Київ постав на правому березі Дніпра, на кручах, які високо здіймаються над річкою. Це найзручніше місце для розташування міста в усьому Середньому Подніпров"ї. Тут пролягає межа між зонами лісу і лісостепу. У місці, де виник Київ, межу лісу і лісостепу перетинає могутній Дніпро. Не просто перетинає, а саме тут збирає води з величезних просторів, які зі сходу несе йому Десна, а із заходу  - Прип"ять. Отож, Київ немов ключ, яким замикалися водні шляхи в усі сторони світу. Звичайно, таке виняткове місце не могло не стати великим могутнім центром навколишніх земель. Високі кручі з обривистими берегами, порізані річками Либідь, Почайна, Глибочиця, Киянка, були готовими укріпленнями, які створила сама природа. На цих пагорбах і з"явився Київ. Про його виникнення розповідається  в нашому найдавнішому літописі "Повісті временних літ".  Літописець Нестор записав народну легенду про трьох братів – Кия, Щека,  Хорива і їхню сестру Либідь, які заснували на землі мудрих полян місто і назвали його в честь старшого брата Києвом. Кий сидів на тій горі, де узвіз Боричів, а Щек на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив на третій горі, яку назвали Хоревицею. "І був довкола ліс і бір великий, і ловили вони тут звірину. Були ж вони мужами мудрими і тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві і сьогодні".  Нестор згадав і другий переказ про те, що Кий був перевізником на Дніпрі. Але  одразу ж спростовує цю легенду, доводячи, що Кий був князем, адже він ходив у Царгород, і цесар Візантії приймав його з великою шаною. На жаль, Нестор не знав ні імені цесаря, ні точних дат життя Кия,  а отже,  й заснування Києва. Він згадував, що Кий, повертаючись із Царгорода, заклав містечко Києвець на Дунаї і хотів осісти там. "Але не дали йому ті, що жили поблизу". Кий повернувся і скінчив своє життя у Києві.  Ця легенда розійшлася між навколишніми народами. Вона записана у вірменськомцу літописі та інших писемних пам"ятках.

          Ми знаємо імена засновників міста, а от про дату його виникнення вчені до цього часу сперечаються, існують різні, часом протилежні, думки. Територія була заселена з найдавніших часів, знайдено залишки поселень. Поселення з найдавніших часів до ІІІ ст. до н.е. називають докиївськими. Далі життя на цих пагорбах закипіло ще бурхливіше – на Старокиївській і Замковій горах, на Подолі, Оболоні, Печерську. Жителі не лише вирощували хліб і доглядали худобу, а й знали різні ремесла, торгували з грецькими містами на Чорному морі. Вчені знаходили цілі скарби римських монет тих часів. Це підтверджує, що вже на початку нашої ери сюди вели і тут закінчувалися торгові шляхи з півдня. Особливо великими й багатими стали  в ІІ – ІІІ ст. н.е. Але згодом вони занепали. Аж у другій половині V ст. тут знову завирувало життя. Вчені дійшли висновку, що Кий князював тут наприкінці V ст. Відтоді  й ведуть вік міста, йому уже більше 1500 років. Проблема походження Києва постійно привертала увагу істориків Довгий час це літописне оповідання було єдиним  історичним джерелом, проте історики ставились до нього досить скептично і приходили до  протирічних висновків, приписуючи заснування   Києва сарматам, готам, гунам, аварам, норманам.

                   З цього пагорба відкривається панорама Нижнього міста  - Подолу. Це один з найдавніших районів Києва. Літописні згадки дають виразне уявлення про його значення і роль в житті Києва. Тут знаходився головний торгівельний центр – Торжище, міська вічова площа, кам"яні собори, двори торгівців. Він розміщується  на правобережній низині між гирлом р.Почайни та схилами старокиївської гори, Замкової , Щекавиці і Хоревиці. Звідси  й назва Поділ, тобто низинна місцевість. Перші поселення на його території відносяться до періоду пізнього палеоліту.  Про давність Подолу свідчать й назви вулиць – Щекавицька, Хорива, Борисо-Глібська, Ігоревська, Братська, Волоська. За часів Київської Русі Поділ був торгівельно-ремісничим центром міста, площа якого становила близько 200 га. Квартали мали й відповідну назву: Гончарі, Дегтярі,  Кожум"яки, Торжище. Гирло р.Почайни служило гаванню, а сама ріка – однією  з  трас шляху "з  варяг у греки".   Було знайдено залишки майстерень. В них працювали ремісники більш, як 60 спеціальностей. Ремісники освоїли складні у технічному плані виробництва – обробка заліза, лиття ювелірних виробів, виротовлення будівельних матеріалів, скловиробництво, художнє ремесло. Провідною галуззю було ковальство, тут вироблялись усі різновиди виробів із заліза та сталі – близько 150 видів. Високого рівня досягло художнє ремесло. У знайдених  скарбах налічувалось більш як 3тис. дорогоцінних ювелірних виробів із золота та срібла.   Поділ проводив широку торгівлю. Сюди регулярно прибували купці і навіть на деякий час оселялися, утворюючи колонії. Відомо, що біля  Торжища знаходився двір новгородських купців, які побудували церкву Святого Михаїла – Новгородську божницю. В самому центрі, навколо торгівельної площі, були побудовані храми Святої Богородиці Пирогощі, Святих Бориса і Гліба. Замовниками храмів на Подолі були не князі і монастирі, а торгівельно-ремісничі об"єднання. Тому головна увага приділялась не внутрішньому, а зовнішньому вигляду.  Недалеко знаходилась Турівська божниця, яку заснували купці з Турова. Літописи свідчать, що на Подолі в ХІ –ХІІ ст. проводились  великі будівельні роботи – зводились укріплення,  "столпія". Вони проходили приблизно по р. Глибочиця. Споруд  стародавнього часу на Подолі зараз не збереглося, проте їх багато у Верхньому місті, на Старокиївській горі, де було засновано "град Кия".

У  середньовіччі Середнє Подніпров"я  все більше виходило на перше місце в східнослов"янському світі. Вже на рубежі УІІІ – ІХ ст., в епоху спаду хозарського панування в південноруських степах, тут склалося державне утворення, яке називалось Руська земля. Арабські письменники та географи, які описували східних слов"ян, уже добре знають Київ як центр одного з політичних об"єднань. Він об"єднав кілька союзів племен. До складу Руської землі увійшли полянське, сіверянське і деревлянське князівства. В цей період політичне значення Києва надзвичайно  зросло. Він був у центрі інтенсивного процесу об"днання багатьох східнослов"нських племен, який завершився в кінці ІХ ст. створенням єдиної Давньоруської держави.        

      Як свідчать археологічні знахідки, місцем давнього поселення була Замкова гора, яка була ізольованою зі всіх сторін природніми схилами висотою близько 70 м над рівнем Дніпра. Навіть без штучних укріплень вона була неприступною. Перше значне розширення центральної частини раннього Києва відбулось після побудови укріплень на Старокиївській горі. "Град Кия" був побудований за всіма правилами ранньосередньовічної оборонної архітектури. З трьох сторін Старокиївська гора мала круті схили, а з півдня  городище було оточене високим земляним валом і глибоким ровом. Київ стояв на перехресті шляхів, був адміністративно-політичним  та культовим центром союзу. Зросла економічна та військова могутність Руської землі вивела молоду державу в ряд наймогутніших країн середньовічного світу.  Точні відомості про подальших правителів Києва знаходяться  у літописах.. З нащадків Кия нам відомо про князів Аскольда і Діра, яких згадують здебільшого разом. Але княжили вони, мабуть, в різний час. Аскольд прославився походом на Візантію.  У 860 р. він ледь не взяв штурмом Константинополь, або як тоді його називали – Царгород. Візантія мусила укласти з ним вигідні для нього угоди, а про Русь заговорила вся Європа. Походи мали й інший наслідок: князь Аскольд прийняв християнську віру. Мабуть, це й стало причиною його загибелі. У 882 р. до Києва припливли кораблі князя Олега, який походив з варязького роду Рюриковичів. Сховавши своїх воїнів, Олег, удаючи з себе купця, викликав Аскольда  з міста і убив його. Згідно з легендою, все сталося дуже вдало для Олега. Як Аскольд, відомий  воїн, раптом виявився занадто довірливим і безборонним? І кияни не прогнали вбивцю свого князя, хоча у нього було мало воїнів, а дозволили йому князювати. Найімовірніше, в Києві були незадоволені Аскольдом, і кияни покликали Олега. Очевидно, князь-християнин    на чолі язичницької держави був недоречним.

             До прийняття християнства  слов"яни жили за язичницькими віруваннями.  Язичництво – це первісні вірування, традиції та обряди людей у первіснообщинному суспільстві. Це величезний комплекс уявлень про світ, який складався протягом тривалого часу. Його специфікою є своєрідний характер: нове не витісняє старе, а нашаровується на нього, додається до старого. В його основі лежало обожнення сил природи, тварин та рослин. Згодом ці стихійні сили набувають вигляду людиноподібних божеств: русалок, берегинь, рожаниць, розвивається культ предків. На перший план виходять божества, котрі уособлювали сили природи, від яких залежали результати праці земелероба, адже саме цей вид занять був основним для осідлого слов"янського населення. У пошані у слов"ян були також священні дерева і дикі звірі –  старі дуби і дикі кабани (вепри). Про полювання на вепра й урочисте споживання  його м"яса розповідається в літописах і билинах. За щелепами як за священними предметами вівся постіний догляд. Через це вони залишалися цілими і довго перебували у стовбурах дерев. Дуби також зберігались недоторканими. Вставляння щелеп у стовбур вважалося справою релігійною, і це також сприяло ставленню  до дуба як до священного предмета. Переконливим твердженням цього служать знахідки в Десні та Дніпрі двох величезних дубових стовбурів зі встромленими в них іклами диких кабанів. Вони служили предметами поклоніння на берегах річок, де проводились церемонії на честь язичницьких божеств.

  Сьогодні  можна стверджувати, що язичництво не було чимось примітивним, із жалюгідними культами та обрядами, як раніше переконувала християнська церква. В ІХ – Х ст. на Русі існували не лише забобони села, а й державна язичницька релігія міста з уявленнями про божественне походження великокнязівської влади, зі складним ритуалом і                                                                 кастою жерців. Важливе місце посідали культові споруди: капища, святилища, - де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів.  Те, що ідоли містилися в будівлях, свідчить "Сага про Олава Трюгвассона", вікінга, який перебував на службі в руського князя: "Олав ніколи не шанував ідолів і завжди старався так робити. Все-таки він часто супроводжував конунга в храм, але ніколи не входив туди, а стояв знадвору біля дверей". Культові споруди знайдені в Києві, Чернігові, Новгороді та інших містах і селах. Так, на території цього  городища у 1908 р. археологом В. Хвойкою було знайдено язичницьке капище (розміри 4,2 х 3,5 м), з чотирьох сторін знаходились чотирикутні виступи, звернені у різні сторони світу. Навколо збереглися елементи підлоги, виліпленої з товстого шару глини, а із західного боку виявився великий стовп, поблизу знайдено багато кісток і черепів тварин. Припускають, що стовп являв собою жертовник просто неба. Підтвердження такої думки знаходимо на одній з мініатюр Радзивіллівського літопису. Одні дослідники пов"язують жертовник з культом слов"янського бога Світовида, інші – Перуна. При наявності культових споруд  обов"язково повинні бути люди, які досконало знали всі звичаї і обряди, пояснювали, стежили за їх дотриманням, а також доповнювали традиції новими реаліями. На Русі таких людей називали волхвами, чаклунами, відунами. Найдавніше ліописне повідомлення про них датується 912 роком і міститься в повісті про смерть князя Олега. В ній розповідається про чаклуна, який віщував князю Олегу смерть від власного коня. Після повернення  з походу на Царгород, князь звинуватив волхвів у неправді: минуло вже п"ять років, кінь помер, а він й досі живий. Однак пророцтво все-таки збулося: Олег помер від укусу змії, що виповзла з кінського черепа й ужалила князя в ногу. Наступним правителем Русі був Ігор. Він здійснив два походи на Візантію, намагався  підкорити непокірне плем"я древлян, і був вбитий ними під час збору данини. Його дружина княгиня Ольга жорстоко помстилася їм і почала правити сама. Повість повідомляє про те, що вона відвідала Константинополь і там прийняла хрещення. Легенда оповідає, що  візантійський імператор Костянтин просив її руки. 

ч     В історичній літературі довгий час панувало твердження про те, що центральна частина Києва аж до періоду  правління Володимира Святославича залишалась в межах укріплень давнього городища, а велика територія  на півдні була зайнята язичницьким кладовищем. Лише після прийняття християнства могили предків нібито були розриті,. і Володимир почав споруджувати нове місто. Проте  археологічні данні цього не підтверджують.  Літописна стаття  945 р., в якій літописець розповідає про прибуття до княгині Ольги древлянських послів, подає свідчення про два князівські двори, один з яких – Двір княжий поза містом - знаходився за межами укріплень. Його місцезнаходження, "за святою Богородицею", і підтвердили археологічні розкопки (над садибою № 38  по Андріївському узвозу. Цей давній київський палац, побудований наприкінці ІХ – початку Х ст., був багато прикрашенний фресковоим розписом, полив"яними керамічними плитками, шиферними різними деталями, мармуром. Палац був монументальною спорудою. 

З бурхливим ростом Києва з"явилась потреба збудувати новий дітинець, який би відповідав зрослим вимогам столиці Київської Русі. Такий дітинець було споруджено вже при князюванні Володимира Святославича. Навколо розміщувались кам"яні князівські палаци, залишки яких занаходяться в землі. Це були витягнуті прямокутні побудови, прикрашені фресками, поливними плитами, шиферними і мармуровими архітектурними деталями. Палаци мали великі парадні зали розміром до 300 м.  Київські князі вважали, що розміри й пишність палаців повинні підкреслювати їхню могутність і велич. Арабський мандрівник Ібн-Фадлан, розповідаючи про знамениті недільні бенкети, які влаштовував Володимир Святославич, відмічав, що в дворі з князем знаходяться 400 чоловік його хоробрих і вірних людей. Вони сидять під його престолом, а престол великий і прикрашений дорогоцінним камінням. А коли князь бажав їздити верхи, то  підводили коня до престолу і звідти він сідав на нього. Відомо кілька палаців – це Західний палац, Двір в княж-місті круглої форми, Південний князівський палац та Ротонда. На стендах представлені зразки будівельного матеріалу цих палаців. На цьому місці знаходилась головна площа - "Бабин торжок", де стояла бронзова квадрига коней з Херсонеса.

У 1975 р. були досліджені залишки ще одного культового об"єкта. Це капище прямокутної форми з шістьома заокругленими симетричними виступами. На відстані 1 м містилася велика чашоподібна яма – жертовник із прошарками вугілля, попелу та перепаленої глини, кістки тварин, кераміка та бойовуа залізна сокира – символ язичницького бога Перуна. Ймовірно, що це святилище є  одним з матеріальних підтверджень першої релігійної реформи Володимира, яку він провів 980 р.  Тоді було створено пантеон шести язичницьких богів на чолі з Перуном.  Це був володар грому і блискавки, покровитель великого князя та його військової дружини. Перун був грізним божеством, але водночас  і мудрим, адже його зображали з сивою срібною головою та золотими вусами. Після прийняття християнства його не порубали, як інших ідолів, а під наглядом і в  супроводі князівських слуг спустили до Дніпра й сплавили за межі держави. Другим богом пантеону був Хорс – бог місяця. Слідом за ним йшов Даждьбог – один з головних божеств Русі. Під цим ім"ям обожнювалося сонце, яке давало життя, тобто це був бог, що давав добро. Антипод Даждьбога - Стрибог, який знищував добро, в ньому ще уособлювалися холод, негода. У "Слові о полку Ігоревім"  він дід, родоначальник усіх вітрів. П"ятим богом вважався Сімаргл у образі крилатого пса, охоронця зерна і посівів, він мав крила, гострі пазурі і зуби. Єдиною представницею жіночої статі у пантеоні була Мокош. Вона вважалася заступницею дому, родинного вогнища, покровителькою ткацтва, прядіння, вишивання та інших жіночих занять. З незрозумілих причин у пантеоні не знайшлося місця для Велеса – бога худоби,  багатства, купців, покровителем померлих предків. . А ще за кілька десятиліть до реформи 980 р. його ім"ям разом з ім"ям Перуна клялися на переговорах з  візантійцями князі Олег і Святослав. Велике святилище Велеса знаходилось на Подолі, на березі р. Глибочиця.

              Велике міське будівництво розгорнулось  після прийняття християнства. На ті часи язичництво уже віджило свій вік, оскільки це була релігія первіснообщинного ладу, воно вже не відповідало рівню соціального, політичного і культурного розвитку Русі. Нові соціально-політичні умови розвитку потребували монотеїстичної релігії. В усіх сусідніх державах її різновиди  прийшли на зміну язичництву. Після ознайомлення з обрядами і церковною службою кількох релігій Володимир вирішив зупинитися на виборі християнства візантійського зразка. Цьому сприяла політична ситуація того часу, давні і тісні зв"язки з Візантією. Християнське віровчення почало проникати на ці землі, починаючи з ІІІ – ІУ ст. Князь Аскольд був хрещеним, в Києві на Подолі була соборна церква св. Іллі, бабуся Володимира Ольга теж була християнкою. Введення християнства стимулювалось і зовнішніми причинами. Цього потребував розвиток політичних., економічних та культурних відносин з країнами Європи, більшість яких до того часу уже була християнськими.  Літописець Нестор писав, що Володимир скликав бояр і старійшин на нараду, де вирішили ознайомитися з різними релігіями. Було обрано десять "мужів", які вирушили в далекі світи дізнатися про віру і службу тамтешніх народів. Найбільше їх вразила служба, що правилася в християнських храмах Візантії. Охрещення Володимира і навернення в християнство його підданих пов!язувалося літописцем із військовим походом на грецьке місто Корсунь (Херсонес).  Заволодівши містом, Володимир посилає послів до візантійської столиці і вимагає шлюбу з візантійською царівною Анною. Імператор відповів, що цей шлюб можливий лише за усови хрещення самого князя і держави. Після цього князь повертається до Києва з банатими трофеями, а Корсунь віддає грекам як віно за принцесу. Створена більш як через сто років після справжніх подій літописна повість про охрещення Русі й покладена в її основу "корсунська легенда" поєднала реальні факти з легендами. Історична ймовірність цього джерела і тепер залишається предметом гострих дискусій. Найбільш поширена й достовірна інтерпретація доводить, що корсунська експедиція володимира мала місце 989 року.Тоді Візантія переживала нелегкі часи. Полководець Варда підняв повстання, тому імператор попрохав допомоги у Володимира. На переговорах Володимир підтвердив свою готовність прийняти християнство як державну релігію Русі, а візантійські співправителі обіцяли видати за нього свою сестру Анну, але не виконали своєї обіцянки, тому Володимир захопив Корсунь. Повернувшись до Києва,  Володимир хрестить Русь.   Нова релігія насаджувалась  рішуче. Капище на пагорбі Перуна було зруйноване і спалене, ідолів викинули у Дніпро. "Повість минулих літ" так описує цю подію: князь наказав "поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив"язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів поставив бити [його] палицями… І коли волокли його по ручаю до Дніпра, оплакуали його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир  [до нього людей], сказавши:"Якщо де пристане він, то ви одпихайте його од берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його". І аони вчинили звелене. Коли пустили [його] і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й досі зовуть Перунова рінь". Літописці-християни пояснювали, що ця акція була вчинена для "знеславлення біса". Більшість сучасних дослідників доводять, що глумлива розправа над Перуном мала скомпрометувати й принизити його недавно ще всесильного в очах київських язичників бога. Проте в системі морально-етичних цінностей язичницького суспільства цей акт насправді виглядав звичайним обрядовим дійством, що символізувало "вигнання" чи "поховання". Його невипадково перенесли до води, адже вона у стародавніх слов"ян віддавна пов"язувалася зі смертю, потойбічним  світом. Побиття Перуна палицями також було символічним: ідола необхідно було фізично знищити. На місці капища  князь наказав побудувати християнський храм святого Василія. Побудова церков на місці язичницьких капищ символізувала перемогу християнської релігії над язичеством. Головною спорудою Києва у Х ст. була знаменита Десятинна церква  (Святої Богородиці), побудована в 989 – 996 рр. На утримання церкви і митрополії Володимир виділив десяту частину прибутків своїх володінь, від чого вона й отримала назву Десятинна. Перший кам"яний храм вражав сучасників розмірами і пишністю вбрання. Літопис відмічає, що його прикрашали ікони, дорогоцінні посудини і хрести, вивезені Володимиром з Корсуня (Херсонеса). Стіни храма покривалв фресковий розпис і мозаїки. В інтер"єрі широко використовувались мармурові архітектурні деталі, тому церкву часто називали "мармуровою", а у літописах вона згадується , як церква Богородиці. у Десятинній церкві були похоронені Володимир, його дружина Анна, сюди ж з Вишгороду перенесли прах княгині Ольги. В 1240 р. церква була останнім оплотом захисників, після довгої облоги храму  монголо-татари зруйнували його. Розкопки почалися у 30-х роках ХУІІ ст. за часів Петра Могили. Тут збудували дерев"яну церкву, пізніше кам"яну, яка була зруйнована у 30-ті роки ХХ ст. Дослідження проводили К.Лохвицький, Єфімов, Д.Мілєєв. В 1938 – 39 рр. експедиція, очолювана  М.Каргером провела повне дослідження залишків. Було знайдено фрагменти мозаїчної підлоги, фрески, мозаїки, залишки фундаментів. Реконструювати зовнішній вигляд було надзвичайно складно, тому існує декілька  його варіантів.

              Володимир, побудувавши Десятинну церкву, почав засновувати перші державні школи в Києві. До пам"тного знаку на честь 1000-ліття заснування першої державної школи ми зараз направимося. Звичайно,  писемність з"явилася на Русі задовго до офіційного прийняття християнства, але воно сприяло його поширенню. Згадки про першу писемність стосуються Х ст. і містяться  в договорах Русі з греками 911 і 944 рр., тексти яких збереглися в "Повісті минулих літ". Так, в договорі 911 р. згадується звичай писати заповіти, якщо людина кудись від"жджала надовго в чужу країну. В договорі 944 р. згадується соборна церква святого Іллі на Подолі. Для її функціонування необхідно було 26 різних богослужебних книг. Це свдчить, що на середину Х ст. писемність на Русі була не просто відома, а й отримала поширення в державних канцеляріях і стала проникати в економіку та побут. До наших часів збереглись дві слов"янські азбуки: глаголиця і кирилиця. Болгарський письменник Х ст. Чорноризець-Храбр у творі "Про письмена" виділи три єтапи розвитку слов"янської писемності. Спочатку слов"яни-язичники вживали для ворожіння і рахування черти і ризи, а коли стали християнами, то почали писатилатинськими і грецькими буквами, але згодом слов"янський просвітитель Кирило створив їм азбуку.  Більшість творів давньоруської писемності, що дійшли до наших днів,  датуються ХІ – ХІІ ст.ст. Питання про виникнення й витоки слов"яно-руської писемності ще й досі залишається дискусійним у нашій науці. Невідомо, що уявляло собою первісне письмо слов"ян, не з"ясовано походження кирилиці та глаголиці. Деякі досоідники намагаються вирішити це питання шляхом пошуків витоків кирилиці і глаголиці. Цьому питанню присвятили свої праці визначні вчені – І.І. Срезнєвський, Є.Ф.Карський, А.І.Соболевський, І.Тейлор, Е.Георгієв,. М. Тихомиров, Д.Лихачов. Вважається, що за своїм алфавітно-звуковим складом обидва алфавіта схожі, однак їхня графіка не має майже нічого спільного. Найбільш вірогідним є припущення, що кирилиця виникла з більш раннього "протокирилівського" письма. Створення кирилівського алфавіту пов"язане з діяльністю в Моравії в 60-х роках Іх ст. братів-проствітителів Кирила та Мефодія. Кирило, який отримав добру освіту, знав кілька мов. Напрвлений патріархом фотієм як місіонер до Моравії вести проповіді слов"янською мовою, він розробив слов"янську абетку і, використовуючи її, переклав на слов"янську мову основні християнські книги для богослужіння. Чорнорицець Храбр згадує про наявність у слов"ян "свого" письма. Це були черти і ризи. Глаголицю виводять з якогось більш данього письма, можливо, хазарського. Перний час ці два алфавіти існували паралельно.