Ікони часто називали «книгами для тих, хто грамоти не розуміє». У наш час суцільної грамотності це визначення може здатися дещо недоречним, але б я замінила тільки одне слово, і тоді стане зрозумілим моє власне ставлення до ікони. Вона — книга для тих, хто слова не розуміє, бо «слухати» її треба душею. Та щоб «почути» іконну оповідь, необхідно знати мову релігійного живопису, бо в іконі все не так, як у живописі традиційному, звичному для більшості з нас.
Ще з часів стародавньої Русі писання ікон вважається справою богоугодною, а професія іконописця належить до почесних. Побутує стійке переконання, що іконний образ творить не художник, а янгол Господній, який спустився з небес. А сам іконописець є знаряддям Помислу Божого, тому перед початком роботи він обов'язково повинен звертатися за благословенням.
Головна увага в іконописі приділяється символам, які виступають у ролі своєрідного носія інформації. Тому перед віруючими, знайомими із знаково-образною системою іконопису, відкривають свої душі живописні зображення образів святих та окремих сюжетних сцен релігійного змісту. Так, наприклад, зображення пророка Іони в чреві китовому, звідки пророк вибрався неушкодженим на третій день, означає і воскресіння Христа.
Існує своя символіка і в розміщенні персонажів у сюжетних сценах, а також символіка жестів: рука персонажа, прикладена до щоки, означає печаль, а простягнена вперед з відкритою долонею — покірність. Символічним є і німб навколо голови зображеного, що означає видимий знак святості, небесного блаженства, а також владу і могутність. Тварини і птахи на іконах теж мали символічне значення, як і окремі предмети, що ніколи не зображувалися на них тільки заради краси. Не менш важливою є і символіка кольору, який іноді називають душею живопису (білий — чистота, зелений — юність, чорний — смерть).
Світ ікони є світом ідеальним, світом духовних цінностей. А тому, наповнюючи душу чистим і щирим трепетом, він збагачує її, кличе до самовдосконалення та любові до людей і Бога.