Чимало визначних українських діячів полишали свої імена навіки записаними на скрижалях історії; згадуючи ті чи інші періоди розбудови державності нашої Батьківщини, ніяк не можна обминути їх. Ведучи розмову про Княжу добу, обов”язково згадаємо імена Княгині Ольги, Володимира Великого, Ярослава Мудрого. Розмислюючи над періодом козацько-гетьманської держави, спіткаємо імена Богдана Хмельницького, Максима Залізняка, Петра Дорошенка, Івана Мазепи. Згадуючи час національного відродження України в кінці 19-го – початку 20-го сторіччя, безперечно зустрінемось з постатями Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка.
Наближаючись до сьогодення, ми не оминемо національно-культурної діяльності нової генерації 1960-х років, так званих “шістдесятників”, які у змінених обставинах і новими методами продовжували процес на культурному, а також загальнонаціональному полі. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю творчістю протестувала проти пануючої задушливої атмосфери, боролася за справжні українські культурні вартості, національну свободу та людську гідність. При цьому в засаді відкидалася ідея співпраці з системою, яка заперечувала найелементарніші національні та людські права. “Шістдесятників” репрезентували Ліна Костенко, Василь Симоненко, Євген Гуцало, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий.Як не дивно, серед цих імен ми майже не бачимо імен сучасних політичних діячів, хоча, здавалося б, ця боротьба за національне самовизначення розгорталась не так вже й давно. Натомість в кожній книзі, присвяченій цьому нелегкому періодові в історії України, на кожній сторінці фігуруватиме одне й те саме ім”я – ім”я Вячеслава Чорновола. Він не був ні президентом, ані прем”єр – міністром, не обіймав надто значних державних посад – та кожний громадянин, що йому не байдуже майбутнє свого народу, слідкував за його діями уважніше, аніж за діями офіційного Голови Держави. І мине багато років, наші нащадки, можливо, й не згадають прізвища другого Президента України, та я впевнена, що ім”я Вячеслава Чорновола не загине, не тьмянітиме попід пилом віків, його роль в долі нашої держави не забудуться, його старання задля кращого майбутнього рідної держави не пройдуть даром.
Йому на диво відповідало його козацьке прізвище – Чорновіл. Він був справді чорним волом України, який свої переконання вистраждав у комуністичних катівнях та таборах.
Вячеслав Чорновіл народився 24-го грудня 1937 р. у Звенигородському районі Київської області (нині Черкаської області ) в сім’ї вчителів. Мабуть, виховання в інтелігентній сім’ї серед колгоспного рабства і злиднiв породили в його душі біль за свою Україну. Перед ним в житті стелилася прекрасна дорога – золота медаль в школі, диплом з відзнакою факультету журналістики Київського університету, помітна участь в громадських організаціях. Але він вибрав для себе інший шлях – дорогу болю.
В 60-х роках створюється нова форма боротьби за національні, політичні та культурні права, що намагається протистояти політиці русифікації. Її визначають як рух опору. Методи його в більшості легальні: петиції, протести, демонстрації. Поряд з цим – самвидавна література, організація страйків, нелегальних політичних організацій. Рух опору проявлявся найбільше в ділянці культури, у середовищі молодих інтелектуалів. У лютому 1963-го року на конференції з питань культури української мови в Київському університеті учасники вимагали визнання української мови урядовою мовою УРСР. Учасникам руху опору це не пройшло безслідно, не минулося це й Вячеславові Чорноволу.
В 1960-1963 роках Чорновіл був редактором молодіжних передач Львівської студії телебачення. В 1963-1965 роках – комсорг будівництва Київської ГЕС, редактор багатотиражної газети, зав. відділом газети «Молода гвардія», аспірант Київського педагогічного інституту. У 1965 році він був звільнений з роботи за участь у правозахисному русі. До квітня 1966 р. працював літературним співпрацівником газети «Друг читача» .Вигнаний з роботи за відмову давати свідчення на політичному процесі у Львові, що його проводили над 20-ма заарештованими, під час якого відбулися антирежимні демонстрації. Про заарештованих Вячеслав Чорновіл підготував збірку матеріалів під назвою «Лихо з розуму» (з’явилася 1967 року в Парижі). На Заході Чорновіл опублікував ще й книжку «Правосуддя чи рецедиви терору» (1967 р.). Розплата була неминучою: у серпні 1967 р. він був заарештований і засуджений на 3 роки ув‘язнення (термін було скорочено за амністією). По виході з в”язниці Вячеслав не зрікся своїх переконань, повний творчої наснаги він поновив самвидавний “Український вісник”. Це позацензурне видання було подальшим кроком до активізації дисидентського руху в Україні. Воно інформувало “про порушення свободи слова й інших демократичних свобод, гарантованих конституцією, про судові та позасудові репресії на Україні, про порушення національного суверенітету, факти шовінізму й українофобії, спроби дезинформувати громадськість про становище українських політичних в”язнів у тюрмах і таборах, про різні акції протестів тощо.” Журнал став цінним джерелом інформації про репресії й оборонний рух на Україні у 1960-х -–початку 1970-х роках. Тут були вміщені листи й літературні твори діячів руху опору, особливо цінні матеріали про репресії української інтелігенції в 1972 році. Якщо спочатку видавці “Українського Вісника” вважали його виданням “не антирадянським і не антикомуністичним”, то, починаючи з номерів 7 та 8, цей журнал радикалізує свої позиції, вважає себе нелегальним органом і закликає читачів дотримуватися засад конспірації. У ньому говориться про “окупаційний режим на Україні”, про потребу “об”єднати всі демократичні антиколоніальні групи на Україні” як єдиний спосіб “розгортання національно-визвольної боротьби за демократію.” “Український Вісник” з”явився друком і на Заході.
У січні-травні 1972 року проведено другу велику хвилю арештів на Україні, однією з жертв яких став і Вячеслав Чорновіл. Декотрих заарештованих було примушено покаятись, та тільки не Чорновола. У січні 1972 р. його було заарештовано і засуджено на 6 років ув‘язнення і 3 роки заслання за “антирадянську агітацію та пропаганду”. Заслання він відбував у Якутії. У середині 1970-х років активізуються українські політичні в”язні, що перебували у в”язницях чи на засланні. У 1974 році вони разом з в”язнями з Прибалтики і Кавказу звернулися до Верховної Ради СРСР з вимогою відновити національні права неросійських республік. У 1975 році низка українських політичних в”язнів, серед яких і Вячеслав Чорновіл, склала заяву про відмову від радянського громадянства.
Важливим етапом оборони прав людини і національних прав України стало створення 9 листопада 1976 року Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, названої Українською Гельсінкською Групою (УГГ), до якої вступили більшість відомих діячів. УГГ ставила собі за завдання ознайомлювати українське суспільство з Декларацією Прав Людини Організації Об”єднаних Націй, домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами. Проти УГГ комуністична влада застосувала суворі репресії, та це не зменшувало її впливу на свідому інтелігенцію: у 1978-1979 роках до УГГ вступили нові члени, серед них і Вячеслав Чорновіл; більшість з них була згодом заарештована, засуджена і заслана.
У квітні 1980 р. був знову заарештований і засуджений за сфабрикованим звинуваченням на 5 років ув’язнення Вячеслав Чорновіл. У 1983 р. його звільнено достроково за протестом прокурора Якутії.
Тож тричі його судив комуністичний режим. За плечима Чорновола 15 років концтаборів. Навіть його вороги дивувалися з його мужності. «Зеківський генерал» – так його називали за гратами. Навіть зі зв’язаним ротом і руками він залишався Генералом духу. Попри всі спроби зламати Чорновола, це нікому не вдавалося. Він ніколи не каявся і не зрікався своєї ідеї – Української незалежної держави. За неї був готовий покласти голову, як це зробив його побратим Василь Стус.
У 1988 році насає деяке послаблення у репресивній системі, Українська Гельсінська Група перейменована в Українську Гельсинську Спілку (УГС). Одним з секретарів УГС був і Чорновіл. У лютому 1990 року, з ініціативи Спілки письменників України та за найактивнішої підтримки УГС, створено Народний Рух України (НРУ), який виступає на захист української мови, культури, висуває програми економічного та політичного розвитку. В березні 1990 р. В.Чорновіл обраний народним депутатом України 12 скликання, він - заступник голови комісії з питань гласності та ЗМІ. У квітні 1990 р. Вячеслава було обрано головою Львівської обласної ради народних депутатів.
В 1991 р. Чорновіл був кандидатом у Президенти України, набрав 23,7% голосів.
У квітні 1992 р. подає у відставку з посади голови облради після обрання співголовою НРУ. Вячеслав Чорновіл був головою підкомісії з питань охорони історико-культурної спадщини Комісії з питань культури і духовності, керівником депутатської фракції НРУ.
На відміну від багатьох соратників – дисидентів, котрі з падінням комуністичного режиму відійшли від активної політики, Вячеслав Чорновіл і надалі залишався на провідних ролях. Якщо поляки мали Леха Валенсу, чехи – Вацлава Гавела, то українці – Вячеслава Чорновола. Навіть Росія на кінець 90-років не мала такого помітного політичного діяча з дисидентським минулим.
Люди, що були з Вячеславом Чорноволом в найскладніші часи, казали, що йому було важко, але не легше йому було тепер, уже в часи Української держави, за яку він боровся і за яку сидів у тюрмах і таборах. Нині, осмислюючи діяльність В.Чорновола, усі, що знали його, наголошують, що він був не тільки унікальною особистістю, а й унікальною людиною.
Він мав дві особливі риси: його не можна було купити і залякати. Та ідея, за яку він відсидів у тюрмах, була для нього найвищою цінністю до останньої хвилини. І відректися від неї він не міг за жодні мільйони. Нині ми можемо дорікати цій так званій опозиційній групі, яка підпалювала в областях України "пожежі", що їх гасив В. Чорновіл. Часу не було задумуватися, чи були в нього внутрішні перестороги. Особливо після тих страшних емоційних засідань центрального проводу чи фракції, коли його безпардонно принижували.
На позачерговому з’їзді НРУ 28 лютого 1999 р. “молодші реформатори” хотіли відправити у відставку “старшого лідера”. Тому що не поділяли ні його авторитарних методів керівництва партією, ні його кандидата від Руху в Президенти.
Навіть якщо вони не погоджувалися з певними його поглядами і вже не вважали своїм колегою, то мали би поважати просто як старшу людину. Він був унікальної працездатності чоловік, самовідданий і одержимий роботою, але ніхто про це ніколи не говорив. Натомість говорили про наче приватизовані ним магазини, аптеки, "мерседеси"... Але відійшов у той світ В'ячеслав Максимович і в Києві не лишив за собою навіть свого власного житла. Залишилася службова двокімнатна невелика квартира, де проживає тепер його дружина, Атена Василівна, разом з онуком. І все.
На питання, чи погрожували В.Чорноволу, його близькі відповідали, що це була вже п’ята автомобільна аварія з ним. Також під час попередніх виборів, коли кандидував Вячеслав Максимович, його намагалися отруїти. Загалом погроз було дуже багато: і телефонних, і письмових. Однак Чорновіл ніколи всерйоз їх не сприймав і не апелював до Служби безпеки, як це роблять інші політики для створення навколо себе ореолу мученика. Після аварії, звісно, намагаються якось пов'язати певні речі з його загибеллю. Усі переконані, що смерть В. Чорновола не є випадковою: надто багато збігів обставин.
Трагічна смерть незмінного голови Народного Руху України, без сумніву, змінила політичний розклад в Україні. Без Чорновола наша сучасність стала біднішою. Його яскравої і жертовної постаті буде дуже не вистачати націонал-демократам.
Другого Чорновола Україна вже не матиме. Його соратники потрохи оговтались після трагедії, хоча в ті трагічні після аварії дні здавалося, що час для України спинився разом з розбитим годинником В. Чорновола, який показував тоді 23.30.
Як зазначив у розмові з кореспондентом "Тижня" Г. Удовенко, "за ініціативою НРУ Верховна Рада створила спеціальну комісію на чолі із заступником голови В. Медведчуком, яка проводить розслідування обставин трагічної загибелі В'ячеслава Максимовича. Власне журналістське розслідування ведуть газети "Независимость" і "Час", головним редактором якої є Я. Кендзьор. Є спроби подати аварію як дорожньо-транспортну пригоду, але питання, сформулювані тимчасовою слідчою комісією, потребують пояснень.
Нині більше запитань, аніж відповідей на них. З одного боку, ця трагічна загибель сколихнула Україну, викликала зрив серед українських патріотів і посилення позицій НРУ. З іншого, ми ще в стані розколу, що прикро для світлої пам'яті цієї людини".
Після того похорону, якого за своїми масштабами Україна ще не бачила, ряди прихильників В.Чорновола зростають. Тепер у їхніх лавах - і син В'ячеслава Максимовича - Тарас.
Коли Чорновола запитували, що б він змінив у своєму житті, він відповідав: “Я би вибрав життя, яке прожив”.
А про свою майбутню смерть казав: «Я би хотів померти швидко і в русі». Як наврочив…
За влучними словами “України молодої”, людині, яка підписала некролог цілому устрою, некролог не потрібен. Ім’я Вячеслава Чорновола вже не стерти з нашої історії.
Можливо, хтось і стверджуватиме, що в історії України Вячеслав Чорновіл був на другорядних ролях; та хтось приходитиме кожного року в день його смерті до центру міста на мітинг й виголошуватиме промови, шкодуватиме про утрату. Та навряд чи можна погодитись з будь-якою з цих двох позицій: культ особистості – це не історично обгрунтоване сприйняття, що націлює на об’єктивну оцінку політичного діяча, це не те, що можна з гордістю полишити у спадщину тим, хто житиме після нас. Адже сліпе поклоніння аж ніяк не сприяє покращенню політичної свідомості, ані реальному сприйняттю реальних подій. Та не варто обмежуватись й поверхневим вивченням політичної діяльності Чорновола, яке призводить до того висновку, що він ніколи не був головним персонажем тих подій, що розгортались в останні тридцять пять років, він, звичайно, приймав участь у багатьох з них, та не відігравав ведучої ролі, не був єдиним і безперечним лідером.
Зрозуміло, слідкуючи за розвитком не лише історії України, а й всесвітньої з найдавніших часів, нескладно виділяти нечисленних лідерів – імператорів, королів, полководців. Багато років тому народ знав своїх героїв, легко було відзначити роль в історії кожного. У двадцятому ж столітті з’явилась незвична тенденція: визначних політичних діячів стало все важче відрізняти від другорядних, тепер, озирнувшись на наше століття, ми не зможемо впевнено стверджувати, хто саме був найвидатніший, хто зробив більше, ніж решта. Можливо, це трапилось через перехід суспільства на вищий щабель, та поодиноких лідерів тепер не помітно, тепер діячі, розуміючи, що самотужки суспільства не змінити, об’єднуються й діють загальними зусиллями.
То ж, з урахуванням цього, можна вважати видатними сотні політичних діячів, та, на мій розсуд, найкраще все ж – роздумувати над постатями, якомога ближчими до нашого часу, адже ж своїх сучасників значно легше розуміти, доречність їх дій значно легше впізнати. А кого, окрім Вячеслава Чорновола, можна назвати справді визначним нашим сучасником?! Звісно, він не був єдиним величним діячем свого часу, що позначався на тлі покривджених народів, він не був людиною, що визначала політику у цілому світі. Неможливо сказати, як би все склалося, якщо б Чорновола ніколи не було на політичній арені України, можливо, все б змінилось, а, можливо, все б сталось так, як сталось, так, як і повинно було статись.
Одне можна сказати з упевненістю - якби не було таких діячів, як Вячеслав Чорновіл, не було б історії, зокрема історії України в останню третину двадцятого століття, не було б демонстрацій у Львові, не було б пам’ятника Т.Г.Шевченку… |
