І ВАРІАНТ
Де згода в сімействі,
Там мир і тишина,
Щасливі там люди,
Блаженна сторона.
Г. Сковорода
І. Нечуй-Левицький — надзвичайна постать українського письменства. За своє життя письменник створив багато цікавих творів, але, на мою думку, одним з найдивовижніших є його повість «Кайдашева сім'я». Тут розповідається про життя сім'ї Кайдашів, про взаємини між її членами, про побут української селянської родини. Повість збагачена різноманітними образами, та найяскравішим з них є образ Мелашки.
Мелашка різко відрізняється від завзятої Мотрі та вічно невдоволеної Кайдашихи. Дівчина була лагідною, романтичною натурою, з поетичною душею, з ласкавим серцем. «Брови чорні, очі карі — любо подивиться; личко, як калина». Вона була «молоденька й невеличка на зріст, але проворна, жвава».
Коли Мелашка зустріла Лавріна, то розквітла, мов квітка в полі, але коли вона стала Лавріновою дружиною, її життя перетворилось на пекло. Кайдашиха не давала проходу невістці. Через Мотрю свекруха була ворожа до Мелашки, яка на відміну від дружини Карпа мовчки терпіла всі підступи Лаврінової матері. «Молода Мелашка, вкинута в чуже село, між чужі люди, не сміла нічого говорити проти свекрухи і мовчки робила все, що загадувала свекруха». Мотря ж «була не з таківських, щоб комусь покорятись». Дуже тяжко було жити дівчині в родині чоловіка, але вона терпіла, та навіть найбільшому терпінню приходить кінець.
Якось напередодні Великодня із прочанами Мелашка пішла до Києва одговітись у Лаврі, де й залишилась у проскурниці пекти проскури. «Не вернуся додому, зостанусь тут, що Бог дасть, а потім що буде, те й буде». Доки Мелашка жила в Києві, її серце дуже боліло через Лавріна, вона любила його й сумувала за ним. Тож коли Лаврін зі своєю матір'ю вирушили до Києва шукати Мелашку, дівчина перша побачила їх і кинулась до свого чоловіка. Вона відразу забула всі чвари та суперечки, бо кохала Лавріна більше за життя.
Повернувшись до села, Мелашка стала жити набагато краще, бо свекруха вже не так докоряла їй. Через деякий час народилася дитина, і, здавалось, вже ніщо не повинно було заважати спокійному життю молодиці, але...
У сім'ї між Мотрею та Кайдашихою чвари та сварки продовжувались, не обходили вони й Мелашки. Поступово вона стає такою ж дріб'язковою та егоїстичною, як і інші члени родини. Дівчина вже не поступається Мотрі у сварках.
Чому Мелашка стала такою? Куди поділись щирість, вразливість, романтичність, духовна краса? Сварки й чвари викликають не лише сміх, а й серйозні роздуми, примушують глянути на себе збоку.
Роз'єднаність, невміння дійти згоди як у родині, так і в суспільстві, шкодить самим суперникам, їх благополуччю, затьмарює радість життя. А ще це викликає зневагу сторонніх людей.
Не схожі ні зовнішністю, ні поведінкою, ні характерами герої повісті, проте, складають одну сім'ю. Нечуй-Левицький піднімає ширму над життям сімейства, де піклування один про одного сприймається як щось надзвичайне, а душевна черствість, моральна зубожілість — як нормальне явище. Та чи можна назвати Кайдашеву сім'ю в Україні того часу типовою? Ні. Автор показав, якими не треба бути. Тому й немає у творі жодного позитивного героя. Якщо образ Мелашки на початку повісті викликав захоплення, то в кінці твору виправдання її поведінці не можна знайти. Тому повість має своїм завданням морально вплинути на людей, показати «як не слід жити».
ІІ ВАРІАНТ
Прочитавши декілька перших сторінок «Кайдашевої сім'ї» І. Нечуя-Левицького, я вже зрозуміла, що буду читати цю повість не з примусу, не тому, що цього вимагає вчитель і не задля гарної оцінки, а просто для задоволення, лише тому, що цей твір дуже цікавий. І мої сподівання виправдалися. Перегорнувши останню сторінку, я відчула, що наче побувала в українському селі XIX століття, познайомилась з героями твору, відчула соковитий селянський гумор, побачила нехитрий побут українців минулих століть... Зрозуміла я також, що недаремно І. Франко свого часу назвав Івана Нечуя «майстром зору», адже усі портрети і пейзажні малюнки у творі виписані настільки детально, що постають перед читачем, наче на картині.
Написана більше ста років тому, у 1878 році, «Кайдашева сім'я» не втратила своєї актуальності і сьогодні. Можна скільки завгодно говорити про те, що всі чвари у родині Омелька Кайдаша були викликані соціальними причинами, мовляв, після земельної реформи 1861 року українські селяни не отримали сподіваної волі, і тому ладні були забути про будь-які моральні норми, тільки б здобути зайвий шматок землі. Безперечно, прихильники такої точки зору де в чому мають рацію. Однак, на мою думку, конфлікт, що зароджується і розвивається у сім'ї Кайдашів, має все-таки інший характер. Цей конфлікт є вічним, адже так влаштована людина, що рано чи пізно їй стає замало того, що вона має, і захочеться більшого. Від цього не застрахований ніхто з нас, незалежно від віку, статі та століття, в якому живе. І тільки зрозумівши цю просту істину, по-іншому починаєш сприймати героїв Нечуя-Левицького.
А вони, ці герої, постають перед очима читачів як живі: з усіма своїми позитивними й негативними рисами, зі своїми проблемами, негараздами у стосунках, болями і радощами (так, у житті Кайдашів теж були приводи для радості, незважаючи на загальний негативний настрій у родині). Усі шестеро членів цієї сім'ї надовго запам'ятаються читачам, як люди палких пристрастей, особистості зі складними характерами. Але найбільше серед них мене вразила Мелашка — молода невістка Кайдашів. Адже саме з цією жінкою сталися протягом твору найбільші зміни. На початку твору це молода вродлива дівчина з поетичною душею. її портрет змальовано у традиціях народнопоетичних творів: «лице, як ягода», щоки, «як червоні яблучка», чорні брови, «як шовк», губи «повні та червоні, як калина. Сама Мелашка «рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина». У фольклорному стилі передано й враження Лавріна від першої зустрічі з дівчиною: «Коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упіймаю».
Таким же гарним, опоетизованим, чистим є кохання, яке спалахує між героями. Для Мелашки поруч з Лавріном сяє сонечко, а без нього настає темна ніч, а її розмови з коханим нагадують пісенну лірику: «Я цілу ніч спала, як не спала. Все ніби гуляла з тобою в зеленому гаю та квітки рвала; все ніби дивилась на тебе не надивилась, говорила з тобою ве наговорилась».
З такою поетичною душею і приходить Мелашка до Кайдашів. А тут дівчина потрапляє у пекло. Свекруха знущається, сварить її за будь-яку дрібничку, та ще й Мотря, старша невістка, враз забувши, як важко їй самій жилося у свекрухи в перші дні (а може, не забувши, а навпаки, з бажання помститися за своє лихо), починає допікати Мелашці не менше, ніж Кайдашиха. Іноді тиха, скромна молодиця наважується протестувати. Але протест її пасивний — Мелашка тікає з родини. Відпросившись на прощу в Київ, вона вирішує там і залишитися, найнявшися працювати у проскурниці. Почалося спокійне життя...
Однак Мелашку гризли докори сумління. Вона не змогла забути коханого чоловіка, за ним боліло її серце. І коли Лаврін з матір'ю прийшли до Києва у пошуках непокірної невістки, вона радо погодилася повернутися додому.
Кайдашиха ж, побачивши, до чого призвели її вчинки, відтепер дещо притихла, не чіпала більше Мелашку. А та, можливо, вражена своєю сміливістю (а як же: втекти від свекрухи аж до Києва!), можливо, зміною ставлення Кайдашихи до себе, починає змінюватися сама. Вона вже не мовчить, коли її чіпляє Мотря, а сама лається не гірше, ніж та. А далі, коли у Мелашки та Лавріна з'являються діти, коли треба вже думати, як їх годувати, що залишити згодом у спадок, починає битися з Мотрею за кожне яйце, за шмат полотна.
Де й поділася ніжна дівчина зі співучою душею! Замість неї - криклива жінка, часом зла, часом навіть жорстока. Чого вартий хоча б той епізод, моли вони з Лавріном прибирають драбину з-під ніг Мотрі, і та висить у повітрі, тримаючись руками за бантину, а за пазухою тримає курячі яйця! Або згадаємо, як Мелашка зі свекрухою били посуд у хаті Мотрі, або як молода невістка кидає деркачем сміття на половину старшої! Таких випадків у творі зображено безліч, і всі вони свідчать про дивну зміну, що сталася з Мелашкою.
Мелашка не втратила фізичної краси, навпаки, розквітла й стала ще вродливішою, однак вона загубила красу душевну. Втратила лагідність, чистоту душевних поривань, ніжність, мрійливість, стала схожою на лайливу Кайдашиху і Мотрю, що мала «серце з перцем». Що спричинило такі зміни в натурі, здавалось, прекрасної й душевно багатої людини? Мабуть, все-таки гонитва за майновими статками, бажання придбати якомога більше добра для родини. А може, тільки те оточення, в якому опинилася бідна дівчина? Чи праві ті, хто усі нещастя Кайдашів бачить у їх матеріальних негараздах? Чи причини слід шукати у моральній сутності героїв? Мені здається, що проблематика твору набагато глибша, ніж це здається на перший погляд, адже з подібними метаморфозами у житті людей, їхніх характерах ми стикаємося кожного дня, незважаючи на те, що часи дуже змінилися. І часто людей трансформують таким чином не матеріальні скрути, а навпаки, багатство.
Отже, прочитавши повість, стаєш перед безліччю питань, відповідей на які, мабуть, доведеться шукати все життя. І нехай наше життя, прекрасне й одухотворене, не стане подібним до життя Мелашки, обмеженого вузеньким світом селянського подвір'я.
ІІІ ВАРІАНТ
Повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» — один із найбільш значних творів української класичної літератури. Той, хто її прочитав, ніколи не забуде чудового пейзажу з крутими горами, зеленими терасами, із старим лісом, схожим на зелене море, вкрите хвилями. Не забуде дотепного діалогу молодих Кайдашенків про сільських дівчат, «батальних сцен» сутичок Мотрі й Кайдашихи. Незвичайність повісті у тому, що в ній поєднуються комічні і драматичні епізоди, як писали критики, звучить «сміх крізь сльози».
Кількість персонажів у творі обмежена. Можливо, тому кожного з них можна уявити повно та яскраво. Якби мене спитали про найулюбленішого героя з «Кайдашевої сім'ї», то я б не відповіла на це питання. Адже любити літературного героя можна лише за якісь прекрасні риси або вчинки. Тут же кожний персонаж проходить сумний і ганебний шлях — від порядності й душевного багатства до бездуховності і жорстокості. Любити їх, на мою думку, нема за що. Можна лише обурюватися й співчувати.
Але з-поміж усіх членів Кайдашевої сім'ї найбільше мене вразила молода пара. Лаврін і Мелашка спочатку здавалися зовсім особливими, не схожими на Карпа і Мотрю, а тим більше — на старших Кайдашів. Скільки ніжності в їхніх стосунках, які вони поетичні, лагідні! їхні зустрічі свідчили про щирість і красу почуттів, про вміння героїв бути люблячими, турботливими. Навіть після одруження, коли Мелашка перейшла жити до чоловіка, вони так само закохані, сповнені бажання допомогти, підтримати одне одного. Порядність і делікатність Мелашки не дозволили їй уподібнитися до Мотрі. Страждаючи від сварливої Кайдашихи, Мелашка просто тікає до Києва, бо не вміє давати відсіч. Не можна не співчувати Лаврінові, який боляче переживає зникнення коханої. Які романтичні стосунки, вчинки!
Але навіть ці романтики не зуміли зберегти своєї душевної краси. Як гірко читати сторінки, де Мелашка — спочатку несміливо, а потім упевненіше — відповідає Мотрі, Карпові. Брутальність, бездушність, упертість — ось що з'являється і в характері Лавріна. Він теж кричить на матір, як раніше Карпо, він не хоче поступитися жодним метром землі, відром груш. Суперечка братів за старе дерево викликає обурення: невже ніхто з них не може піти назустріч рідній людині! Невже це той ніжний, ласкавий, поетичний Лаврін?
Після чергової сварки «дві сім'ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро». У цьому іронічному описі є кричуща невідповідність. Красива, у яскравому одязі Мелашка — з тими ж очима й тонкими бровами, рум'яним лицем. Вона сяяла, «як кущ калини, посаджений серед двору». Але ж ця красуня вийшла з хати, щоб воювати — боронити свого кабанчика. Мотря з Карпом його тримають у своєму хліві, а Лаврін з Мелашкою не віддають родичам їхнього коня. Мелашка не відстає від Мотрі і кричить так само, «на всю губу».
Коли в характері людини зникають гарні риси, а натомість з'являються негативні — це завжди сумно. Але ще гірше й болючіше, коли деградує людина красива й душевна. Я вважаю, що переродження Мелашки й Лавріна найсильніше викриває несправедливе суспільство, в якому на першому плані — власність, гроші, майно, а чуле серце, щедра, людяна душа стають зайвими. Ось чому образи Мелашки і Лавріна так вразили мене. |
