План
I. Найблагородніші пориви.
II. Вічне і прекрасне почуття.
1. Час не має влади над коханням.
2. Всесвітньовідомі імена.
3. Чи здатні ми на високі почуття?
4. Приклади для наслідування.
III. Я вірю в високі пориви.
Здається, що на світі не існує людини, якій би була байдужою тема кохання. Може, це і є те найблагородніше почуття, яке робить людину людиною. Кохання робить нас добрими і лагідними, чуйними і чистими. Читаєш книгу, дивишся фільм — скрізь кохання. Здається, що саме воно є рушієм життя, бо всі безумства і всі благородні пориви звершуються людиною в пориві кохання.
А скільки написано про це велике почуття художниками слова, скільки зображено майстрами пензля! Кожний митець намагається увічнити своє кохання. І, мабуть, це правильно. Невідомо, чи існував би без кохання рід людський. Напевне, що ні. Людство перетворилося б на купку бездушних істот, не здатних на сильні почуття. Якщо проаналізувати розвиток мистецтва, то можна переконатися, що кожного митця надихало кохання. Згадаймо, Данте і Петрарка, Міцкевич і Пушкін, Шевченко і Грабовський, увічнили своє кохання величними творіннями. А імена деяких літературних героїв стали не просто символами, а перетворилися на уособлення самого кохання: Ромео і Джульєтта, Тристан та Ізольда, Майстер і Маргарита.
Іноді замислюєшся над тим, чи здатне наше покоління на високі почуття. Я впевнена, що кожна моя ровесниця мріє про велике кохання і високі почуття. Іноді ці мрії маскуються байдужістю, але я впевнена, що вони є. Тільки останнім часом важко знайти хлопця, який би чемно ставився до дівчат. Взяти хоча б наш клас. Більшість із нас навчається разом із першого класу. Може, наші хлопці звикли до нас і дивляться на однокласниць як на щось звичне і непотрібне? Інакше я не можу пояснити лайливих та брутальних слів, вживаних на нашу адресу. А може, ми самі даємо їм привід, коли палимо з ними вкупі, коли не соромимося при них вжити кріпке слівце. А так іноді хочеться уваги і теплоти, адже це останній рік нашого шкільного навчання! Принаймні, у мене з’явилися сумніви, що серед своїх однолітків я зустріну того єдиного, про якого мрію. Недавно моя прабабуся дала мені почитати листи з фронту від мого прадіда. Скільки в них ніжності, скільки любові. Здається, що кожний рядок випромінює ці почуття, хоча не сказано там про кохання жодного слова. Лише турбота і довіра… Уявити важко, що серед крові і вогню люди не загрубіли, душі їхні не зміліли.
Невже необхідно пережити якісь потрясіння, щоб переконатись у силі своїх почуттів? Певне, що ні. Я вірю, що все зміниться, що і моє покоління усвідомить значимість величного у житті. А цим величним неодмінно буде кохання. |
