І ВАРІАНТ
Тема голоду в Україні 1932—1933 років — найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім своїх поетичних творів, присвятив великі епічні полотна — романи «Жовтий князь» і «Рай».
«Жовтий князь» став «відкритою книгою» для широкого кола читачів. Але його не можна назвати виключно реалістичним твором, який відбиває суть подій в Україні періоду голодомору. Роман став багатогранним художнім явищем, що не вичерпується тільки документуванням історичної правди, оскільки писав його модерніст. Тому «Жовтий кьіязь» органічно вписується в загальне коло модерністичних творів письменника, чому сприяє відчутний елемент суб'єктивного авторського бачення, особливе трактування подій у їх зовнішніх проявах та внутрішній сутності, у їх метафізичній співвіднесеності.
Як письменник-модерніст Василь Барка не описує, не розповідає, а моделює дійсність, інтерпретує її. І наскрізною в його романі моделлю є модель тоталітарного суспільства.
У «Жовтому князі» постає модель радянського суспільства початку XX століття, побудована на чіткій ієрархії справжніх та штучних цінностей, з представниками різних суспільних верств та ідеологічних полюсів. І все це творить уявлення про якусь фантасмагорію жахів, на яких будується «радянський рай». Уособленням такої моделі дійсності є село Кленоточі, яке потрапляє у саму гущу голодомору, і тому приречене на вмирання, знищення. Усе, що відбувається з жителями села та членами родини Катранників, спричинено самою суттю тоталітарної держави і цілком суперечить нормальній людській логіці.
У романі є сцени, які за своїм алегоричним наповненням наближаються до рівня узагальнення Біблійних притч. Так, наприклад, вражаючою є картина, в якій Мирона Катранника, що вирушив на пошуки хліба, разом з іншими, такими ж беззахисними селянами, змученими голодом, жорстоко викидають з поїзда зі «шпалами та обаполами, облитими смолою». Люди в цій сцені цілковито прирівнюються до речей, втрачають свою людську цінність і разом зі шпалами єдиною масою котяться донизу у вогняну прірву, що асоціюється з пеклом. Катранник тільки дивом врятувався тоді, ухопившись за дерево. Отже, сцена має символічне значення: люди, які перестали бути людьми, а стали просто речами («коліщатка й гвинтики» системи), гинуть разом з речами у вогняній прірві, пеклі. Тобто суспільство перебуває в стані перед апокаліпсисом, внутрішнім вмиранням, воно повністю занепало, знелюдніло. Головний герой рятується, оскільки не втратив ще своєї людської душі, живе заради своїх близьких. Та страшна смерть наздоганяє його на порозі власної хати, коли він уже доніс дітям хліб. Тобто батьківська любов тримає його на світі, дає можливість виконати свій обов'язок.
Продовження роману, наступна алегорична сцена, не менш вражаюча. Ми бачимо, що діти Катранника не відразу починають їстипринесений батьком хліб, оплачений його життям. Діти дуже голодні, але відчувають, що голод так швидко не закінчиться, тому треба берегти безцінні крихти. І оці голодні діти над хлібом — символ безкінечності горя народного, його неминучості.
Голод не просто викосив цілі українські села, винищивши дощенту родини. Він знекровив націю, позбавивши її моральної сили на покоління й десятиліття. Страх голоду невикорінним комплексом заклався у підсвідомість, опанував душі, зруйнував глибинне ментальне коріння, породив націю страху. І ця нація, наступні покоління, оспівувала «радісне» існування в радянському суспільстві, славила Партію, тобто цілувала руку, яка її вбивала.
Модель створеного в романі «Жовтий князь» суспільства — це модель абсурдного світу, зрідні романам Оруела та Хакслі, тільки на українському ґрунті. Це світ, де людина відчуджена від продукту своєї праці, де селяни-хлібороби вмирають від голоду після збирання врожаю. І абсурдність цієї ситуації підкреслює кінцівка роману: величезний новий врожай, такий очікуваний, нікому збирати, бо люди вимерли. А у тих, хто вийшов збирати хліб, зовім немає впевненості в тому, що після збору врожаю і вони не загинуть з голоду.
Радянське суспільство тридцятих років — світ перед апокаліпсисом. Цей наскрізний мотив твору реалізується в багатьох художніх деталях. Це і опис спустошених селянських подвір'їв, безлюдних сіл. Це височенні бур'яни у гнітючому безкінечному тумані, у якому ніяк не можна вийти на стежку, немов у страшному лабіринті. Це й символічно-містичне видіння на місяці, де брат підняв на вила брата, що означає розбрат між людьми. Але найстрашнішим виявленням цього мотиву є картина падіння з неба мертвих птахів, яку спостерігають жителі Кленоточів.
Страшне сприйняття дійсності підкреслюється кількома вражаючими деталями, побудованими на поєднанні логічно протирічних речей. Так, снопи хліба асоціюються в уявленні з трупами (життя-смерть), криниця наповнена не джерельною водою, а трупами. Навіть годинник у хаті Катранників зупиняється, що символізує зупинку життя і загалом вважається дуже поганою прикметою. І провідний образ твору — пустка: «Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її, і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну пустелю. Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби занесене бурею, пожаром, потопом, пошестю...» І над усім у творі панує «жовтий князь» — непереможна сила із хворобливим жовтим кольором чуми. Цьому образу «жовтого» протиставляється «золотий» — золота чаша як символ глибинної сили народу, його нескореності.
Отже, незважаючи на всю апокалштичність і трагізм твору, автор сподівається на відродження нації, яку нищили століттями, вірить у дітей цього нещасного народу, у його «Золотий Грааль».
ІІ ВАРІАНТ
Роман Василя Барки «Жовтий князь» — це твір про страшні сторінки історії України, про голодомор 1932—33 років, але це й роман про добро і зло, про моральність, душевну чистоту й бездушність, ницість.
Зображення реальних подій у романі повністю підпорядковане створенню картини взаємозалежного існування в світі двох сил, на яких віддавна тримається цей світ. Тому твір пронизаний міфологічними та символічними струменями, які поглиблюють його зміст, навіть сакралізують його. Так, наприклад, Андрійко з Миколкою обговорюють біблійну притчу про ворона і змія, тобто про доцільність урівноваженого існування добра і зла. Добро в романі втілюється перш за все в образі сонця, тобто позитивного жовтого кольору, кольору стиглого колосся, вогню, тепла. А зло — це темний, негативний жовтий колір, колір хвороби, мертвого тіла. Така гра з кольором невипадкова: добро, як і зло, може перемагати, воно так само вічне й усепроникне. Якщо бути уважним до тексту роману, то можна помітити, що у кожному наступному епізоді посилюється не тільки трагічний струмінь, але й оптимістичний, позитивний. Наприклад, ми спостерігаємо, як поступово обезлюднює село Кленоточі, як умирають люди, зменшується родина Катранників, руйнується, здається, весь людський світ. Але одночасно ми бачимо, що сонце з'являється на сторінках роману все частіше, і є воно образом добра, рятівного тепла, урожаю, вічним символом життя взагалі. Ось, Наприклад, Мирон озирається навкруги себе і бачить, що сойце світить над навколишньою пусткою, як завжди. Це означає, що світло життя залишається незмінним, незважаючи ні на що.
Отже, ми бачимо, наскільки різна семантика жовтого кольору в романі, наскільки протилежним може бути його значення. Письменник немовби розпочинає і веде одну лінію, чи, скоріше, дві паралельні протилежні лінії через одне поле — поле життя людини. Жовтий колір може в романі розкриватися і через «золотий». Так, у романі одним з найважливіших символів є символ церковної чаші, навколо якої закручується цілий конфлікт. Чаша (золота чаша) є для селян символом неба, чистоти, святості, їхньої культури, віри, символом життя. Це була для них «найдорожча коштовність у світі». І ось партійці — вірні слуги жовтого князя — наважуються зазіхнути на цю святиню й пограбувати церковний олтар саме в розпал операції з викачування хліба. Отже, злочинці, винищувачі народу не просто намагаються знищити його фізично, для них цього замало. Оці всі сліпі виконавці чужої волі, представники так званої «народної влади», намагаються позбавити народ найбільших його святинь, знекровити й обездушити його. Та люди захищають свою святиню, стають на оборону свого світу добра і вночі ховають чашу в надійному місці — на подвір'ї пічників. І знає про це наймолодший син з родини Катранників, який залишається врешті-решт живим. Таким чином, письменник дає своїм героям, своєму народові надію на відродження,, на життя.
Жовтий князь намагається перемогти добро й опанувати світом. Це засвідчують у романі реалістичні описи, які перемежовуються з містичними натяками на кінець світу, містичними сценами. Але злу невідступно протистоїть добро, носіями якого є незіпсовані народні душі, а символічним уособленням — вічне світило. Сонце, яке з'являється серед зимових сніговіїв і весняних туманів, освітлює все навколо, зігріває. І смерть не може назавжди запанувати в Кленоточах, як і в душах людей. Письменник стійко переконаний в цьому. Таким же оптимістичним є те, що найменша дитина Катранників залишається живою, і те, що Оленка, дочка Мирона Катранника, проголошує: жити треба на цій землі, як сонце, несучи людям світло і любов. Ця думка — найважливіша істина, самий стрижень людського життя, його сенс, який можна було б загубити у настільки страшних обставинах.
Своєрідною межею, що проходить між жовтим князем і його жертвами, є хліб, золотаво-жовтий, запашний, прекрасний, життєдайний. Хліб завжди буває неначе святковий, тому що вирощувати його і споживати в родинному колі — це свято людського існування, яке ніхто не може знищити.
Остання сцена роману теж є глибоко символічною. Андрійко, збираючись у дорогу на світанку, коли тільки встає сонце, перевіряє схованку церковної чаші, яку вберегли його батьки та односельці, «страшно помираючи одні за одним в приреченому колі». Малому хлопцеві здається, що над цими людьми, над їхніми могилами, над селом стає не сонце, а золота чаша як символ всеперемагаючого життя, добра, гуманізму, любові, гармонії між людьми, щоб «навіки принести порятунок».
Таким чином, два найважливіші у творі символи — сонце і церковна чаша — зливаються в один, підкреслюючи незнищенність життя. Так, наш народ не можна знищити ні фізично, ні духовно,, тому що він міцний своїм корінням, своєю любов'ю до життя, гармонією існування людини у світі.
ІІІ ВАРІАНТ
Роман Василя Барки «Жовтий князь» — це твір не тільки про страшний голодомор 1932—1933 років, а й про нищення духовнос¬ті, віри, усього того, на чому одвічно стояли народ, нація.
Для нашого народу церква завжди була святим місцем, а священик — батьком, порадником, заступником. У селі Кленоточі була давня церква, що простояла багато віків, «...кажуть, будована спершу з дерева, до навали татар, при яких нерушимо встояла, бо ті хоч трохи поважали не свою віру». І ось варвари XX століття, для чиїх батьків церква була святим домом, закривають храм, звалюють у нього зерно. Жителі села і хуторяни, не змовляючись, вирішують урятувати церковні коштовності, які можна сховати: Євангеліє, хрест, дарохранительницю, корогви, плащаницю, чашу.
Золоту чашу селяни передали Миронові Катраннику, бо були впевнені в його порядності і честі. Ця чаша стає для селян символом віри, оберегом, який дає надію: «Дивиться на чашу Дарія Олександрівна і відчуває, як відійшла безвидна туча з просторів; так гарно на душі: спокій невисловимий».
Ця свята церковна річ могла урятувати життя родині Катранників, якби Мирон Данилович погодився віддати її владі. Але будучи людиною високих моральних принципів, цінуючи довіру односельців, він вчинив згідно зі своєю вірою і переконаннями: «Щоб так, за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде мені і дітям... І хто виживе в селі, прокляне Катранників, місця собі не знайду, краще вмерти».
Чаша — символ духовного Світла, порятунку, який неодмінно прийде. Образ чаші світитиме все життя малому Андрійкові, єдиному, що залишився з родини Катранників живим. І недаремно Андрієві, коли він вирушав на пошуки матері, уявилась така картина: «...над скарбним місцем підводилося полум'я з такою великою і променистою сполукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові, сліпучого горіння, ніби там могутності не нашого життя стали і підносять коштовність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов громовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому полі.
Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок».
І для читачів така символічна картина подає надію на відродження народу після страшного лихоліття, пекла, влаштованого для людей людьми. Отже, за Василем Баркою, тільки віра, висока духовність та моральність можуть врятувати людський рід від виродження. |
