У цьому оповіданні письменник відтворює похмуру дійсність колгоспного села перших повоєнних років. У центрі твору — сільська трудівниця Ганна, її історія життя, за яким водночас постає історія не лише села, а й усього селянства, держави, в якій сталінізм афішував себе як втілення народолюбства, а був прикладом найжорстокішого антигуманізму. Історія життя Ганни набуває у творі узагальнюючого характеру, значення символу, «буденна подія» — метафоричності та притчевості.
Ганна постала перед «правосуддям» доби сталінізму за те, що, будучи хворою, не виробила у колгоспі своїх трудоднів. І судять її ті, хто ще недавно хвалив, хто приходив до неї додому, коли вона була здоровою, і просив підняти ланку на роботу — на прорив. Ще недавно Устим Рукавиця, позивач, в образі якого втілено всю суть сталінського режиму, випивав з її чоловіком чарку, другу. До війни Устим був доброю людиною, працював бригадиром, потім був директором цегельні, аж ось він голова колгоспу. Але вже не такий, яким був раніше: у поведінці з людьми відчувалась його зверхність, він «узяв у звичку кричати на людей». Він повністю втратив почуття совісті, продався владі, прийняв її своєю змалілою душею. Бо як же інакше можна пояснити його дії, коли він кривдив незахищену стару жінку своєю грубою поведінкою, коли він у самітної жінки забирав корову і порося, коли прийшов до неї вночі з вісьмома чоловіками й обманом змусив підписатися під позикою на 1300 крб. замість 300. Як можна було все це вчинити!? А тепер він позиває проти цієї стільки разів скривдженої ним жінки за те, що вона не виконала своєї норми буряків, жінку, яка пережила страшні 30-ті роки, голод, загибель на фронті чоловіка й дітей, яка все життя «працювала в колгоспі справно», бралася виконувати важку чоловічу роботу на благо колгоспу, заробляючи премії його голові, що тепер усе забув, і, мабуть, скаженіє від того, що нема більше чого взяти у бідної жінки, і мститься їй за це.
Ганну визнано винною, а Рукавиця бенкетує. Що ж йому принесло таку радість!? Виконаний план у виявленні «злісного» відхилення від колгоспних робіт, чи може смерть жінки, життя якої муляло йому очі своєю чесністю!? Ганна померла. Але померла вона не тільки від старості й фізичного болю. До її смерті причетна похмура сталінська дійсність.
Оповідання Юрія Мушкетика, лаконічне за обсягом, суворо-реалістичне за пафосом, набуває значної узагальнюючої сили, бо картина суду над Ганною — то суд над усім тим, що зумовило кризу соціальних, національних, духовних відносин суспільства часів панування сталінської ідеології, над тим, що мусило стати підсудним.
