових людей, малоросів, як ви кажете, пане Кукольнику, і співати у них навчився.

— Дякую, друже, — підійшов до високого Тарас. — Хто ви, добрий захиснику мій?

— Це знаменитий співак Йосип Петров, — втрутився у розмову Струговщиков…

— То ви, кажете з України? — хвилюючись перепитав Шевченко. — Звідки, з яких країв? Яка доля закинула вас у столицю?

Актор розповів поету невеселу історію свого життя.

Так почалася дружба двох велетів.

Тут пошлемося лише на запис Шевченка у «Щоденнику» від 2 квітня 1858 року: «Вечером в цирке-театре смотрел и слушал «Бронзового коня» (опера французького композитора Даніеля-Франсуа Обера — Л.С.). Великолепная постановка и больше ничего. Один старик Петров и Семён со славою поддержали «Бронзового коня» А прочее — чепуха». «Вечером слушал оперу «Жизнь за царя». Гениальное произведение! Бессмертный М.И. Глинка! Петров в роли Сусанина попрежнему хорош, и Леонова в роли Вани хороша, но далеко не Петрова, которую я слушал в 1845 году» (17 квітня 1858 року).

Звучить арія Івана Сусаніна з однойменної опери М.І. Глінки.

Підсумок заняття.

— Яким постав перед вами Шевченко?

— Які нові грані в особистості Кобзаря ви відкрили?