Із моря дмухнув холодний вітер, пронизуючи до самих кісток. Весна видалася холодною. Дрібний дощ швидше нагадував осінь, аніж весну. Сіре небо зливалося з сірим пінявим морем, сірими скелями, сірими ши­нелями. Оце так південь! У Керчі майже не було дерев, а ті, що і були, вже давно порубано на дрова. А тепла все не було, весна затримувалась. Бійці грілися біля вимо­чених у солярці цеглин, які були за грубку. Попереду ще запеклі бої за звільнення Криму, треба триматися. Особливо важко було пораненим. Авіація довго не присилала транспорту для їхнього перебазування в тил. Не вистачало їжі, але найбільше докучала нестача тепла. Наказ був коротким: знайти дрова. На завдання вирушили вп’ятьох. Молоді і дужі, стрункі як кипариси, бійці пригиналися до землі, щоб залишитися непомітними. Треба було дійти до двоповерхового будиночка, що притулився в скелях — єдиного ще необстеженого ними об’єкта. Можливо, там залишились які-небудь дро­ва: вікна, двері, меблі, словом, те, що добре горить. До будинку дістались нескоро — фашисти стріляли трасуючими — увійшли у спустілу оселю. Невимовно зраділи затишкові і знайденим дро­вам: посеред спорожнілої кімнати стояв великий чорний рояль. Кришка лежала осторонь, хтось уже відламав, залишилося небагато — розбити де­рев’яний корпус і нести дрова в розташування частини. Але ніхто не на­важувався зробити перший удар. Аж ось до роялю підійшов один із бійців, високий худорлявий хло­пець, і, схилившись над інструментом, заграв «Полонез» Огінського. Зву­ки розливалися по порожній оселі, наповнюючи солдатські душі теплом і спогадами про мирне життя. Того дня вони поверталися майже без дров, прихопили тільки відла­ману кимось кришку. Удуші кожного звучала музика. Із моря знову дув холодний вітер, пронизуючи до самого тіла бла­генькі солдатські шинелі. Але бійці не помічали того холоду, на серці було тепло.