Протягом тривалого часу говорити про події тих років в Україні було заборонено, саме тому сьогодні не всі готові визнати їх спланованою акцією, спрямованою проти народу, що не приймав більшовицьких ідеалів і вважався, за висловом Й. Сталіна, «найненадійнішою ланкою комуністичного режиму».
Першим художнім твором, який розповів світові про страшний 1933 рік в Україні, його причини й наслідки, став роман У. Самчука «Марія». Написаний у стилі хроніки життя селянки, твір підводить читача до розуміння символічності образу цієї жінки, що уособлює Україну - багатостраждальну, але незнищенну землю. На перших сторінках роману опис життя й побуту українських селян, з їхніми буднями і святами, радощами й клопотами дещо ідилічний. Однак поступово оповідь набуває трагічного звучання, останні розділи роману справляють вже зовсім інше, моторошне враження. Автор підносить їх до рівня національного епосу - особиста трагедія жінки-матері стає трагедією України. Гинуть усі герої роману, і «тридцять днів гасне сама Марія - покинута, одинока». Жахи цієї смерті письменник змальовує з документальною точністю, притаманною хіба що спогадам очевидців та жертв голодомору, які залишилися живими й змогли «заговорити» лише в незалежній Україні.
Утім, попри трагічну тональність останніх розділів, роман У. Самчука сповнений життєствердного пафосу: український народ безсмертний, він має своє майбутнє. Тому так актуально звучить слово Гната до односельців, по-біблійному пророче й піднесене: «Затямте ви, сини і дочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором! Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зне¬вірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..»
Чи не найповніше трагічні картини винищення української нації у 1933 році відтворив Василь Барка в романі «Жовтий князь». Переживши голодомор на Полтавщині, письменник двадцять п'ять років збирав свідчення очевидців і подав їх в художній формі на прикладі села Кленотичі, образ якого також символічний і уособлює тогочасну Україну.
Натуралістично, докладно змальовані письменником картини смерті селян та їхніх дітей, реалістичні описи голодних мук, пошуків їжі на зимових полях розкривають світові страшну сутність «процвітаючого суспільства» , розвінчують радянський тоталітарний режим, який так цинічно штовхнув у прірву своїх громадян, селян-хліборобів.
Особливо яскраво викривальний пафос «Жовтого князя» виявляється у зображенні трагедії родини Мирона Катранника, з якої в живих залишився тільки наймолодший син Андрійко. Символічно, що спочатку була спустошена хата Катранників - хата-святиня, де ікони споконвіку освячували хліб на столі. Так, хата за хатою, цілі села перетворювалися на пустки, згарища, руїни. «Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю... Все зруйноване! Зграї гайвороння кружать скрізь, над всенародною пусткою, і через шляхи відлітають геть: на степи, обернені в океан бур'янів». Основним носієм зла у романі Василя Барки є «золотозубий» жовтий князь - партійна верхівка. Усі негативні персонажі твору - це люди, що продали свої душі нечистому - жовтому князю.
Викриваючи та розвінчуючи, Василь Барка не засуджує, залишаючи це читачеві. В основі його твору, як і в «Марії» У. Самчука, - життєствердна ідея, оптимізм і віра у незнищенність українського народу, що розкривається в символічному образі церковної чаші, яку, ризикуючи життям, врятували й зберегли селяни. Про це знає Андрійко. Може, тому й вижив він, єдиний із усієї родини, щоб повернути чашу, аби вона знову сяяла у церкві, нагадуючи прийдешнім поколінням про події минулого й змушуючи ніколи про них не забувати.
Осмислюючи художні твори, присвячені голодомору, сучасний український читач має усвідомити, як важливо знати історію та вміти засвоювати її часом трагічні уроки. На сьогодні тема голодомору 1932-1933 років в Україні надзвичайно актуальна. Це пов'язано як із загальним процесом відновлення історичної пам'яті українців, так і з проблемою визнання цієї події актом геноциду українського народу. І хоча, на жаль, злочини того періоду досі не засуджено на офіційному рівні, щороку все більше людей приходить у листопадовий день на Софійську площу із запаленою свічкою, щоб вшанувати пам'ять загиблих і засвідчити солідарність із тими, хто виступає проти зазіхань на життя окремої людини та нації в цілому.
