На шкільному подвір’ї росла велика і висока яблуня. Яблука у неї були рожевобокі, смачні. Учні завжди ласували ними і невдовзі яблук майже не залишилося.
Іванко прийшов до школи рано. На лавці під яблунею вже сиділо двоє дівчаток. Вони дивилися вгору на яблуню, де росло ще кілька плодів. Дівчатка подивилися на Іванка, і в їх погляді він відчув прохання. Нічого не кажучи, він рішуче підійшов до яблуні і поліз за яблуками. Іванко був боязким хлопчиком, але для дівчаток, коли поруч нікого з хлопців не було, йому хотілося бути хоробрим лицарем.
Раптом під ногою вломилася гілка, хлопчик ледве встиг схопитися рукою за міцний стовбур. Як же важко йому було втриматися, як страшно! Але він знав, що йому ніхто не допоможе, нікому прийти, треба подолати страх самому. Дівчатка внизу закричали, підскочили на ноги і злякано дивились на Іванка.
— Нічого, зараз дістану вам яблук, крикухи,— сказав Іванко, переводячи дух. Хлопчик продовжував лізти до останніх яблук. І ось вони — великі, золотобокі, рожеві, смачні.
Поклавши яблука до пазухи, хлопчик поступово спускався донизу. Знову тріснула поруч гілка, але Іванко вже не боявся — він же спускався з яблуками додолу.
Спустившись із дерева, Іванко повагом підійшов до дівчат і кожній дав по яблуку.
— А тобі? — здивовано спитали дівчата. — Та нічого, обійдусь, я не дуже хочу. Дівчата захоплено подивилися на нього.
|
