І ВАРІАНТ
Найбільш відомим романом видатного українського письменника Олеся Гончара є «Собор». Вперше він був опублікований у журналі «Вітчизна» й одразу знайшов багато прихильників, які нисловлювали схвальні відгуки про цей твір. Критики теж не могли не побачити геніальності роману, що був несхожий на інші літературні твори того часу. Однак у роману були й недоброзичливці, тому що твір мав явний викривальний пафос. «Собор» повністю розвінчував духовну атмосферу країни у 70-х роках XX століття: «вірус кар'єризму», свавілля і невігластво чиновників.
Уособленням духовної деградації в романі, наприклад, є один з центральних персонажів — Володимир Ізотович Лобода, або просто Володька Лобода, як називають його в рідному селі Зачіплянці. Хоч Володька і створює на перший погляд образ веселої, щирої, розумної людини, але насправді це не так. Перебуваючи на керівній посаді, Володька намагається «піднятись іще вище» будь-якою ціною. Ця людина вдає із себе чесного, працелюбного, порядного керівника, а насправді прагне лише безмежної влади. Саме думки про керівний пост і приносять Лободі задоволення, тому він запобігає перед секретарем обкому КПУ, підлещується до начальства. Володька навіть не бажає зрозуміти, що це погано: «Тепер стало модно кар'єризмом лаятись. Коли що, одразу кар'єрист! А що тут поганого? Хіба це не стимул? Працюй краще — підеш вище... Такий закон життя.» Але Володька Лобода не тільки анітрохи не дбає про односельців, а й мріє розвалити собор — історичну пам'ятку XVIII сторіччя.
Протистояння в романі величності собору, який є втіленням духовності, історичної пам'яті народу, і ницості кар'єриста Лободи, що навіть свого батька відправив у будинок для старих, показує нам низький рівень культури та моралі деяких людей у роки вастою. До таких людей у романі «Собор» адресовані слова Роми <>|> лянченка: «...Є така штука — наркотик владолюбства, героїн ка р'єризму... Його тільки раз вхопи — і пропав... Жадобою влади тільки цим його очі і блищать. Рідного батька за кар'єру проміняє. собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись, Ідеали? Чхати йому на твої ідеали! Влади йому, побільше влади! А спитай, для чого? Та щоб ще вище стрибнути! І скільки їх таких...» Дійсно, у роки написання роману Олесь Гончар часто зустрічав людей, які не відрізнялися ані талантом, ані здібностями, але вперто пнулися на керівний пост,"якого не заслужили. Зрозуміло, що в здоровому суспільстві не повинно бути таких «начальників», а також підлабузників, які з лакейською догідливістю підлещуються до них і догоджають їм. Ці люди небезпечні для розвитку суспільства.
У творчості Олеся Гончара настільки точно описано моральний занепад деяких людей у роки застою, що повісті й романи цього письменника одразу здобули визнання широкого кола читачів. Видно сподівання автора, що з часом суспільство нашої країни стане кращим, чесним, духовно очищеним і не буде в нас таких людей, як Володька Лобода, бо майбутнє наступних поколінь повинно бути осяяне добротою і щастям.
ІІ ВАРІАНТ
Може здатися, що літературна біографія письменника Олеся Гончара була цілком безхмарною, що його не зачепили руйнівні дії тоталітарної держави, репресії та гоніння, як скажімо, торкнулися вони В. Стуса, І. Калинця та інших письменників-шістдесятників'. Та це тільки здається на перший погляд.
Говорячи про роки застою як про час руйнації моральних цінностей суспільства, не можна не згадати долю одного з найкращих творів письменника — роман «Собор». У ті часи твір був сприйнятий, м'яко кажучи, неоднозначно. І це природно, бо в ньому відображені ті болючі точки сучасності, про які не прийнято було так відкрито говорити. Наприклад, розвінчується кар'єризм як одне з найнебезпечніших для суспільства явищ, а також розкриваються інші важливі проблеми післявоєнного радянського суспільства.
Письменник ішов до свого роману через глибоке осмислення навколишньої дійсності. Ще у 1966 році, вже працюючи над «Собором», митець виступив на V з'їзді письменників України з Доповіддю «Думаймо про велике», в якій підняв кілька болючих тем сучасності, як-от: збереження історичної пам'яті нації, незадовільний стан вивчення української мови в Україні, проблеми освіти і тогочасного розвитку українського мистецтва, необхідність дбайливого ставлення до природних ресурсів, загрозу екологічної катастрофи та необхідність повернення із небуття невідомих читачеві творів П. Куліша, В. Винниченка, Б.-І. Антонича й інших. Це були ті роки, що прийшли відразу після того «благословенного» періоду, який в історії країни називають тепер роками політичної «відлиги». Тоді здавалося, що людині нарешті повернуто її право мати свою думку з того чи іншого приводу та вільно її висловлювати, оцінювати явища життя не за партійними директивами, а за власним сприйняттям. Та, мабуть, то тільки здавалося... Тому, коли у 1964 році до влади прийшов Л. Брежнєв і «свобода слова» відразу була забута, це сприймалося як щось органічне в розвитку країни. І почалися масові арешти інакомислячих, тобто усіх, хто дозволяв собі не оспівувати прекрасну радянську дійсність як шлях до міфічного комунізму. Усіх їх оголошували «буржуазними націоналістами», «ідеологічними диверсантами». Настали часи так званої «подвійної моралі», коли вдома говорили одне, а на людях — зовсім інше. Ось такими стали роки, що ми їх тепер називаємо «застійними».
Олесь Гончар писав про цей час в історії країни: «...Упродовж багатьох літ Україні відводилася роль полігона, де тоталітарний режим розгортав нечувані за масовістю і жортокістю випроби, спрямовані на деструкцію цілої нації, на її планомірне методичне винищення. Власне це, як злочин проти людства, підлягало б розглядові міжнародного трибуналу, але світ мовчав.
Тоталітаризм вихолощував живу душу з людини, а відтак і з мистецтва».
І в цей час з'явився «Собор»... Чи міг письменник передбачити, яка сумна доля чекає його твір? Перші відгуки на роман були цілком позитивні, адже критики М. Малиновська, Л. Новиченко, С. Шаховський та інші високо оцінили новий роман Олеся Гончара, вказуючи на його велику інтелектуальну глибину, дискусійність, гостру проблемність.
Григір Тютюнник також писав колезі-письменникові: «Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, романнабат!» Але у своєму листі Тютюнник немовби передбачав, який резонанс матиме роман серед різноманітної бюрократичної братії. І от після стількох позитивних відгуків починається поступове цькування твору й автора. У пресі з'являються вміло організовані листи «анонімних читачів», які рішуче засуджують роман, навіть не з.наючи його змісту. Потім поступово звільняють з роботи усіх тих, хто давав схвальні рецензії на твір, починаються утиски й залякування. В історії цькування роману зіграв свою чорну роль перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко, який, мабуть, упізнав себе в образі Володьки Лободи і був цим дуже обурений. Смішно те, що його ім'я тепер залишилося в історії літератури тільки завдяки роману, який кар'єрист так ненавидів!
У Києві на Пленумі ЦК КПУ Ватченко звинуватив Олеся Гончара в «антирадянській пропаганді», у тому, що роман «Собор» спрямований проти людей праці, викривлює їхні духовні риси. І по-справжньому геніальний роман отримав оцінку «ідейно порочного, шкідливого, пасквільного».
На підтримку роману Гончара виступив тоді Микола Бажан у своїй статті «У повній силі росту»» де назвав «Собор» великим успіхом прозаїка, значним, глибоким і багатоплановим твором: «Його герої — в більшості своїй хороші, добрі, чесні — живуть зовсім не в якійсь вигаданій, декоративній ідилічності, не в атмосфері постійно накачуваного, наче вода насосом, оптимізму, а в тій складності людського життя наших днів, яка примушує звучати всю клавіатуру почуттів не лише на мажорний лад. Гончар не стирає суперечностей. Він не уникає навіть гротескних перебільшень».
Та схвальні відгуки фахівців вже не могли зупинити нищівної машини. Тоді твір було офіційно «заборонено», тобто вилучено з бібліотек, книгарень. «Собор» повернувся до свого читача тільки через двадцять років...
Доля глибокого у своїй правдивій силі роману Олеся Гончара — чи не найпоказовіший приклад руйнівної сили тоталітарної держави, яка не зупинялася ні перед чим у бажанні зберігати «мажорні настрої» свого босого й напівголодного народу, який уже поступово почав забувати й те, яким він народом є насправді. Але історична правда не залежить від бажань можновладців, вона вільніша за їхню волю, тому й панує рано чи пізно... |
