І ВАРІАНТ
«Ще безтривожно ходять по місту ті, які вмиратимуть на рубежах, ітимуть в оточеннях, горітимуть у кремаційних печах концтаборів, штурмуватимуть Будапешт і Берлін... Ще все як було», але вже через мить застало вчорашніх студентів «страшне, приголомшливе слово»: війна. Воно змінило все: душі людей, думки, почуття, все місто. Воно вимірювало в кожному Людину. І кожний оцінював себе.
Звичайні студенти, яким держава дала «відстрочку», які закохувалися і мріяли про майбутнє, прагнули розгадати загадки минулого, сперечалися й приятелювали, які просто жили своїм життям, сьогодні збиралися боронити Вітчизну, усвідомлюючи, що їм дорога «туди, де чорним ураганом бушує війна, ...де такі, як ти, зараз підривають себе на останніх гранатах у прикордонних бетонованих бункерах». Не генерали і командири вирвали перемогу у ще такому далекому для Богдана Колосовського, Тетяни Криворучко, Ольги-гречанки, Мар'яни Кравець і недосяжному для Славика Лагутіна, Степури, Мирона Духновича та мільйонів інших 1945 році, а прості трудівники війни, які, починаючи із страшного 1941-го, платили за кожен клаптик землі своєю кров'ю, своїм життям, які рили окопи, мінували мости, нищили ворожі танки майже голими руками, їх уславлює письменник, своїх колишніх одногрупників, своїх друзів, які знали, що як не вони, то хто?
Подвиг звичайних людей в тому, що вони виконали заповіт професора історії: «В жорстокий наш вік, серед крові й дикунства, ота велика гуманістична трагедія не мусить загинути! Вона мусить бути збережена, і збережете її — ви!» Незважаючи на «ураган чорний, бушуючий, смертоносний», яким уявлялася війна, вони пронесли в собі людяність, навчилися розуміти один одного, жертвувати собою заради інших. Вони, як сказав Духнович, — невмирущі, бо житимуть у пам'яті вдячних нащадків.
Звичайно, важкі обставини перших днів війни одразу ж виявили тих, хто не заслуговував зватися гордим іменем людини: полковника Дев'ятого, який у вояках бачив лише ресурси, що можна бездумно витрачати, самостріла Гладуна, Штепу, який побоявся йти на фронт, комсомольця Лимаря, який «судна» згоден носити, попихачем бути, аби в тилу, та не про них мова.'Мова про подвиг звичайних студбатівців.
Мабуть, найяскравішим прикладом звичайної і водночас героїчної людини є Мирон Духнович. Він — випещена дитина люблячих батьків, мрійливий філософ, «факультетський вільнодум», якого в жарт називали Сковородою, худий, сутулуватий «інтелектуаліст», іде на фронт разом з усіма, боячись, аби на його плечі випало не менше тягаря війни, ніж на плечі товаришів. Духнович навчився убивати, він часто замислюється над причинами і наслідками цієї війни і війн взагалі: «Розумієш, Богдане, чимдалі почуваю все більшу потребу вбивати, вбити собі подібного, якого-небудь однoплемінника Шіллера, Гете. Іноді маю просто непереборне бажання випустити з нього дух. Чим це пояснити?» Опинившись перед скиртами, що ховали вибухівку, він розуміє, що не можна цього залишати фашистам, треба знищити зброю. Вчорашній студент чинить подвиг: жертвує собою заради друзів. І що головне — це для нього природний вчинок; Духнович не може зробити інакше. Так виявляли себе прості люди, пересічними і звичайними яких назвати не можу, бо вони — герої.
«Мине час, німецькі воєнні історики досліджуватимуть ці дні. Писатимуть, що раптові дощі завадили їхнім танкам вчасно взяти Умань, Білу Церкву, але ми знатимемо, що не про дощі то йтиметься, то буде сказано про тебе, піхото з горючими пляшками, про тебе, невеликий курсантський студбат, про вас, кадровики й резервісти, незліченні подвижники сорок першого року, що на смерть стояли на кривавих своїх рубежах.»
ІІ ВАРІАНТ
Скрегоче залізом округа,
Смертю повітря фурчить.
Я знаю той ступінь напруги,
Коли вже ніщо не страшить.
О. Гончар Роман Олеся Гончара «Людина і зброя» — це яскравий художній документ років війни, в якому письменникові вдалося відтворити злет патріотичного духу свого народу, загартування їхніх душ на війні як важкому випробуванні. Проблематика роману складна і багатоаспектна. Письменник розкриває саму сутність війни, створюючи образ руйнівної сили; глибоко розкриває проблему вибору. перед якою стає молода людина на війні, підносить красу кохання, яке незнищенне навіть у страшні історичні часи. Дослідники творчості Олеся Гончара справедливо вважають лірико-філософський роман «Людина і зброя» новим кроком у творчій еволюції письменника, новаторським твором як за змістом, так і за формою.
Головними героями твору є студбатівці, колишні студенти, які залишили студентські лави задля того, щоб захищати рідну країну. Юнаки, яким у такому віці треба було б насолоджуватися життям, прекрасним світом, змушені гинути, але вони не знають егоїстичних інтересів, повністю підкорюючись відчуттю партіотизму, стаючи прекраснішими душею у своєму горінні.
У романі багата автобіографічних штрихів. В основі фабули — справжня історія добровільного батальйону, сформованого зі студентів Харківського університету у перші роки війни. В головному герої роману Богдані Колосовському, прототипом якого був товариш Гончара Григорій Тютюнник, знаходимо багато рис вдачі і самого автора.
Звістка про війну, почута у залах бібліотеки, підготовка до фронту у Чугуївських таборах під Харковом, перші бої, поранення, вихід з оточення та інші події — теж із власного досвіду. Олесь Гончар трактує війну не тільки як важку необхідність, бо коли рідному народові загрожує знищення, необхідно дати опір ворогові. Сучас¬ник О. Гончара Дмитро Білоус пише: «Але ми не знали тоді, що нас, необстріляних політбійців-студбатівців, заплановано кинути в бої смертників, щоб відстрочити падіння Києва бодай на кілька днів. Перші ж фронтові дії були суцільним пеклом. За три місяці боїв із 3200 чоловік нас лишилося тільки 37, тих, що були поранені. «Студбат стікав кров'ю», — писав уже по війні Олесь Гончар у романі «Людина і зброя». Справді, червоніла від крові Рось, багрянів Дніпро!».
Герої роману Богдан Колосовський, Духнович, Степура, Дробаха, Лагутін та інші осмислюють проблеми війни і миру, застерігаючи світ від нових воєн, шукають відповіді на болючі питання про сутність людського буття, про смерть, думками звертаються у майбутнє. У романі переплелися героїка народних дум з поглядом на війну крізь призму досвіду вселюдської цивілізації. Тому дослідники зіставляють роман зі «Словом о полку Ігоревім».
Образ війни, створений Олесем Гончаром у романі, вражає сво^ єю масштабністю та глибиною. Війна несе смерть, втрату близьких людей, і студбатівці болюче переживають це. Моторошних картин смерті, де змальовано загибель студбатівців, у романі чимало. Кожна смерть — це моральна травма, але й поштовх до того, щоб задуматися над цінністю людського буття. Особливо тоді, коли нищиться цвіт нації — студбатівці, колишні студенти, мислителі.
Війна — це суцільне безглуздя, вибух дикунського потягу до вбивання. І герой твору професор Микола Ювеналович стверджує: «Війни були найпершою причиною загибелі всіх цивілізацій». Але війни бувають різні. Друга світова війна стала війною, коли нація «має привід для того, щоб постояти за саму себе». І саме з позицій вселюдської моралі оцінюються моделі поведінки героїв роману «Людина і зброя».
Однозначно глумливо оцінюється героями твору поведінка «трясогуза» Штепи, який прагне одержати броню, щоб не йти на фронт і продовжити навчання в університеті. Дії одного з бійців, котрий в оточенні тихцем зраджує своїх, зриває військові відзнаки і прагне скористатися як перепусткою німецькою листівкою, його товариші оцінюють ще жорсткіше — карають відступника на смерть. Так само засуджують боязкого Гладуна, і навіть коли поранений Лимар обирає для себе безпечну посаду писаря, це сприймається як певна зрада. Отже, війна створює для людини проблему вибору, змушує її проявити свої справжні життєві якості.
Але війна — це не тільки вибір: воювати чи не воювати. Війна «перековує людину на свій лад», робить її звіром, «двоногим звіром», а це ставить під загрозу відвічну людську гуманістичну традицію, яка, як вважає мудрий професор Микола Ювеналович, що птілює в романі людське інтелектуальне начало.
Так, війна міняє людей. І от, наприклад, факультетський філософ Духнович, зовсім, здається, неспроможний воювати, стійко долає важкі воєнні будні, весь концентруючись на ідеї самопожертви. А простий селюк Степура переборює свої особисті образи, знаходить у собі сили бути вищим за особисті інтереси, і врешті героїчно гине. A вроджений воїн і боєць Колосовський ще більше загартовується у складних випробуваннях.
Роман Олеся Гончара — це глибокий психологічний замальовок епічної картини страшної нищівної війни, це твір про гартування людського характеру, про цінність людської особистості, про силу патріотизму і про нікчемність зради.
ІІІ ВАРІАНТ
Читаючи роман Олеся Гончара «Людина і зброя», я іноді з жахом думала, як би я та мої друзі й знайомі повели себе в ситуації, подібній до тої, що в ній опинилися герої цього твору. Але як важко уявити, що сьогодні ти, випускник школи, сповнений мрій, сподівань, планів на життя, завтра не вступиш до учбового закладу, про який мрієш, а опинишся в жахливому вирі війни. І чи вистачить у тебе мужності й волі, щоб залишитися Людиною у світі, де людське життя нічого не варте, але водночас таке дорогоцінне, що за нього можна піти на все.
Жахлива звістка про війну ввірвалась у студентську аудиторію під час підготовки до екзаменів, ця звістка перекреслила мрії і сподівання, зробила студентів що не небагато старші за мене, дорослими людьми, душі яких за наступні чотири роки переживуть біль ше, ніж душі багатьох за довге життя. Олесь Гончар у своєму романі розповідає про вчорашніх студентів, які сьогодні стали захисниками своєї Батьківщини. Автор мав на меті не змалювати війну, а показати людину на цій війні, показати, як у незвичайних обставинах змінюється її душа, свідомість, поведінка, як вона себе поводить в екстремальній ситуації, як ця війна впливає на її світовідчуття.
Велика відповідальність лягла на плечі героїв роману — Колосовського, Духновича, Лагутіна, Дробахи, Степури. Це відповідальність за життя рідних і близьких, за їх щастя, за людство і всю землю. Ці вчорашні студенти починають мислити в планетарному масштабі, вони розуміють, що несуть відповідальність за всю планету, яка поринула в темряву, за всю цивілізацію, і що майбутнє людства залежить від них усіх і кожного зокрема. Ця відповідальність, обов'язок перед людством роблять їх дорослими. З кожною сторінкою роману вони ніби дужчають морально, адже їхні думки сповнені осмисленням трагедії всього народу, усвідомленням великої відповідальності.
Олесь Гончар у своєму творі показує, як війна змінює людей. Деякі розуміють, що в житті є істинними цінностями, деякі — навпаки втрачають їх. Так, більшість героїв усвідомлюють, що війна робить їх жорстокими, і розуміють, що вони не мають права втрачати в собі гуманістичні риси, що вони повинні зберегти людяність, докласти всіх зусиль, щоб не дати своїй душі зачерствіти. Письменник у романі робить акцент на величі духовного начала в людині. Так, Степура, що в мирний час ненавидів Славка Лагутіна, свого суперника, якому віддала перевагу Мар'яна, на війні не втрачає людяності. Навпаки, він, забувши про неприязнь і ворожнечу, подумки закликає пораненого Лагутіна не вмирати. Але не всі мають волю. Так, Заградотрядник під згубним впливом зброї стає кровожерним, Павлущенка війна зробила підозрілим, озлобила його.
Ніхто не знає, як поведе себе в тій чи іншій ситуації. Але не доведи, Господи, щоб ми це пізнали, як пізнали герої роману «Людина і зброя». |
