Ім'я Миколи Вороного назавжди ввійшло в українську літературу. Але тридцять років твори його не могли зустрітися з читачем. Творчість М. Вороного не вписувалась у прокрустове ложе літератури того часу. Його хотіли бачити прямим і однозначним, рівним і однотипним. Але він був різнобарвним, багатотемним, непостійним, неповторним, то сумним, то життєрадісним. Він хотів, як і Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, вивести українську літературу на європейський і світовий рівень. Поезія М. Вороного у своїй основі глибоко патріотична. Про це, насамперед, свідчить поема «Євшан-зілля», яка була написана ще 1899 року, а тільки тепер дійшла до нас. Почуття любові до Батьківщини, до рідного народу, до своєї мови — ось основний ідейний зміст поеми. її сюжет М. Вороному навіяв Галицько-Волинський літопис, у якому збереглася легенда про чарівну силу степового зілля. Поет не просто переказав віршами літописну легенду, а й надав їй українського побутово-історичного колориту. У Києві живе в неволі син половецького хана. В полон його взяв Володимир Мономах і за його красу залишив при собі. Жив хлопчик у розкоші, в повазі. Він поступово став забувати рідний край, звик до чужого краю, чужих звичаїв. Але тяжко доживати віку половецькому хану самотньому. І посилає він на Руську землю гудця, звелівши йому знайти сина і заспівати рідних половецьких пісень. «А як все те не поможе, дай йому євшан-зілля», — сказав хан. Гудець знайшов хлопця. Спочатку співав йому героїчні й ніжні колискові пісні. Вони подобались хлопцеві, але не торкали його душі. І тоді співець дав йому понюхати євшан-зілля. Рідний степ — широкий, вільний Раптом став перед очима, з ним І батенько нещасний!!! Прокинулося найдорожче, найсвятіше почуття — любов до рідного краю. Ніщо тепер не в змозі зупинити юнака. Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пробувати! — злітають з його уст слова, і він, «оминаючи сторожу», крадькома простує «в рідний степ, у край всемилий», бо найдорожче для людини — її рідна земля і воля. Горе тій людині, яка відцуралася свого, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материнських очей та мозолисті руки батька. З болем у голосі звертається М. Вороний до таких людей. Високим патріотичним акордом, зверненим до сучасної України, її синів, звучать останні рядки поеми: Україно, мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось? Чи синів твоїх багато На степах твоїх зосталось? Чи не відцуралися вони свого роду, своєї матері-вітчизни? Немає в нас тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає кобзарів, що колись «співали-віщували заповіти благородні». Ось чому тепер «манівцями блукаємо без дороги». І поет справедливо ставить запитання: Де ж того євшану взяти, Того зілля-привороту, — Що на певний шлях направить, — Шлях у край свій повороту! |
