Болючі спогади виношував у своєму серці і письменник Василь Барка, який сам пережив лихоліття голоду. Свої спогади він взяв за основу роману «Жовтий князь». «Там у мене було більше плачів, ніж писанини. Я дотримувався правила нічого не вигадувати», — зауважував автор, згадуючи, як працювалося над твором.
У центрі уваги письменника — родина селянина-хлібороба Мирона Даниловича Катранника та його дружини. Ця сім'я є носієм загальнолюдських цінностей, вона живе за законами християнської моралі. «Вони в моторошній поруганості були серцем чисті, як світи і сонце, незміренно кращі від зірок небесних, як і всі люди», — каже В. Барка про своїх героїв.
Всім Катранникам притаманне відчуття краси, вони розуміють красу життя, зокрема красу природи. І все це йде від бабусі, яка дарувала своїм дітям і онукам любов і тепло, вчила їх доброти і людяності.
Особливо тонко відчуває красу Дарія Олександрівна. Саме знищення природи в її розумінні є найстрашнішим лихом. Адже природа — це мати-годувальниця, джерело естетичної насолоди. Ось вона йде околицею села і бачить, що все, зелене і барвисте раніше, зараз зниіцено: «Лихо!.. Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну пустелю. Сади крізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало...».
Всі найкращі якості батьків передаються в сім'ї Катранників дітям. Андрійко — єдиний, хто залишився живим, так само відчуває красу. Відродження душі хлопчика, змученої голодом і втратами, починається з того, що він бачить красу ранку і відчуває запах м'яти. Його серце не байдуже до краси, отже, й до життя.
Таким чином, автор переконує нас, що тільки краса може збудити життя серця. Саме відчуття й розуміння краси повернуло життя тим людям, які пережили цей страшний рік, зазнали великих втрат і загубили надію на те, щоб колись почати нове життя. Мені здається, що саме в незнищенності душі, яка вихована на красі, гармонії взаємин людини з природою, полягає ідея твору.
