Голод, неначе страшна повінь, неначе жахлива чума, поступово входить в життя кожного українського села, зокрема й Кленоточів, де живе родина Мирона Даниловича Катранника. Він руйнує таке звичне для селянина життя, сповнене праці й радості. Ось на перших сторінках роману Дарія Олександрівна одягає малу Оленку і в душі відчуває велику радість: «Наряджає доню: здається, то власне серце, вийняте з грудей, окремо радіє». Але радість уже затьмарюється неясною поки що тривогою за чоловіка, якого для чогось покликали до сільради. Цей епізод не випадковий у романі. Він показує всеперемагаючу силу батьківської любові, яка протягом страшних випробувань допомагає героям зберегти людське обличчя, не звиродніти, опираючись жовтому князеві. Родина Катранників, у якій завжди панував лад і спокій, взаєморозуміння, культ праці та любові, є втіленням усього траційно українського, і у своїй трагічній долі вона уособлює історію долі всього українського селянства, якому випало на початку XX століття перенести страшні випробування на духовну міць.
Отже, святковий недільний ранок, святий для селянина час відпочинку, затьмарюється появою «рудого промовця» — Григорія Отроходіна, який повідомляє про необхідність здати хліб державі. І саме з цього моменту життя селян перетворюється на перебіг жахливих апокаліптичних картин, що абсолютно суперечать нормальній людській логіці. Втрачається цілісність і сенс селянського життя, втрачається здоровий глузд у вчинках і думках, руйнується родина. Ми бачимо, як поступово вмирають всі члени родини Катранників: спочатку бабуся Харитина Григорівна, найстарший представник сім'ї, хранителька родинного вогнища, уособлення одвічної селянської мудрості, потім батько й мати та їхні діти, Микола й Оленка. Живим залишається тільки найменший син, Андрійко.
Трагічна історія родини Катранників пов'язана зі зруйнуванням хати — родинного вогнища. Хата традиційно була символом родини, добробуту, затишку, і тому коли вона руйнується, це символізує руйнування самих підвалин людського існування. Ось повертається з церкви мудра стара Харитина Григорівна і не впізнає завжди білу й затишну свою хату: «А ось — гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Поперериване все і порозкидане і потоптане. Сльоза збігла по щоці. Здогадалась стара — вже кінець настав. На старість побачила: знищено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі». Автор надає такої великої ваги цьому епізоду, тому що хоче підкреслити: руйнувалося все найважливіше в житті людини, сам сенс її існування.
Та не тільки окремі хати селянські перетворюються на пустку. Вилюднюються та пустішають цілі села, весь світ, неначе після атомної війни, стає пустим і страшним: «Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її, і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну пустелю. Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби занесене бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Немає ні повіток, ні клунь, ні комор — самі порозвалювані хати».
Так, скрізь панує «жовтий князь», владу якого утверджують страшні люди: «партійці і сільрадівці з револьверами в кишенях», міліціонери, «круки душоїдні», «нічні кагани», «ворожі виродки», «руїнники». Всі вони є слухняними рабами тоталітарної системи, бездумними, неначе зомбі. Це оті самі «коліщатка й гвинтики» системи, завдяки яким крутилися її колеса і нищили все живе.
Жертвами системи стали не тільки нещасні селяни, а й такі «наївні Дон-Кіхоти комунізму», як Зінченко, голова колгопу Вартимець, який намагається виконати безглузді накази і сам передчуває свій арешт. А їм протистоїть апологет «жовтого князя» Григорій Остроходін, міський житель, для якого село — тільки плацдарм його бойових дій, спосіб вислужитися. Таких людей могла породити тільки тоталітарна система, та не одного його, а цілий ряд таких же, немов випущених з одного конвейєра.
Проблема знищення тоталітарною системою усього людського в людині пов'язана з показом повного ігнорування всього індивідуального, перетворення селянства у безлику масу, якою буде легко керувати, масу, позбавлену пам'яті, культури, творчості. Людей перетворюють на речі, а потім скидають жорстоко з вагонів разом зі шпалами, як трапилося це з Мироном Катранником. їх ловлять і кидають на платформи, неначе скот, як бачить Дарія Олександрівна, переховуючись з дітьми на складі.
Викривальний пафос роману дуже виразний. Автор засуджує тоталітарну систему не просто як біду окремої нації та певного покоління, а як вселюдське зло, страшну руйнівну силу. Зображуючи реалістично, навіть з яскравими натуралістичними подробицями трагічні події в Кленоточах, загибель родини Катранників, відбирання хліба у тих, хто його вирощує, картини похмурого запус тіння села, автор розвінчує офіційний міф про радянський «колективний рай» для селянства, де нібито з піснею йдуть у поле і повертаються з нього. Нещадно розвінчує автор і представників тоталітарного режиму: «Наслано біснуватих, і вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках... дітей викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собі мріть з немовлятами!». Дуже страшна і вражаюча картина, навіть апокаліптична.
Однак Василь Барка, при всьому його викривальному пафосі, не засуджує своє покоління, він називає себе самого «свідком до суду» — об'єктивним свідком, який, проте, не залишається байдужим. Сучасний читач із жахом читає сторінки роману, але, можливо, переживши гнів, біль, відразу, жах, кожен з нас очиститься духовно і захистить свою націю від повторення подібного.
